1
Все сталося в квартирі, на місці. Можна сказати пощастило, що не встиг вийти з дому і навіть дружина була вдома.
Швидка допомога приїхала за десять хвилин, тож інфаркт на той світ повернувся без Федора Кириловича. Стан хворого було визначено «задовільним» з рекомендацією до госпіталізації. Та дружина, у Федора Кириловича – не дружина – а золото! Ох, мав рацію Діоген, мав… Бігайте по місту з ліхтарем серед білого дня і не знайдете ви Людини. А що вже говорити про віддану дружину, яка здатна жертвувати власним здоров‘ям (ба! життям) заради коханої половинки. Ось я і кажу – не знайдете. Таких тепер немає. Та й ті «половинки» рідко доживають до поважного віку Федора Кириловича. Спитаєте: чому не доживають?
- А… причин багато, Олено Тихонівно, насамперед – вік. До того ж я рекомендував госпіталізувати Вашого чоловіка ще два місяці тому, - лікар зняв окуляри і пішов мити руки.
- Та чи ж вдома не краще, Юрчику? Хіба ж його у лікарні доглядатимуть краще за мене?
- Ет! Йоооош-карала! – Юрій ледь стримався, аби не вилаятись на повну катушку. Ні, абсолютне свинство – його «вкотре» обплював кран Олени Тихонівни. По обличчю скрапували цівки води, а халатом можна було робити вологе прибирання.
- Що ти сказав?
- Я сказав, що мова йде не про догляд, а про діагностику та комплексне лікування. Перепрошую. – Юрій Миколайович поспіхом зняв халат. - Я ж давав координати мого сантехніка. Людина чесна і роботяща, зайвої копійки він би з вас не взяв. Як можна жити кілька років поспіль ось так: без води та туалету?
Олена Тихонівна розгублено кліпала рудими оченятами і перебирала кутики хустинки. За якусь мить обличчя її скуйовдилося у жалісливу гримасу й по щоці пропливла одинока сльоза. Вона – заслужена вчителька, ветеран праці, виховала не одне покоління льотчиків, інженерів, економістів, двірників, кравців, менеджерів, програмістів, лікарів... Всю свою любов їм, учням, віддала, адже власних дітей Бог їй чомусь не дав. І, от! Дочекалася: улюблений учень, знаменитий на все місто лікар-кардіолог Юрій Вікторович, її Юрчик, тепер коле очі нестатками.
- Тепер такий люд, що їм тільки гроші й гроші пхай до пельки! – в серцях вигукнула заслужена вчителька і тут же змінила тон. – Ох, Юрчику, важко нам тепер живеться з Федором Кириловичем, на ліки не вистачає, а не те що на сантехніка.
- Завтра до вас прийде Сашко, все полагодить.
- А як же...
- Не хвилюйтесь, я сам з ним розрахуюсь.
- Ой, золотий ти мій, вже й не знаю як віддячити за те добро, що для нас робиш, - з очей вчительки рясним дощем покапотіли сльози і вона кинулась на шию своєму спасителю.
- Олено Тихонівно, стан Вашого чоловіка потребує негайної госпіталізації. Звісна річ, спасіння потопаючого – це справа самого потопаючого, але прошу дослухатися до моїх слів, - лікар врешті звільнився від палких обіймів жіночки й відчинив вхідні двері.
Олена Тихонівна вибігла провести свого дорого учня аж до автівки. Вже прощаючись, ніби так, сама до себе, промовила:
- Ми у неділю зібралися на село їхати, хату батьків провідати. А там, гляди, Федюня на свіжому повітрі й оживе, ге?
Чоло Юрія вкрилося рясним потом. Він з силою зачинив дверцята машини:
- Послухайте, Федора Кириловича навіть до клініки транспортувати ризиковано, а ви говорите про село... Як хочете влаштувати швидкі похорони своєму чоловікові, тоді я знімаю з себе будь-яку відповідальність. – Лікар мовчки махнув водію й автівка різко рушила з місця.
Вчителька ледь встигла відскочити від коліс машини. Розгублена усмішка закарбувалася на її обличчі: «Ось як воно добре складається! Планували завтра їхати на село, та нічого, поїдемо через днів кілька. Зате прийде сантехнік».
***
- Оленко... Не можу більше, їй богу не можу... – Простогнав Федір Кирилович. Він ледве вийшов із тісного задимленого вагону електички й упав на широку вокзальну лаву.
