-1-
Вперше за останні дні грудня місяця визирнуло сонечко. Марина взяла губку та підійшла до вітрини магазину. Його нещодавно відкрили її батьки, проте персоналу не поспішали набирати. Дівчину то трохи дратувало, бо їй доводилось допомагати матері у справах: прибирати, викладати на полички товар, коли в цей час хотілось піти зі своїми подружками кудись погуляти. Що поробиш? Її батько завжди твердить, що їхній родині не все так просто дається, тому, якщо хочеш добре жити, тоді потрібно працювати. Юнка слухалась і не заперечувала, знаючи як батьки заробили свій статок – вони довгий час працювали в Німеччині, у хазяїна з Мюнхена, який став потім їхнім товаришем. За його допомоги Петро, батько дівчини, розпочав свій бізнес, пов’язаний з продажем іномарок.
Марина почала протирати шкло, коли ж це помітила на вулиці двох перехожих, один з яких дуже нагадував їй того німця, друга їхньої сім’ї. «Невже дядько Ханс! Невже він приїхав!?» - майнула думка. Вона посміхнулась і почала махати їм рукою. Чоловіки помітили дівчину, зупинились навпроти магазину та перекинулись між собою кількома словами. «Ні, не він. Хоч і цей високий, але Ханс білявий і... Блін, як дурочка, стою тут і махаю руками. Тра зробити вигляд, що я мию скло, а то ще покрутять пальцем коло скроні… Опачкі, посміхаються… О, махають мені… Це точно якісь заїжджі: наші, місцеві, мені б дулю склали…» - думала дівчина.
Чоловіки певно зрозуміли, що помилились, що дівчина насправді миє, а не вітає. Їм стало смішно з себе і, помітно ніяковіючи, рушили собі далі.
Той перехожий дядько нагадав Марині про гостини німця кількарічної давнини. Після них дядько Ханс більше не приїжджає в гості. Досить довгий час вона мізкувала над причиною такого небажання друга сім’ї їхати до них, але батько і мати згодом розповіли деякі деталі.
«Так. Десь в таку ж саму пору він тоді приїхав до нас…» - у юнки знову з’явилася посмішка на устах. Нехай перехожі думають, що їй сонце в очі сліпить, а рученята нехай працюють, коли уява та пам’ять гортають сторінки минулого, поєднуючи побачене і почуте; із картинок образів і здогадів відтворювалися ті дні, коли Ханс приїхав у гості.
-2-
Тоді випав перший зимовий сніг, якого так давно чекали діти та дорослі, яким було не до вподоби святкувати різдвяні свята на чорно-сірому брудному асфальті. Петро зустрів свого товариша в столичному аеропорті. Вони сіли в авто і одразу ж поїхали до дому Петра. Їхати було далеченько, майже дві сотні кілометрів, але для двох друзів цей відрізок шляху в часовому вимірі був короткий. Із захопленням один одному розповідали про своє життя, про усілякі новини. Українець розповів кумедну історію, як артисти з його міста поїхали на виступ до Польші, там заспівали пісню «Ой на горі два дубки», а пшеки перлися з неї та питали «як цо може бути, щоби дві дупи схилилися докупи?». Німець жарту не зрозумів, проте Петро не звернув на те: він був щасливий тим, що до нього, на Україну, Ханс приїхав уперше. Часи, коли Петро працював на Ханса, давно минули, в автівці їхали два представники середнього класу з двох різних держав.
Ханс, оскільки був пізній вечір, все ще перебував в очікуванні вражень від побаченого в новій для нього країні. В темноті він мало чого міг розгледіти, тому заявив Піту, так називав він Петра, що зранку хотів би одразу ж вирушити на екскурсію по місту.
Коли друзі проїхали виїхали на трасу, Ханс відчув своєю дупою всю антицелюлітну дію українських доріг. Заїхавши у місто Петра, Ханс помітив, що в ньому мало світла, просто декілька головних доріг освітлювалось, а решта – суцільна темрява. Німець подумав, що це невеличке селище. Він читав на туристичних сайтах, що в Україні ще є такі поселення як хутори. Ханс подумав, що Піт просто жартує, називаючи свій Бє містом.
- Все, приїхали! – урочисто вигукнув Петро.
- ОК, показуй свій палац, – Ханс виліз з автівки.
Його куприк трохи болів, звісно, після дойчленд автобанен тіло німака відчуло контраст у якості дорожніх покриттів. Петро загнав свого залізного коня у гараж і повів німця доріжкою, освітленою ліхтариками, до будинку.
- Ну як тобі мій дім? – запитав Петро.
- Євро стандарт, – з оцінюючим поглядом сказав Ханс.
- Ти ще не бачив усередині, – посміхнувся хазяїн будинку.
