В одній школі працювала дуже зла вчителька молодших класів.Як гаркне, бува:
- Ану руки на парту! Ану замовкли всі! Хай тільки хтось писне!
То, казали, навіть через стіну, де клас з шестирічками, і калюжки піж партами траплялися. Та що шестирічки, сам директор одного разу попався. Гуляв по клумбах, аж раптом з вікна:
- Ану сядь рівно! Ану рота закрий! Негайно, я сказала!!!
Як почув таке, прямо на чорнобривці, сердега, всівся собі рівненько, тільки з вух дим іде. Бо ж він рота геть і з сигаретою закрив, з переляку.
І хоч учні її завжди сиділи тихо, як ті миші, та й вчилися від страху непогано, вчителька ставила одні тільки трійки. Ще й сердилась при цьому. Зайде в учительську і давай свою пісню заводити:
- Ну, діти, ну вже прокляті! А скільки ж нервів моїх вони висотали! А скільки ж крові випили! А знань, же, ось подивіться, ну ніяких!
І журнал з трійками усім показує.
От настав День Учителя. Зібрали діти гроші й пішли на базарчик по подарунок.
А там бабуся одна всяку всячину продавала. Прочула, як учні на вчительку жаліються, що дітей не любить, і вазона їм продала.
-Як зацвіте він червоною квіткою, то полюбить ваша мучителька дітей так, що й за вуха не відтягнете, хе-хе! – сказала вона і приязно посміхнулася..
Подарували діти вазона, як годиться, а серед ночі заворушилася у ньому земля і жалібно хтось запищав:
- Ї-і-і... ї-і-і... и-и-и... и-и-и-и...
Як маленька дитинка.
Вранці ж учителька прокинулась, почухала ранку на нозі, що вночі комарик вкусив, дивиться, а по усій хаті слідів навозюкано, геть і на ліжку. Ніби взяв хтось ниточку, виваляв у болоті й усю ніч нею ялозив.
Глянула вчителька на відчинене вікно, та як озлобиться:
- Ну, діти прокляті! Я вам осьо повозюкаю! Я вам поялозю!
А вазон за ніч підріс, стебло витяглось, погрубішало, вже і бутон зав'язався.
Зайшла вчителька у школу , і першим ділом до вчителя праці забігла.
- Здається мені, що учні вночі пацюка в хату закинули, ще й хвоста в якесь багно вмочили. Так що зроби мені пастку і до неї ось цього ножа заточи. Як піймається, я ту пацючину дрібненько покришу і в перше їм попідкидаю в їдальні. Будуть знать, як над рідною вчителькою по ночам насміхатися!
А потім в клас зайшла і з порогу як загорлає:
- Ану струнко всім! Ще раз сядете без команди, весь урок стоятимите! Пишемо самостійна робота, і хуте-енько- о!
І ще діти слово „робота” не дописали, як вона вже щоденники зібрала і всім до одного оцінки за самостійну виставила. Тільки вже не трійки, а двійки.
А наступної ночі знову заворушилася земля у горщику і стогін почувся. Але вже не писклявий і жалібний, а нахабний і жадібний:
- Їсь-сь-сь... їсь-сь-сь... пи-и-и... пи-и-и-и... е-хе-хе...
Ще й закрехтав хтось задоволено, як противний мужик...
Вранці прокинулась вчителька, ранку на нозі, що вночі оса вкусила почухала, дивиться, а по хаті знову сліди. Тільки цього разу ніби не ниточку, а добрячу таку вірьовку в багнюці хтось по хаті таскав, геть і по ліжку пововтузив.
Глянула вчителька на зачинене вікно, потім на відкриту кватирку і ще більше розлютувалась:
- У-у-у-у-у.., гадські діти, проклятущі! Я вас потаскаю, я вас пововтузю осьо! – від злості аж завила вона і затарабанила себе в груди...
А квітка тим часом ще більше розрослася, стебло розтовстіло, а в бутоні вже й пелюстки червоні визріли, гляди, й зацвіте скоро.
Зайшла вчителька знову до вчителя праці перед уроком.
- Запустили, каже, мені гадські діти вночі гадюку через кватирку, ще й у болотяці виваляли. Так що зроби для неї пастку, а ще ножиці ось ці заточи. Як впіймаю тую гадину, на смужки її поріжу і проклятим на шиях позав'язую. Щоб душити зручніше було, коли неправильно відповідатимуть.
