Жив собі біля великого пасма гір старий селянин. Жилося йому не добре – не погано, а так як усім.
Та з якогось часу раптом перестали над його полем дощі йти. Рік не йдуть, два не йдуть. Зажурився дід: у полі нічого не росте, в саду не родить, корівка скоро з голоду здохне, бо ніде нема й жмута зеленої травиці.
Став селянин богу молитись та просити, щоб послав на його нивку бодай невеличку зливу. Бог, можливо, і послухав би нещасного старого, та саме подрімати ліг, то й не чув, про що його внизу молять.
А тут якраз козаки мимо проходили, славні хлопці-запорожці, Кирило і Барило. Кирило був уже козак в літах, і від народження носив ім’я своє, то й на Січі не захотів його міняти. Кирилом, мовляв, уродився – Кирилом і під білу березу ляжу. А Барила побратими так нарекли, бо він надто вже любив до якогось барильця з медовухою чи міцненьким квасом смачно прикластися. Та й сам згодом на велику діжу схожий став.
Ото побачив їх селянин, коли вони повз його хатку проходили, та й розговорився. Побалакали про те, про се, і до врожаю мова дійшла. Тут і розповів дідусь козакам за свою біду.
- Чув я, - каже, - що за цими горами люди трохи вже не топляться у воді, а в мене жодна краплина не впаде. Що воно за притичина?
Та й попрохав запорожців, бо вони все одно світом гуляють, розізнати, що й до чого, а може, й підсобити чимось йому, бідоласі.
- Можна спробувати, - мовив старший, Кирило, розправляючи вуса. – Виручити роботящого чоловіка – святе діло.
Та й пішли вони далі, через гори на той бік.
А в тих горах, якраз на самісінькому перевалі, розбійник помишляв. Хто йде самотиною чи волами їде – нікого він не пропустить, кожного пограбує. Отак грабунками і розбагатів. А як зробився неабияким багачем, то на тому ж таки перевалі і замок собі збудував. Сірий такий замчище, непоказний, більше до в’язниці подібний, зате майже неприступний, обгороджений кам’яним муром ліктів десять заввишки. І жодних воріт, жодної шпарини в тому мурі не було. Лиходій сам мусив по драбині перелазити через огорожу, коли куди йшов. Людей, бач, грабував, та ще дужче боявся, щоб його хто, бува, не розорив.
А через той перевал не тільки люди ходили, тудою і хмари йшли – куди вітер їх гнав. Коли ж вимурував своє лігво грабіжник, то й не стало хмаркам шляху. Скільки вони не стукались об клятий мур, а ніяк не здолають – увесь свій дощ і виллють на тому боці. З-за цього й люди там уже по коліна у воді бродили.
Уздріли таку біду запорожці та й стали думати-гадати, як тому лиху зарадити. І придумали. Дістав Барило з бездонної кишені своїх шаровар довгий-предовгий мотуз та й зашморгнув найбільшу і найчорнішу хмару. Підволокли козаки її до стіни, Барило став унизу та й тягне хмару на дідову сторону, а Кирило на мур її підсаджує.
- Барилку, тягни! – кричить Кирило згори.
- Кириле, підпихай! – гукає йому у відповідь товариш.
І були б таки перетягли хоч одну хмаринку, уже й пересадили її за першу стіну. Та не сподобалось розбійникові, як козаки на його обійсті хазяйнують, вискочив він на мур із ножем – чик! – і перерізав вірьовку, що до неї хмара була приторочена. Барило з несподіванки мало в’язи собі не скрутив, так покотився. А хмара, звісно, залишилась на подвір’ї в розбійника. Тут на неї раптово накинулись люті собаки, що лиходія охороняли, стали її рвати та кусати і зробили з сіроми діряве решето.
Що тут почалося… Линула з тих дірок така злива, що й не сказати, - справжній потоп. Пси відразу і повтікали. А грабіжник шльопає босоніж по затопленому двору і не зна що вдіяти, кого рятувати, бо в нього ще й трійко виплодків було, малих злодійчуків. Поки вода старому розбійникові до пояса дійшла, то злодюжки вже встигли нахлебтатись її, як кошенята молока. Мусив бандит тікати зі свого дому. Похапав він своє поріддя в оберемок і гайнув куди очі бачать. Далеко забіг, неборака, доки підходящу печеру знайшов, хоч темну і холодну, але суху. Там йому і місце.
Вода ж тим часом у стінах прибувала та прибувала – ціле озеро утворилось. А тут ще й вітерець сильніше дмухнув, здійнялася в тому дворі велика хвиля та й виламала одну стіну. А за тою й інші, водою підмиті, враз попадали. Усе озеро й хлинуло річкою вниз, якраз до дідового поля.
І зачали в селянина рости жито, пшениця та всяка пашниця. А в садку такі яблука та груші визріли – завбільшки з м’яч. То дід набрав їх повну корзину та й відніс козакам на гостину. Усі задоволені й лишились.
А та річка, між іншим, і досі тече. Вона й біля вашого села чи міста обов’язково плине. Хоч зараз можете піти на неї подивитись, то одразу й побачите, що це не вигадка.