Друзі підійшли до порогу двоповерхової будівлі. В дверях їх зустріли Свєта, дружина Петра, і Маринка, їхня п’ятнадцятилітня дочка.
- Заходьте… Привіт Хансе, як їхав? – запитала Свєта
- Гуд, о-о це ваша красуня Маріша? Радий знайомству, – Ханс пожав ручку дівчині. – А ваш син спить?
- Так, йому всього лиш п’ять, тому познайомишся з ним завтра… Ой, чого ж в коридорі стоїмо? Проходьте на кухню. Маріна, візьми валізу дядька Ханса і занеси в гостьову кімнату – розпорядилась господиня.
- Ну ма-а.. Вона ж велика, - почала нудити дівчина.
Петро провів гостя на кухню, а потім повернувся до доньки та підійняв з підлоги невелику валізу. Тим часом Свєта вже поралася біля столу, насипаючи борщ зі сметанкою Хансу.
- Я занесу сам, а ти, брись, допоможи мамі, – сказав батько доньці.
- ОК, – Маринка побігла до кухні.
Дівчинці-підлітку було цікаво побачити і ще й вживу поспілкуватися на ламаному німецькому з іноземцем, проте батьки невдовзі сплавили її до себе в кімнату спати, бо була пізня година. Мала неохоче піднялася нагору, але не одразу лягла в ліжко, а сіла за комп - початитись з подружками.
В той вечір, все-таки, найбільш щасливою з усіх була саме Маринка, в неї була нова «тєма» – німець Ханс: жодна з її подружок не могла похвалитися тим, що має знайомого іноземця.
Вечеря була не дуже тривалою, тому що Ханс випив чарчину горілки на порожній шлунок і потух. Почав нявкати під ніс, не завжди розумів, що йому кажуть і страшенно позіхав. Тому всі пішли спати.
-3-
Ханс прокинувся від різкого болю в животі. За вікном вже світало. Клозет був поряд, тому німаку не довелось крастися, аби не розбудити інших. Він притьмом вибіг з гостинної, зачинив двері на клямку і хутко примостив своє червлене око на білого друга.
Через декілька годин проснулася сім’я Петра. На той час бідний Ханс робив десяту ходку до туалету.
- Хансе, тобі зле? – підійшов до дверей Петро.
- Так ,в мене розлад, – натужно відповів гість.
- Я тобі принесу ліки, – занепокоївся господар дому, – це все, мабуть, через їжу.
- Дякую, – не чувши останніх слів, мовив Ханс, на його чолі ряснів холодний піт.
Петро спустився на кухню, але дружини не знайшов. Там сиділи Маринка з Мишком, дивилися тіві. Чоловік зайшов до ванної кімнати на першому поверсі, там Світлана чистила зуби.
- Свєтуля, ми Ханса перекормили, здається в нього срачка.
- Фу ти, добре шо в нас два санвузли, а то би діти не могли б зайти до туалєту.
- Блін, та при чому це! Дай шось з ліків.
- Візьми сам, не бач, шо я зайнята!
- А шо саме?
- То шо й тобі я давала, коли ти теж таким засранцем був!
- А-а…
- Бе , скорше бери і дай запити кип’яченою водою, поняв?
- Да, ти в мене розумниця.
- Я тебе теж люблю, кабасік, а зара йди до Ханса.
Петро знайшов Ханса на ліжку. Той лежав як виповзок після дощу на асфальті. Німець орально прийняв пігулки та повідомив, що ще трошки відпочине. Доки гість приходив до тями, всі нудились по кутках, діти хотіли піднятися до нього, але батько заборонив. Так минуло декілька беззмістовних годин.
Під обід Ханс з’явився на публіці. Було помітно, що йому стало краще – блиск в очах, посмішка і таке інше, чого бракує українським людям. Маленький Мишко вискочив з китайською іграшковою пукавкою із засідки, націлився на незнайомого дядька і вигукнув «хенде хох». Німець засміявся, вхопив хлопчика і почав лоскотати. Малому він сподобався і невдовзі «заморський велетень» був осідланий.
Пообідавши у повному складі, звісно ж гість їв усе дієтичне, всі зібралися на прогулянку. Коли автомобіль рушив від дому Петра, Ханс помітив, що вони їдуть не по хутору, а по місту, та ще й величенькому. По дорозі Петро тикав пальцями то туди, то сюди, показуючи на будівлі, називаючи мікрорайони та установи. Так, наприклад, вони проїжджали повз фабрику, яка, щоправда, давно збанкрутіла, тому і прохідна її здавалася в оренду під магазин з продажу метало-пластикових вікон. Будівля фабрики була стара, зовсім не схожа на якийсь завод, і розміщувалася в центрі міста.