- Федюню, не розкисай, скільки вже тут залишилось?! Ще якихось півгодини в автобусі й будемо на місці.
- Може попутку зупинемо? – нерішуче запитав чоловік.
- Та ти що?! А за що ми в селі жити будемо? За що харчі купуватимемо? – червонощоке усміхнене обличчя Олени Федорівни в мент скрутилося у бліду збабчену квашену грушку.
- Ну... Хіба ж так багато вже треба? У льоху повнісінько овочів та картоплі, а сусіди молоко завжди від чистого серця приносять, задарма.
- Еге, задарма! А що забув, як Єльці минулого разу за молоко платив?!
- Та ж не зручно було. Ми на цілісінький місяць приїхали...
- Все йому не зручно! Зате ми цілісінтький город сіна їй віддали.
- Бур`яну, серденько. Де там те сіно було? – тримаючись за серце, Федір Кирилович повільно підвівся. Застебнув пальто, взяв у праву руку валізу, а в ліву – чималий пакунок з книжками коханої дружини.
Олена Федорівна всю дорогу щось говорила, говорила, говорила... Чоловік мовчки йшов поруч з дружиною і тільки час-від-часу зупинявся за черговою пігулкою валідолу.
В автобусі місцем ніхто не поступився. Еге ж, так і чекайте! Всі прямо розступилися перед огрядним горожанином в англійському пальті (хоч і двадцятирічної давності).
На свої сімдесят виглядав Федір Кирилович ще нічого. Минуло всього два роки як вийшов на пенсію. Прощатися з посадою головного інженера було непросто, навіть крівництво заводу не відпускало. Та все ж здоров`я продиктувало свої умови. Раптово почав сліпнути: останній рік без допомоги дружини з дому практично і не виходив. А сердечний напад, який лікарі потрактували передінфарктним станом, прикував аж на цілий місяць до ліжка. Потім попустило, навіть разів кілька навідувався до рідного заводу. Дружина з таким азартом лікувала якимись трав`яними узварами та усілякими нетрадиційними методами, що Федір Кирилович ні на секунду не сумнівався у своєму чудодійному одужанні аж доти, доки не стався отой другий напад…
Свій діагноз Федір Кирилович сприйняв як вирок. Навіть не став сперечатися з бригадою швидкої допомоги, аби негайно їхати до клініки. Та дружина зняла галас, що не стане довіряти якимсь зеленим практикантам, а викличе свого учня - одного із провідних кардіологів міста. Юрій приїхав того ж дня. Після огляду хворого, він довго про щось говорив, навіть сперечався з Оленою Федорівною у сусідній кімнаті. Прощаючись із пацієнтом, промовив лише одну фразу: «Федоре Кириловичу, завтра надіюсь Вас побачити у своїй клініці».
- Ось, Федюню, з Божою поміччю і на місці! – радісно вигукнула Олена Тихонівна, обертаючись до чоловіка, який ішов далеко позаду. Вона потягнулася до сумочки за в‘язкою ключів: довго колупала заржавілий замок, смикала клямку і, врешті, двері з пронизливим скрипом впустили неочікувану гостю до хати. Холодом та цвіллю повіяло з кімнат; Олена Тихонівна оглянула оселю і задоволено усміхнулась: «Ніби все на місці, хвалити Бога, злодіїв не було… Ох… Що ж це там Федько долубається! Оцей ще мені каліка триста років снився!» Вона сердито вигукнула «Федю!» і подалася надвір.
Тала вода величезними краплями скапувала з ринви прямісінько на сіре англійське пальто Федора Кириловича. Непритомний чоловік лежав на порозі хати горілиць: біля правиці валявся розірваний пакунок із книгами - кінчики його пальців усе ще торкалися темного мотуззя, яким кохана дружина дбайливо перев‘язала дорогоцінну ношу.
2
Про яку медичну допомогу важкохворому чоловікові могла йти мова, коли у валізі сільського лікаря навіть знеболюючого було катма? Єдине, чим спромігся зарадити убитій горем жіночці та безмовному тілу Федора Кириловича, поклопотатися про прихід священника.
Олена Тихонівна запалила свічечку перед образами, взяла в руки чорну невелику книжечку. Сусіди, що заходили до хати, думали, що жінка читає Святе Писаніє: бабусеньки схвально кивали головами і, перешіптуючись між собою, шанобливо казали «вчителька!».
