Початок осьдечки: http://gak.com.ua/creatives/1/21291
* * * * * * * *
Наступної неділі я служив вечірню месу без будь-якого ентузіазму. Половина моїх прихожан кудись запропастилася. В костелі було майже порожньо, щедро розставлені букети весняних квітів не могли приховати вбогості обстановки, сірих закіптюжених стін, розбитих остовів колись прегарних дубових вівтарів, що зараз нагадували порохняві столітні скелети.
Схилившись над чашею, я шепотів традиційну формулу перетворення Хліба і Вина, коли двері храму зненацька рипнули і відлуння обережних кроків порушило гнітючу тишу. Я мимоволі підвів погляд.
Струнка молода жінка, зодягнена в чорне пальто, схилила коліна в побожному поклоні. Темне волосся вибивалося з-під модного капелюшка. Наскільки я міг судити, вона була дуже гарною і явно не тутешньою.
Жінка тим часом підвелася з колін і сіла на одну із лав. Помітивши, що я дивлюся на неї, посміхнулася. І вже не спускала з мене погляду до кінця служби. Мені робилося не по собі під прицілом її глибочезних карих очей, я плутав слова, чого не траплялося зі студентських часів, губився, раз по раз червонів, наче підліток. Врешті ці тортури закінчилися, і я пішов у захристію перевдягнутись, плекаючи суперечливі надії – я і хотів, щоб вона просто собі пішла, і боявся, що більше ніколи її не побачу.
Вона все ще була там і чекала мене.
Сонце вже котилося до обрію, коли ми вийшли надвір, одначе ще було досить ясно. Вона невдоволено примружилась і надягнула темні окуляри, які тримала в сумочці. Мою увагу привернули масивні срібні браслети на її зап’ястках.
– Отець Юрій, якщо я не помиляюся? – врешті звернулася вона до мене. Голос був грудний, приємний, оксамитовий. Я ствердно кивнув.
– Мене звати Єленою. Нам треба поговорити.
– З якого приводу? Сподіваюсь, ви не журналістка? Пресі тут нічого робити.
– О-о, не турбуйтесь.Я не газетярка, і все, що ми будемо обговорювати, залишиться між нами. Я зацікавлена в цьому не менше за вас. Але пояснення потребують часу. Чи можу я просити про кілька хвилин вашої уваги?
– Ну, власне, вечір у мене вільний. Але, ви ж розумієте, вибір місця для розмови тут не особливо широкий…
– Я б з радістю випила горнятко чаю, якщо можна.
– Звісно.
Я привів її додому. Сам відчинив перед нею двері, тому жалітися не доводиться. Та, правду кажучи, я ні про що і не жалію.
Ми таки випили чаю, навіть знайшлося якесь більш-менш їстівне печиво, до якого вона, втім, не торкнулася.
– Береже фігуру, – промайнула думка.
– Історія, яку я збираюся вам розповісти, дещо дивна. Багато хто висміяв би мене і назвав божевільною, але, сподіваюся, ви до таких не належите. Власне, тільки ви і можете мені допомогти, – почала вона розповідь.
– Отож, колись у мене була подруга. Софійка. Ми з нею знали одна одну практично все життя, – разом росли, ходили в садок, потім у школу, разом бігали на дискотеку і на побачення, ну і таке інше… Потім разом вступили в універ, щоправда, на різні факультети, наші уподобання і смаки трохи змінилися, але навіть це не віддалило нас, швидше, навпаки. А потім трапилась одна жахлива історія. .. Між нами з’явився чоловік. Даруйте, мені важко говорити.
– Я розумію. Можете не вдаватися в деталі, якщо не хочете.
Єлена кивнула.
– Ну, якщо зовсім коротко, моя подруга загинула за страшних обставин. А труп… його закопали в проклятому місці. Тож вона… її душа, розумієте… не може знайти спокою. Ми з нею часто бачимось. Я думаю, якщо поховати Софійку за церковним звичаєм на освяченій землі, їй полегшає. Власне, сподіваюсь, що тоді її пропустять. Я цікавилась і багато чула про вас. Ви маєте певні здібності, чи не так?