Потім зарвалася в клас та як визвірилась:
- Ану замовкли всі! Ану зошити для контрольних робіт дістали! І швиденько, рахую до трьох, вже два з половиною!
І не встигли учні й слово „контрольна” дописати, як вчителька вже й оцінки виставила. І не двійки, а одинички, і не в щоденники, а в журнал. А потім зайшла з ним в учительську, об стіл гупнула, на диван впала знесилено і давай, як завжди, свою пісню стогнати:
- Ось! Тільки подивіться! Як нерви сотати і кров пити – вони вміють, а як контрольну написати – жодної двійки нема! Одні одиниці!
А очі так і блискають від щастя.
І третьої ночі заворушилася земля у вазоні. Тільки вже не стогін жадібний і нахабний почувся, а просто хтось заканючив ліниво:
- Ї-і-і-гик-сти... гик... пи-и-гик-ти... гик... – наче й хоче хтось, якийсь дідуганисько пузатий, але сам не знає що, бо вже не лізе йому.
А вранці вчителька почухала ранку, що вночі джміль вкусив, глянула на чорні жирні сліди від дебелого каната який по хаті й по ліжку тягали і підійшла до вазона. А стебло в ньому надулося мало не лопає. Земля повисипалася, горщик теж аж тріщить. І щось таке робиться, ніби хтось там ремигає в ньому. Зате квітка ну така вже червона зацвіла, що очі ріже, і таким вже соком налилася, аж він капає з неї. Лизнула вчителька , а то справжнісінька кров. Свіженька, тепленька, прямо тобі парна...
- Ну, діточки, ви мої квіточки, проклятенькі... Я ще віддячу вам за цей подаруночок...– лише процідила вона і хижо облизнулася.
І знову до вчителя праці першим ділом зайшла.
- Ти, каже, про ті всі пастки забудь, а нагостри лише ось цю сокирку гарненько. І все.
А як відкрила двері в учительську всі прямо відсахнулися.
- Що з вами ? Та на вас лиця немає! Чи це може така нова пудра біла?
Глянула вчителька в дзеркало, а воно і справді. Очі як піаніно чорним блистять, під ними синці, губи синющі, а сама бліда ніби щойно з труни встала.
- Оце ж! Це ж все дітки проклятенькі мою кров випили! Але що нам лишається робити? Тільки терпіти. Така вже в нас професія... – ласкаво зітхнула ця вчителька молодших класів і подалася на перший урок.
Зайшла, привіталася тихо, посміхнулася. А діти тільки очима лупають і стоять як зачаровані.
- Чого ж ви стовбичите, дітки? Годі вже, сідайте!
А їх від несподіванки жахливої так заціпило, що й ноги не згинаються. Бо вчительку ніби підмінили. Не лютує, а посміхається, не горлає, а прямо співає солоденько. Правда, голосок у неї дещо хрипленький і замогильненький став:
- Давайте, каже, замість математики в нас тепер читання буде. Відкривайте, дорогенькі, читанку і читайте кому що подобається. А хто хоче, і малювати може, дозволяю прямо в підручнику. Тільки, якщо ви не проти, я світло вимкну, бо дуже очам боляче...
А сама дістала термос з якимсь компотом червоним теплим, цмулить його собі в задоволення і перед дзеркальцем фарбується. Щоки рум'янами, синці - тінями рожевими, губи сині – помадою замальовує.
А учні від такої доброти ненормальної ще більше налякалися. Заклялкли за тими партами, руки склали, коліна разом, як неживі. Очі в книжки вирячили і дихнути лишній раз бояться, не те що сторінку перегорнути. Тихо в класі, темно... все одно, що на цвинтарі . І діти – не діти, а натуральні тобі пам'ятники учням 2-го класу рядочками непорушними сидять.
- А тепер, солоденькі мої, - прохрипіла вчителька, закінчивши зафарбовуватись, - можете робити що хочте, хоч і додому йти. Бо я теж пішла. Але я ще повернуся, до скорої зустрічі!