Чоловік дихав важко… Кілька разів повертався до свідомості, рукою кликав кохану дружину, та не міг вимовити їй ані слова: знесилено падав на подушку і знову поринав у безвість. Дружина сиділа неподалік, в головах Федора Кириловича. Бачити її не міг, а лише чути спокійний м‘який голос Олени Тихонівни:
- Ось, Федюню, це ж я сховала твій записник, - жінка гортала сторінки чорної книжечки. - Пам‘ятаєш, як років зо два тому перевернув догоридриґа усеньку квартиру, аби його відшукати! Ти був схожий на старого сліпого кота, який не бачив як заривати власне лайно, а міг покладатися тільки на нюх! Ти боявся, аби ненароком не встромила свого носа до твоїх таємниць. Точніше – до твоїх коханок. Смішно, чи не так? У сімдесят років раптом схопитися за матню, ніби вона ще комусь потрібна?! – вчителька тихенько засміялась і продовжила, - ось, Федюню, мушу тебе розчарувати: про коханок знала все. І справа не у записнику, в якому, мандруючи у чергові свої «відрядження», писав розміри спідньої білизни, взуття, панчіх своїх пасій (ох… чого там тільки не було! щедрий коханець – нічого не скажеш). Справа в іншому: ти був моїм… як сказати – невідпрацьованим матеріалом. Дивно звучить, чи не так, попри твою високу посаду, гарну платню, службове авто…
Чоловік щось тихо прохрипів, ледь відірвавши голову від подушки, та тієї ж миті впав навзнак.
- Яких пояснень захотів? Ти не зміг мені дати головного! Розумієш? Ми не народили дітей, не маємо внуків, ми – пустоцвіти…
Федір Тихонович лише простогнав у відповідь.
- Що? І ти смієш у всьому винити мене? – Олена Тихонівна навшпиньки підійшла до чоловіка, сіла поруч, - так, твоя правда – не змогла виносити, ледь до четвертого місяця доживали. Скільки їх у нас було? Не знаєш? А я скажу – п‘ятеро. От за нього, за п‘ятого, за сина, ніколи не вибачу. Бо то ж була жива дитина, шостий місяць! Якби ти тільки знав, як я просила Господа дотягнути до сьомого, якби ж ти тільки знав?! Але… ти нічого не знав. Як зараз пам‘ятаю: прийшов ввечері до лікарні такий весь виголений, напрасований, запах французьких парфумів ще довго стояв у палаті, де тхнуло хлоркою і спітнілими тілами. Сказав, термінове відрядження. Пішов. А вночі сталося те, що сталося, Федю, розумієш? Я не змогла пережити твоїх чергових зальотів… Федю,ти ж убив власного сина! Що ж ти скажеш Богові тепер?! Яку таку сповідь вигорнеш зі свого вбогого душевного загашника?
Чоловік ворушив сухими потрісканими губами. Дружина низько схилилася над ним і почула ледь розбірливе та невиразне «ма», а потім ще раз «ма», яке він вимовив уже на видих.
***
До вагону електрички набилося стільки люду, що Олені Тихонівні довелося стояти ледь не на одній нозі, аж доки якийсь пасажир не поступився місцем. За тих десять днів, що відбула в селі, жінка навіть і не помітила, що природа набула яскравих, по-справжньому весняних кольорів. Тільки тепер, дивлячись крізь запітніле вікно вагону, вона нарешті роздивилася молоду зелень, яскраві жовті цятки розкішних кульбабових шапок.
Олена Тихонівна вдихнула повітря на повні груди і відкинулась на спинку сидіння: «Йому там буде краще… Звісно, краще, - подумки, сама до себе, промовила жінка, - там спокійно й красиво, стільки простору навкруги! Адже сам мріяв на старості перебратися до села. Перебрався. Тепер уже назавжди». Вона ще розмірковувала, чи варто справляти сорок днів у селі, бо світ же далекий, не близький. А з її причандаллям – грижею та артритом – тільки й лишилося подорожувати туди-сюди. Олена Тихонівна тяжко зітхнула від таких дум, потягнулася до завітного пакунка з книжками й дістала улюблений томик Марини Цвєтаєвої. Усміхнулась. Їй знову випав отой улюблений, отой незбагненний «Ars Amandi», який вона так часто цитувала учням. Жінка якось довго вдивлялася у рядочки добре знаного вірша…
Вона закрила книжечку і самими губами, безголосо вимовила: «Бог, не суди! – Ты не был женщиной на земле!»