– Єлено, дозвольте спитати, вашу подругу вбили?
– Так.
Сльози текли її вродливим обличчям, плечі змучено опустились, руки нервово стискали порцелянове горнятко.
– Перестаньте себе картати. Ви ні в чому не винні
– О ні, я винна. Винна, – тоді я ще не уявляв, наскільки вона права. – Але разом з вами я можу їй допомогти. Бодай зараз. Я можу розраховувати на вас?
– Звичайно.
Вона розгублено всміхнулася. Її погляд гіпнотизував мене, зачаровував. І кликав. Такої жінки я ще не зустрічав. Вона потягнулася поставити горнятко на стіл, рухи в були граційними й млосними, як у кішки. Мені раптом до смерті захотілося поцілувати її руку, я кинувся на коліна перед нею, притиснувся палаючим обличчям до її теплої долоні, гарячково щось шепотів про те, що все буде добре, все буде просто чудово… Зненацька Єлена обхопила мою потилицю іншою рукою і опустилася на підлогу поряд зі мною. Я тремтів – можливо, через надмірне збудження, але тоді мені здавалося, що ось воно переді мною – саме Життя, в пошуках сенсу якого я провів стільки самотніх годин. Целібат у двадцять шість, – це вибухівка вповільненої дії, яка рано чи пізно повинна рвонути. Додайте характер, схильний до певної екзальтації, таємничі обставини нашої зустрічі, неймовірну привабливість жінки, – і ви зрозумієте, – того, що сталося далі, уникнути було неможливо.
Втім, я себе не виправдовую. Звісно, я мав її вислухати, напоїти чаєм і спровадити на вулицю, – шукати притулку на ніч деінде. Та я цього не зробив. Коли її вуста опинилися так близько, груди майже торкнулися мого тіла, очі випромінювали обіцянку… Чи міг я утриматись? Мав би, це точно.
Єлена не була першою жінкою в моєму житті, правду кажучи, але саме вона зробила мене чоловіком. Такого шалу, такої пристрасті й ненаситності я не міг навіть припустити в її тендітній постаті. Ми кохалися цілу ніч, і вона дарувала мені насолоду, не порівнювану ні з чим, але сама, схоже, отримувала ще сильнішу…
– Звідки в тебе ця сивина? – запитала вона потім, коли ми, знесилені, просто лежали поряд.
– Розумієш, я можу дещо бачити. Не бозна що, але приємного мало. Як правило, це істоти, не дуже доброзичливі. Але ж хтось має це робити.
– А моя подруга? Ти бачив її?
– Ні. Вона не захотіла, напевно.
– Вона тебе налякалася. Від котрогось часу Софія стала боятися чоловіків.
Опісля ми заснули і останньою моєю думкою було те, що назавтра я шкодуватиму, неодмінно шкодуватиму.
Коли я прокинувся, її вже не було. Натомість на столику я знайшов записку, нашкрябану на паперовій салфетці.
– Маю справи у місті, буду ввечері. Приготуй усе, ми зробимо це сьогодні. Якщо ти не передумаєш.
Навіть у той момент вона залишала мені шляхи для відступу, – нечувана шляхетність, яку я оцінив лише згодом. Але я не збирався полишати цю справу. Якою ж дурною і самовпевненою буває молодість, чи не так?
* * * * * * * *
Цього разу Схрон виглядав зовсім по іншому, аніж тієї ночі, коли я залишився пильнувати примару в хаті старої Палажки. Світив повний місяць, засохлі клени сторожко порипували, у верховітті перегукувалися сичі, – все, як у малобюджетному фільмі жахів. Моя супутниця знічено мовчала, проте йшла досить упевнено, не роззираючись по сторонах, наче добре знала дорогу. З собою ми несли все, що могло знадобитися, – купу різного начиння. Єлена виявилася дуже завбачливою.