І на прощання вона зашкірилась і лукаво пригрозила пальчиком. Та так, що на останній парті найвідчайдушніші шибенники аж затряслися. Ясно, що до останнього дзвоника ніхто і з класу носа не висунув, не те що додому. Хіба що в портфелях найсміливіші рилися. І то, щоб тільки інший підручник дістати.
А вночі знову заворушилася земля у вазоні. І показався звідти товщиною з людську руку черв'як.
- Сь-сь-сь.... и-и... и-и.... – тільки й вичавив з себе він, бо так розжирів, що й це йому насилу далося. Черв'ячило ледве вивалилось з горщика і важко задихаючись посунуло до ліжка. Коли вчителька відкрила очі, він уже мостився своїм жалом до її ноги і плямкав...
Того ранку вчителька у школу взагалі не явилась. І другого, і третього, і наступного... Казали, правда, що якось заходила до вчителя праці зробити замовлення дивна дама в чорних окулярах з чорною парасолькою, але толком ніхто її і не розгледів.
Учні тим часом проводили уроки, самі до дошки викликалися , самі собі домашні завдання задавали. А сиділи на радощах так тихенько, що ніхто й гадки не мав, що в класі вчительки немає! Освоївшись, стали й оцінки самі собі в щоденники виставляти. Навіть у журнал! До усіх тих двійок одиниці подописували, до всіх одиниць – двійки, любо глянути! Хоч в журналі, хоч в щоденниках – одна красота.. В школу ходять з задовленням, вдома ніхто не вередує, не те що інші. Оце так добре їм без тієї рідної вчительки було.
Аж раптом одного прекрасного дня заявилася в школу ціла делегація батьків. І зразу до директора.
- Що це, питають, у вас за вчителька якась незрозуміла. Коли наші діти все гарно і правильно писали - вона їм трійки, двійки й одиниці ставила , а коли в зошитах каракулі з чортиками малюють – дванадцятки ? І з яких це пір в школі диктанти з такими дикими ілюстраціями ввели? Ось, полюбуйтеся! Навіщо нам здалися такі роги?
І директору зошити показують. А в них по всіх предметах одні тільки каляки й маляки . У хлопців чортики всякі рогаті, танчики, машини. У дівчат наряди різні, квіточки, коти з собачками намальовані.
Відкрили щоденники, а там ще гірше. В одному, де зауваження для батьків, „ а ваш Федько справжнісінький бовдур ” написано. В другому „а я більше слива не казала а казала вже абрикос а ваша Тетянка все одно кривиться що в мене мати соплива а сама кози їсть на уроці я бачила” написано, ще й коза з рогами примальована.
Та найголовніше, що в усіх одні лише 12-ки красуються. А в декого нескромного – ще й з плюсом, а в самих безсовісних лінтюхів і шибенників з останньої парти то й взагалі самі безсовісні 13-ки. Полюбувався директор, почухався...
- Ну, за ті двійки-трійки, це, знаєте, єрунда! Я, признатися, й сам все життя двійочником був... А от навіщо вона каляки й маляки дає по математиці треба піти розпитати.
Заглянув директор у клас через шпаринку, а там ні звуку не чути, в дітей саме контрольна по хрестикам-нуликам. Сидять, язики повисолоплювали, стараються. Перший варіант хрестики, другий - нулики, от і воюють одне з одним. І тиша така, що чути, як в трубах вода хлюпочиться.
- Тс-с-с... – тсикнув директор, –треба почекати, в них контрольна по множенню на нуль. А вчителька, напевне, тільки-тільки вийшла, бо дуже вже, знаєте, тихо сидять. - Пояснив він батькам.
Але швидко з'ясувалося, що вчителька вийшла не тільки-тільки, а ще минулого тижня . Тут вже і директор не на жарт розсердився:
- Ну, знаєте, це вже не ніяка не єрунда! Навіть я в школу справно ходжу, а вона прогулює! - обурився він , негайно посадив батьків у свою машину і повіз до вчительки молодших класів додому, розбиратися.
А вчителька ж їм і зраділа! І в хату люб'язно запрошує, і гостям мило посміхається, з директором щебече, куди та злюка й ділася! І все у дзеркало заглядає і губи сині замальовує, але окуляри чорні чомусь не знімає. Запросила усіх до столу і подала кров'янку з домашньою ковбасою. І все свіженьке, пухкеньке, ще й не по-скупому грубезне, десь товщиною з людську руку...
