Космічні кораблі здійснювали посадку один за одним. Обіч майданчика їх зустрічала зграйка зелених чоловічків, жителів планети Марс, уряд якої ласкаво погодився надати притулок землянам, що рятувалися втечею від чергової глобальної катастрофи.
Коли стихли двигуни останнього зорельота, до землян, котрі спускалися трапом на заново віднайдену твердь, підбіг прищавий марсіанин і, торсаючи за рукав бритоголового здорованя, звернувся до нього досить непоганою українською мовою:
- Вибачте, шановний… Я – професор тутешнього науково-дослідного інституту. З ким би я міг поговорити щодо деяких проблем ядерного синтезу і захисту від жорсткого електромагнітного випромінювання?
Бритоголовий зверху вниз поглянув на зеленого чоловічка і всією п’ятірнею ляснув того по плечу.
- Привіт, братан! Як справи? Хочеш побазарити – ноу проблем. Але спершу похавати б що-небудь… Пішли в якийсь ресторанчик, там і перетремо всі питання, га?
Дрібочучи поруч здорованя, який широкими впевненими кроками міряв чужу бруківку, зелений знову намагався з’ясувати своє.
- Вибачте, а ви хто за фахом – фізик, астроном?..
Здоровило зупинився і глипнув на попутника недобрим оком.
- Слухай, похвессоре, не жени біса! Яка фізика? Яка гастрономія? До тебе прилетіли цілком поважані люди, а ти… Ти знаєш, скільки у мене торгових точок у Києві було?.. Більше ніж у тебе оцих бородавок на морді! У моїх маркетах одних лише унітазів щомісяця продавалось на сто штук баксів. Я відповідаю за базар!
- Пробачте, але хотілось би побесідувати…
- Та скільки завгодно! – перебив марсіанина підприємливий землянин. – Можеш зі мною побазарити, можеш із моїм ліпшим дружбаном… До речі, ти Вована знаєш?
- Н-ні.. – заперечливо похитав голівкою професор.
- Та ти що – з дуба впав?! Вован пів-України тримає. Тобто тримав… Весь метал, бензин, газ і… квас через його руки проходили. Ех і життя було… - почухав потилицю голомозий. – Ну, не переживай, прохвессоре, ми тут хутко лад наведемо, навчимо вас, яу Родіну любити…
Марсіанин непомітно відстав від свого оригінального співрозмовника і попрямував до іншої групки землян.
- Прошу мене вибачити, - звернувся він до пузатого дядька в чорному лискучому смокінгу, - ви не підкажете, в якому апараті прибули науковці і вчені?
- Опа! Ще один болотяний чорт! – зареготав до своїх одногромадників черевань. – Цікаво – баби в них теж такі бридкі?
- Головне не баби, головне – бабки! – докинув його товариш, і всі знову дружно зайшлися реготом.
- Кге-кге, - не полишав спроб добитися відповіді професор, - я хотів би запросити до розмови кого-небудь з академічною освітою або принаймні…
- Ти ба, воно ще й вумного з себе строїть! – визвірився на нещасного марсіанина черевань. – А я по-твоєму хто – дурень? Та ніякому академікові й не снилася така структура комерційних банків по всій Україні, в усіх двадцяти п’яти областях, ще й з філіями у райцентрах, яку вибудував я. Та я, може, сам академік! Сто пудів! – заревів басом товстопузий і гупнув кулаком себе в груди.
- А… а… фізики… хім… іки… - затинався професор, зиркаючи на землян переляканими очима.
Товстун саркастично посміхнувся.
- Фізики-лірики залишилися вдома, на Землі, приятелю. У них, на жаль, не знайшлося зайвого мільйона, щоб оплатити переліт. Зайвого мільйона… Непогано сказонув, еге ж? Ха-ха-ха!!
Зелений чоловічок відійшов від гурту бритоголових землян, що іржали, наче коні, аж хапаючись за животи, і, знесилений, присів на східцях якоїсь будівлі. Звідси йому було добре видно, як новоприбулі, мов таргани, розповзаються вуличками його рідного містечка.
«Це кінець… Сто пудів!» - подумав він.