Ми проминули двір Пелагеї, потім іще кілька обійсть, аж доки не зупинились перед занедбаним будинком, здається, тієї самої Бойчихи, про яку згадувала баба Палажка.
– Нам сюди. Не боїшся?
– Хочеш почути «так» чи «ні»?
Вона лише загадково посміхнулася.
Ми зайшли на подвір’я
– Це там, за хатою.
– Пішли.
На мене нахлинула тривога. В химерних тінях по закутинах двору, в заростях бур’янів, у руйновищі глиняної стодоли чи хлівця – скрізь могло ховатися все, що завгодно, зокрема, і котрийсь із моїх давніх приятелів.
Вона відчула мій страх, але більше не насміхалася. Зненацька з глибини здичавілого саду долинув якийсь звук. Подібний водночас і на плач, і на регіт. Слухати це було моторошно. Я мимоволі подякував Господу, що не довелося зустрітися з цією істотою на самоті. Втім, цілком можливо, що добрий Божечко взагалі не мав стосунку до нашої маленької пригоди. Може, він просто вийшов попити кави в цей момент, або йому взагалі було байдуже.
Ми йшли поряд вузенькою стежкою поміж хащами, і колюче бадилля шарпало нас за ноги, дряпало шкіру до крові, а на місці порізів залишалися масні чорні сліди.
– Не дозволь собі втратити віру. Більше в тебе нема нічого, – хтось, здається, практикувався у телепатії.
– Не переймайся, є ще порох у порохівницях…
– Сподіваюся.
Раптом садова гущавина розступилася перед нами і ми опинилися на округлій галявинці діаметром зо п’ять метрів. Земля всередині цього майданчика була голою, витоптаною.
У чагарнику навпроти промайнуло щось біле. Почулося жалісне квиління. Наче маленьке цуценя повискувало і кликало маму.
– Виходь, мила моя, не бійся. Він тебе не скривдить.
Моя Пікова Дама – так я її називав подумки – зовсім не виглядала наляканою – не дуже природно для людини, яка от-от віч-на-віч зіткнеться з привидом, нехай і близької подруги.
Щось шелеснуло, повіяло легким прохолодним вітерцем… Я мимоволі напружився. Ніколи не знаєш напевно, чого від них чекати.
За мить вона з’явилась перед нами, – висока бліда дівчина у пошматованому платтячку, зовсім недоречному цієї пори, – але, мабуть, чи не єдиний плюс у існуванні привида якраз в тому і полягає, що не варто перейматися зовнішнім виглядом та гардеробом.
– Єлько, ти… Що ти тут робиш?
– Я прийшла за тобою. Як і обіцяла. Ти ж знаєш, рано чи пізно я мусила повернутись.
– Я так змучилась чекати… Вони мене не пустили… Не пустили, уявляєш? – тихенькі схлипування змінилися божевільним реготом.
– Знаю, люба. Він допоможе нам. Іди-но сюди, обійму тебе.
Єлена пригорнула до себе Софію, чи те, що від неї зосталось, а потім кивнула на лопати, які ми принесли з собою, разом із великим пластиковим мішком.
– Пора. В нас не так уже й багато часу.
– Покажи, де саме...
– Софійко?
Примара дещо театральним трагічним жестом вказала на самісінький центр майданчику.
Я перехрестився, прошепотів кілька латинських формул із напівзабутим змістом і ми почали копати, ввімкнувши акумуляторні ліхтарі.. Земля була важкою, глинистою, перерослою корінням. Єлена кривилась від напруги, але мовчки продовжувала роботу. Софія знову розплакалася.
– Попроси її, нехай замовкне. Мені це діє на нерви. Або хай уже співає краще.
– Софійка не замовкне. Ксьондз не пробачить Єленку. Не пробачить, ні.
Примара хитро примружилась.