Батьки правда поскромничали, а директор і не відмовився. Сказав, що до шкільного обіду ще три уроки нудитись, а в нього вже зараз у животі бурчить! І лопає ті ковбаси, аж за вухами лящить.
- Як це так, що ви до школи не ходите? І на контрольну не явились, і самостійну прогуляли?- рішуче спитав чийсь батько.
- Так-так! Краще зразу признавайтесь! Ми не жартувати сюди прийшли! Ох яка смачнюща кров'яночка , аж, знаєте, солодка! А домашня як приємно горілкою пахне, ах! – піддакував і директор, наливаючи собі червоного ще тепленького компотика.
- Лікуюся я...– зніяковіла вчителька.
- О! Бачте? А я, жнаєте, так і думав! Бо шкільки ж ваші діти ж неї крові випили, шкільки нервів вишотали... – знову піддакнув директор чмокаючи повним ротом.
- Ми прекрасно знаємо, що ви не любите дітей! Якщо так, то йдіть на другу роботу! – прямо у вічі, чи то пак у чорні окуляри різонула чиясь мама й інші її підтримали.
- Ох, свята правда... Що було, те було... – сумно зітхнула вчитлька. - Я й справді раніше якось дітей недолюблювала. Та, на щастя, все перемінилося. Зараз я без діток і жити не можу! Бо люблю їх тепер більше всього на світі! А особливо мій клас, ну такі вже всі миленькі, ну такі вже солоденькі! А виховані які! А щічки у всіх які рум'яні ! Як згадаю, аж слю... аж сльози течуть! А хто б знав, як мені цією квіткою догодили! Ночей не сплю, все думаю як за неї віддячити! Дивіться, скільки я вже їх порозводила!
А на підвіконні червоних квіток вже цілий рядок стоїть в горщиках. І всі порозпускалися, пелюстки як вогнем горять, соковиті, аж стікає з них.
- До речі, а чому ви не вгощаєтесь? – схаменулася господиня, - Ну хай домашня не кожному подобається, вона і справді ще горілкою тхне, але кров'яночку дуже і дуже рекомендую! ”Дитяча” називається, ох і смачнюща, аж солодка! І благаю вас, не соромтеся присилати діток до мене додому на індивідуальні заняття! Безкоштовно! Я ж так хочу вам усім віддячити!
Ну, батьки тут, звісно ж, розчулилися, дехто радісно перезиралися коли слово „безкоштовно” почув. Словом, помирилися вони, порозумілися, дочекалися коли директор тарілки повилизував і поїхали.
Та наступного дня не тільки вчителька в школу не явилася, а ще й директор якийсь мутний став. Блідий як стіна, викопав десь чорні окуляри по самі бакенбарди, а коли на учнів молодших класів дивиться, чомусь вуса облизує. І на кожній перерві у столову бігає чергу займати. Томатний сік бере. А потім і зовсім на роботу не явився, казали, блідотою захворів.
А ще через тиждень прибіг захеканий вчитель праці у школу. Волосся сторч, очі вирячені, руками махає, нічого толком сказати не може, а тільки слиною бризкає. Ще й на краватці рвота.
- Я на замовлення пасток наробив на кабанів, а то не на кабанів насправді! Вона вже одного такого кабана на м'ясорубці перемолола! Бо там... там... там кров! Там червяки голодні кубляться! Караул!!! – з повними жаху очима накинувся він на завучку і прямо в коридорі заходився її теліпати.
- Лишенько, та хто вона? Які ще червяки? Якого ще кабана? - отетеріла бідна завучка.
- П'яного !!! Поки він під парканом спав з нього вже й ковбасу зробили! А з сусідської крові – кров'янку! А-а-а-а! Вони хотіли й мене нагодувати! Це людоїди!!! А-а-а!– зриваючись на фальцет верещав вчитель праці й аж трясся.
Учні з лементом порозбігалися, вчительки на нього зашикаки і повели в учительську, де вже зібралася надзвичайна педрада.