– Раз-два-три-чотири-п’ять. Ніжки більше не болять. Шість-сім-вісім. Закопали нас у лісі. Дев'ять-десять. Це кінець. Благословіть, святий отець… – затягнула вона монотонним гіпнотичним голосом щось на кшталт дитячої лічилки. Мене від її співу аж тіпало.
Тим часом яма дедалі глибшала. Єлена збіліла наче крейда, більше я не міг дивитись, як вона надривається.
– Вилазь. Далі я сам.
– Пробач… Щось мені й справді недобре. Дякую.
Софія, поза тим, зовсім ошаліла. Вочевидь, так впливало те, що я викопував її прах. Вона опустилася навкарачки і почала гавкати. Пасма сплутаного брудного волосся впали на її обличчя, очі палали лиховісним вогнем. Видовище не з приємних, скажу прямо. Єлена намагалася її заспокоїти, але й сама виглядала паршивенько. Софія вхопила подругу зубами за руку, та стривожено скрикнула. Я намагався молитись, але виходило не дуже добре.
Врешті лопата з глухим ударом наткнулася на щось.
Далі довелося працювати обережніше.
Єлена простягнула мені завбачливо прихоплену щіточку, яка нагадувала робочий реманент археологів.
– Де ти це взяла?
– Там, де взяла, вже нема. Щось бачиш? – її очі гарячково блищали, кінчик язика раз по раз облизував пересохлі губи.
– Ану присвіти.
Я нахилився на дно ями, аби краще розгледіти знахідку. Нагорі Софія верещала вже на повен голос, наче її різали живцем, – чорний гумор такого порівняння мимоволі викликав у мене посмішку.
– Боже Всемогутній, та тут же…
Я звів на Єлену очі, а вона, певно, щось таки помітила в них, бо різко відсахнулася від краю могили.
У ямі таки був людський прах, о так… Кісток було більш, ніж достатньо. Проблема полягала в тому, що скелетів виявилося два.
Такого повороту сценарію я не очікував. Єлена мені збрехала, і зараз я мав дізнатись, наскільки далеко ця брехня зайшла.
Втім, через мить вона себе опанувала і стрибнула до мене в яму. З дивним виразом обличчя жінка роздивлялася кістяки, потім присіла і погладила один із них рукою. Її тілом пробігла судома, очі закотились, щелепи зціпило.
Та Єлена все ж була сильною. Набагато сильнішою, ніж можна було собі уявити.
– Думаю, настала пора нам всім трохи перепочити. Як гадаєш?
Я не став заперечувати. Ми вилізли нагору. Софія лежала неподалік, нерухома і дивовижно мертва, як на привида. Єлена опустилась на землю поряд з подругою, примостила її голову собі на коліна.
– Ну от, пів-справи зроблено і тепер, думаю, я можу тобі все розказати. Ти, можливо, вже й сам дещо зрозумів, та все ж… Насамперед, другий скелет у ямі – належить мені…
Здивований? Я спробую пояснити, але все по прядку. Бачиш, я не брехала тобі насправді. Просто розповіла не всю правду. Власне, це був такий собі варіант… скороченої напівправди. Це я винна у смерті Софії. Я і ніхто інший. То в мене був роман із Максимом, одруженим і неймовірно звабливим покидьком. Я добре знала, на що йду. Проте, як виявилося, не до кінця.
Це трапилось близько року назад. Коли він запросив мене на пікнік в село, де в нього начебто була садиба, успадкована від тітоньки, нічого поганого мені на гадку не спало. Розумієш? Одначе там намічалася велика чоловіча компанія, тож я запитала, чи можна взяти з собою подругу. Максим дивно посміхнувся, але відповів, що, звісно, можна. Хлопці будуть тільки раді. Не знаю, чому, та мене це заспокоїло. Софійка завжди була набагато розсудливішою за мене, – якщо вона буде поруч, думала я, то обов’язково втримає мене від чергової дурниці. Не те, щоб я всерйоз планувала порвати з Максимом, але такі думки час від часу виникали…
Єлена говорила, говорила і поступово її слова ставали дедалі об’ємнішими, вони ширшали і сповнювалися барв...
Аж поки я не побачив.
* * * * * * * *
Дві тендітні дівчинки в оточенні п’яних чоловіків. Скільки їх було? Троє? Четверо? Обличчя розпливалися, наче в димчастій запоні. Єлена не захотіла, щоб я впізнав їх потім.
Там було й іще щось, окрім них, – щось невидиме, лихе. А втім, воно здебільшого спостерігало, – людині зазвичай не потрібна поміч у здійсненні різної підлоти, вона й сама здатна гарно впоратися.
Щоправда, саме воно завадило дівчатам вчасно забратися звідти. Принаймні, я так гадаю. Інакше… Інакше залишається думати, що вони самі прагнули того, що трапилось.
Хоча… ні. Вони опиралися. З усіх сил. Та на той момент змінити щось вже було годі. Їх запитали, – хіба ви не знали, чого сюди припхалися? Ні. Не знали. Уявлення не мали, та хіба це щось важило?
Не тоді, не для них. Потім – можливо. Коли протверезіли.
Те, що я бачив далі, важко описувати словами. Там були тільки дикий шал і біль. Багато багряного болю, мотузки впивалися в тіло, дихати було нічим, довкола – калюжі крові й блювотини, скажено ревла музика, – щось панкове, можливо, надсадно хрипіли й реготали вже не люди, – двонога подоба звірини, і круговерть пекла повторювалася й повторювалася, набирала обертів, глибшала… З роз’юшених губ струменіла кров, і вони ковтали її жадібно – так сильно хотілося пити. А кінець усе не приходив. Лік часу було втрачено. Дівчата перебували на грані небуття кілька годин – або кілька днів, хтозна?
Кому з них прийшла ідея замести сліди? Чи це з самого початку входило у план Великої Гулянки дорослих хлопчиків? Сад старої Бойчихи видавався достатньо надійним кладовищем для тихої, майже сімейної церемонії.
Упокойтеся з миром, раби Божі, хай земля вам буде пухом.
Софія вмерла першою – її задушили шкіряним ременем і якийсь час іще експериментували з покаліченими нерухомим тілом. Єлена прожила набагато довше – так їй здавалося, і бачила все до останнього моменту. Вона ж була такою сильною… На відміну від подруги, здоровий глузд не покинув її до самого кінця.
Цілком можливо, що Єлену поховали живцем. Я так і не наважився про це її спитати.
* * * * * * * *
– Ну от, тепер ти все знаєш. Весь рік наші трупи пролежали тут, і нікому не спало на гадку шукати нас у цьому Богом забутому закутку.
– Невже їм отак усе минулося? Просто зійшло з рук?
– Уяви собі. Про Максима,окрім Софійки, ніхто не знав.
Софія заворушилася, застогнала. Її тіло почало вкриватися брунатними плямами, і до того ледь помітно світилося. Я дивився на них, і не міг повірити, що Єлена – така сама небіжчиця, як і її божевільна подруга.
– А як же… Чому ти… ти ж не…
– Я відрізняюся від Софійки, завжди відрізнялася. Та це не йшло мені на користь. Я приховала від тебе правду, так. Але подумай – хіба це не було єдино можливим рішенням? Крім того, ти не знаєш найголовнішого. Софійка – звичайний блукаючий дух, привид, коли хочеш. З такими, як вона, ти вже стикався. Вона нікому не чинить кривди. Просто потребує спасіння. Але я… Я – інша. Мені так просто не звільнитись від цього. Та я й не хочу. В мені вже від людського майже нічого не залишилося... Скажімо так, – я запропонувала декому свої послуги в обмін на дещо.
– Про що ти, Єлено?