Перша з неї випала і забилася в істериці історичка. Другою, хитаючись, вийшла хімічка і, не добравшись до підсобки, стала нюхати якісь білі порошки для заспокоєння. А коли в аптеку по валідол і краплі кулею стартонув фізкультурник через незачинені ним двері можна було підслухати частину розмови:
- ...А я вам кажу це правда! Це шайка вампірів! Вони випускають черв'яків на ніч до сусідів, а потім доють їх і роблять кров'янку! А пастки не для кабанів, як вона казала, а для перехожих, на домашню ковбасу! І хто їх скуштує сам стає вампіром, як наш директор! – бив себе в груди вчитель праці.
Педрада схвильовано гуділа, але завучка була невблаганна:
- Вам би вчителем казок бути, а не праці! Докази! Нам потрібні до-ка-зи! До-ка-зи! – суворо чеканила вона, гамселячи указкою по столу.
- А оце що ? Що це, я вас питаю?- вчитель праці переможно тицяв усім під ніс свою заригану краватку, - вони й мене нагодували , але я не дурний, вчасно збагнув у чому справа! Треба негайно їх хапати! Негайно! Прямо зараз!
- Ви тільки так не хвилюйтеся, будь ласка! Хвилюватися шкідливо! А я вже викликала швидку допомогу! – заспокоювала його шкільний психолог, обмахуючись журналом.
- Що-о? – аж затіпався від обурення вчитель праці, – швидку допомогу?! Та вони ж з неї теж ковбасу зроблять! Лікарську! Та на них міліцію викликати треба! Негайно! З автоматами! Це ж банда! А-а-а!
І, розіпхавши вчителів, він прямо по столу поліз до телефону.
- А як будете буянити викличемо і міліцію! – заревіла завучка і так психонула, що переламала указку на дві половинки як того сірника...
Саме тут прибіг фізкультурник і на самому цікавому місці, коли вчитель праці і завгосп роздирали між собою телефонний апарат, а завучка за це штрикала їх обломками указки причинив двері.
Чим закінчилась педрада невідомо. Але скоро приїхала швидка і два здоровенних дядька у білих халатах поволокли бідолашного вчителя праці в будку.
- Я не хворий, відпустіть! – пручався він
- Та не хворий-не хворий, але не хвилюйтесь, вам не можна! - дріботіла за ними шкільний психолог, обмахуючи вчителя журналом.
- Та вони ж і вас у вампірів перетворять! – не вгавав вчитель праці.
- Перетворять-перетворять, ви, головне, підлікуйтеся гарненько! – мало не плачучи причитали вчительки.
- Я напишу в газету! Щоб знало все місто! – з останніх сил репетував нещасний.
- А от про це і думать забудьте! Як накличете на школу комісію, ми з вас з самого вампіра зробимо!– вискнула завучка і так психонула, що вихопила у прибиральниці швабру і переламала на дві половинки як ту указку. Вчителі притихли. Вчитель праці теж замовк. А може справді й думать забув.
Коли машина від'їжджала плакала вся школа.
- Ех, який добрий був чоловік. – рюмсали вчительки. - Золоті руки, що не попросиш, те й зробить... а все діти ці прокляті, скільки ж нервів наших вони вимотують, скільки ж крові випивають...
І зі злістю зиркали на учнів.
Але ті були засмучені не менше.
- Класний чувак був, лаятись дозволяв, як молотком по пальцю попадеш... І хто ці прокляті педради придумав? – зітхали вони і з ненавистю косилися на вчительок.
А учні 2 класу взагалі нічого не чули і не бачили. Вони цього дня підсумкову роботу писали. По чортикам і платтячкам...
Згодом у школу прислали нового завуча, (бо стара стала директором), у 2-й клас привели вчительку після інституту, молоденьку і добру, а вчителем праці зробився шкільний завгосп, завучкин чоловік. І навівся у школі по-ря-док.
Правда, місцева газета таки надрукувала дещо дивну історію. Але так як трапилась вона невідомо де, можете її і не читати. Там так і написано було:
Ця історія трапилось невідомо де в Криму, бо звідти прийшов цей лист, до того ж і персонажі всі змінені.
„Одному вчителю старших класів подарували вазон з червоною квіткою. І з того часу по ночам у його хаті стали з'являтися дивні сліди, а вранці на нозі – дивні укуси. Він спочатку думав, що це витівки його учнів і комарі з джмелями кусають, але потім, коли сліди стали товстезні і жирнючі, а укуси нестерпно чухались, вирішив таки влаштувати засідку. І не дарма. Бо виліз уночі з вазона величезний черв'ячисько і став шукати вчителя, щоб знову напитися з нього крові.
- Дайте їсти, дайте пити, - по-хамськи вів себе черв'як, хоча буквально вже тріщав, такий був наїжений і напоєний. Але у вчителя, на щастя, виявилась прекрасно, прямо таки дуже майстерно наточена гострезна сокира під подушкою, тож розрубав він черв'ячиська на два кобвасища. І з них відрами завиливалася кров. Вчитель націдив її в тазики і наробив кров'янки. А з двох половинок получилось два живих черв'яка, бо вони завжди так і розмножуються. І поки вчитель з одного робив кров'янку другий втік на вулицю. А під ранок повернувся знову повний крові - у сусідів уві сні насмоктав з голоду. Вчитель його знову видоїв і той назад у вазон заліз. З цього все і почалося. Вчитель порозсаджував червоні квітки і став розмножувати в них рубанням цих черв'яків. Серед ночі відпускав пастися по сусідам, а під ранок видоював і робив з них кров'янку. А якось черв'яки притягли цілого п'яницю, що спав у калюжі і смердів горілкою. Тоді вчитель старших класів перекрутив його на фарш і начинив одного червяка – от і навчився ще й прекрасну домашню ковбасу запікати. Саме після цього випадку вчитель старших класів і зметикував замовити знайомій вчительці праці спеціальні пастки. Буцім-то на кабанів, а насправді на тверезих перехожих, щоб вони в них попадались і можна було на домашню ковбасу їх пускати. Бо з п'яниць вона горілкою смерділа.
Та найстрашніше, що кого вкусив черв'як, або хто скуштував тих ковбас, той і сам потихеньку ставав вампіром і без крові жити не міг. От на таких вчитель і наживався, продаючи їм фактично їхню ж кров, (але вже у вигляді продукції) дорожче в десять разів. А вампіри й купували, бо зручно. Бо смачно, поживно і нікого вбивати не треба.
Одного разу до вчителя прийшла директриса школи і вгостилася тими ковбасами. І стала директриса з тією вчителькою заодне. Вдень сплять, а вночі черв'яків доють, кров'янку з них роблять і чекають коли пастки буцім-то на кабанів їм зроблять.
Аж нарешті вчителька праці їм ті прекрасні пастки і принесла. І не пастки, а чудо техніки, на подвійних пружинах, обшліфовані, хоч на виставку. Довго вони їх хвалили, а потім їй кров'янки наклали повну тарілку і оце все розкзали.
- Давай, кажуть, до нас приєднуйся, ось у вчителя старших класів є черв'яки, у директриси своя машина, а в тебе руки золоті, вчителько праці. Бо нам ще цих пасток твоїх прекрасних треба буде ого-го-го. Так що, давай, погоджуйся, до школи тієї дурної ходити не треба, будемо ковбаси продавати, грошей заробимо повно , бо скоро все місто по них у черзі стоятиме. Тим більше, що ти все одно вже кров'янки нашої об'їлася.
Як почула це вчителька праці, зразу ж на вулицю вибігла і прямо собі на намисто все вирвала. А потім хотіла в міліцію зателефонувати , але... захворіла і поселилася жити в санаторії на морі.Але не хвилюйтеся, шановні читачі, спіть з відчиненими вікнами, ходіть вночі по вулицям і ні про що не думайте. Бо це все геть і близько не у нашому місті сталося, і аж ніяк не в нашій школі.”
Люди газету почитали, пораділи, що це геть і близько не в них таке, та й про цю статійку дурнувату й забули. І стало все як і було, і навіть ще краще. Бо раніше у школі такі ковбаси в їдальні подавали, що одна хімія, прямо на очах синіють. А це якось справжню домашню ковбасу з кров'янкою завезли зі справжнього м'яса і крові. Свіженькі пухкенькі, аж солодкі. Ще й не по-скупому грубезні такі, товщиною з людську руку. Що тільки почалося в тій їдальні за тими ковбасами!
Але це вже зовсім інша бувальщина...
P.S. Я цю бабусю добре знаю. І від редакторів, які вперто ігнорують прохання дати новий пароль вона обіцяла мені чорний файл, який пересилається поштою. Але за те, що ви таки видалили цю чортову „Чорну лампу” я ще трохи почекаю...