– Не здогадуєшся? Я стала однією з Ненаситних. В обмін на право помсти. Але для цього мені потрібна повна свобода. Кістки, закопані в цій проклятій землі, ніколи не відпускали по-справжньому. І борг перед Софі… Тому я й прийшла до тебе. Цієї ночі річниця нашої смерті. Саме зараз можна врятувати душу Софійки.
– А те, що між нами було?
– Вважай подарунком на пам'ять. Або – добросовісним виконанням моїх теперішніх обов’язків. Як тобі до вподоби.
Софія застогнала знову. Метаморфози, що відбувалися з нею, ставали все очевиднішими. Її волосся зроилося майже прозорим, оголивши шию. На синюватій шкірі виразно виднівся слід ременя, яким її задушили – грубий кривавий рубець.
– Час збігає. Тобі пора. Збери її кістки і поховай належним чином. І молися за неї – адже навіть там не просто знайти шлях. Ось усе, про що я прошу.
– А ти?
– Мене хоронити не варто. Це нічого не дасть – лише все ускладнить. Якщо твоя ласка, спали мій прах, і розвій попіл за вітром. Тоді я більше ніколи тебе не потурбую. В мене будуть набагато важливіші справи. Набагато важливіші, – вона кровожерливо посміхнулася, і на мить в цій посмішці промайнула тінь моєї Пікової Дами, – єдиної жінки, яку я коли-небудь кохав.
Я зібрав кістки обох дівчат у лантух, загорнувши кожен скелет окремо. Єлена мовчки спостерігала, – така ж гарна, як і тоді, коли я побачив її вперше.
– Йди вже. Сьогодні ти зробив добру справу. Дякую тобі. І, знаєш… я б попросила тебе покинути цю згубну місцину, але ж ти все одно не послухаєш, правда?
Якусь долю секунди мені здавалося, що вона збирається обійняти мене, але все обмежилося тільки легкою посмішкою.
– Прощавай, Єлено.
На останок озирнувся, – вона сиділа не землі, проклятій землі, і на її колінах поступово танула синювата тінь.
* * * * * * * *
Я зробив так, як вона хотіла. Похоронив останки Софії на сільському цвинтарі, поставив на могилці дерев’яний хрест, відправив кілька заупокійних мес, і, врешті, відчув, що мій борг сплачено – на цей раз.
Що ж до другого скелету… Прах Єлени розлетівся над річковими кручами, над полем і лісом, і це не зробило мене кращим священиком.. чи католиком, як на те пішло… Одначе, згадуючи ту ніч і те, що я бачив там, на галявині посеред саду, я не міг вчинити інакше. Відпустивши Єлену на волю – я підписав декому смертний вирок. І знаєте, що? Моє сумління цей факт зовсім не обтяжує. Аніскілечки.
А сьогодні я збираюся посадити на могилі Софії декілька чорнобривців – невибагливе зіллячко, але, думаю, їй би сподобалось.
Йду через кладовище неквапно, насолоджуючись гарною погодою. Великдень цьогоріч дуже пізній, тому й весна трохи забарилася.
Біля однієї з могил помічаю знайому постать. А-а, це ж дід Стефко, хтозна скільки часу не бачив його.
– Слава Ісусу Христу, дідуню! Порядкуєте?
– Слава навіки, отче. Та от маю клопіт… Паска йде, а до нас з небіжкою хоч би хтось навідався. Сидять у тому місті своєму, наче то не я порозпихав по теплих шпарах, межи люди вивів… Навіть закопати не спромоглися до ладу. Тільки-но сніг починає злазити, то й підтоплює відразу. Мої кості радикулітні то зразу відчувають… Та й дернюги он як позападалися… Хоч бери й сам свій гріб обкопуй…
– Та не переживайте, Стефку. Я квіти ось посаджу, і допоможу трохи.
– Благослови вас, Боже, отче духовний. Правдива ласка Господня, а не ксьондз, хіба я не казав? То я чекатиму.
Я йду далі, а дід залишається нерухомо стояти над власною могилою. Очі заплющені, губи злегка ворушаться. Мабуть, читає «Отче наш»…