- Піт, а чому ця фабрика розташована у самісінькому центрі міста, – здивувався Ханс.
- Ханс, у нас немає такого поділу як спальний чи промисловий райони, розумієш, це надбання часів Совєтів, – почав викручуватися «мєстний» Петя.
- Тут щось було до приходу комуністів? – німець трохи розумівся в історії не лише своєї фатерляндії, а й пострадянських країн.
- Синагога. Мені розповідали, що в самій будівлі, на місці, де були мощі якогось там равина, не знаю, чи святого якого, у радянські часи збудували туалет. І всі робітники фабрики ходили в нього справляти свої потреби, а євреї тим часом ходили молитися до стіни того ж таки туалету, бо то для них було святе місце, – посміхнувся Петро.
- Невже влада не могла вибрати інше місце для фабрики, це ж неправильно! – вирячивши очі, білобрисий житель ЄС обурився.
- Хансе, це не до мене, ти багато чого не знаєш про ті часи, – заспокоював його чорнявий житель України.
- Але ж…
- Шо але? Твої предки свого часу теж багато чого зробили неправильного!
На цьому дискусія була вичерпана, проте подумки Ханс починав прокручувати образи доріг з вибоїнами, темних вулиць і синагоги-фабрики, поряд з цим, як підтвердження побаченого, вертілося на язиці слово «дикунство», але воно таки не вийшло у світ, не стало почутим – просто німець був вихованим і не бажав образити свого товариша. Петя міг би ще багато чого показати і розповісти в такому дусі, наприклад, про місце, де розташований Вічний вогонь – після Вітчизняної там стояла шибениця, на якій прилюдно страчували злочинців; а на місці теперішнього парку культури і відпочинку під час тієї ж війни стояв шпиталь, а коло нього ховали німецьких солдат. Коли вони йшли зимовим парком, то Петро ледь не ляпнув, що кістки тих загиблих й досі лежать у землі. Ще Петро хотів розповісти, що до революції сімнадцятого року в будівлі, де знаходиться відділ освіти, був бордель, але він був вихованим і не бажав ще раз шокувати свого товариша.
Петро буквально за пару годин показав усі визначні місця, тому відчував деякий сором перед своїм гостем, але що ж поробиш – провінція! Невеликий гурт із дорослих та дітей вийшов з музею до машини. Треба було щось ще придумати. І тут в нагоді стала дружина Петра.
- Слухайте, а давайте поїдемо у Жо! – запропонувала Свєта. – Тим паче, там ми можемо знайти німецькі продукти.
- Слушна думка, цвіточок. Нам треба розважити гостя, – зауважив Петро – Хансе, ну як? Поїдемо у обласний центр?
- А ви як? – звернувся німак до дітей, що сиділи на задньому сидінні авто.
- Ура–а! Ми їдемо в Жо! – стішився малий Мишко. – Па, а дяді німцю ми покажемо каток?
- Аякже, ми ще й покатаємось. То він про катання на ковзанах, – Петро пояснив німецькою.
- О-о це добре. Я добре катаюсь на ковзанах, – похвалився «арієць».
В обласному центрі вони не знайшли жодного напівфабриката чи чогось подібного з Німеччини, проте добре поїли у ресторані. Петро не шкодував грошей. На ковзанці Ханс проявив себе як корова на льоду, опісля декількох падінь і кумедних кривлянь його довгих тонких ніг, що роз’їжджалися у різні сторони, він відмовився від ковзанки та зазначив, що лід на ній нерівний, неякісний, на що почув регіт. А загалом вечір був хороший. Забулися тривожні суперечливі думки. Грала музика, сталь кресала лід, лунав дитячий сміх, мигали діоди, падав лапатий сніг з чорного неба, ходили красиві дівчата...
-4-
Наступного дня Петро з Хансом пішли до Гени. Гена був знайомим Петра і деколи вони зустрічалися, щоб випити по чарці та побалакати про те се. Гена жив недалеко і Петро вирішив зробити пішу вилазку. Два чоловіки крокували через невеликий скверик, в центрі якого ріс старий великий-превеликий дуб, справжній гігант. Вони підійшли до нього, взялися за руки і хотіли обійняти стовбур дерева, але він настільки був товстенний, що потрібно було ще зодві людини.
- Да, красивий велетень, його певно добре доглядають, – дивлячись на крону, з захопленням вимовив Ханс.
«Шо він меле?» - з іронією подумав його друг. І тут німець опустив голову вниз, глянув під ноги, певно, щось хотів сказати про коріння, але смикнувся всім тілом від рослини і з огидою почав дригати ногами. Український товариш глянув униз теж і побачив, що довкола, на снігу, були сліди собак і людського взуття, і сніг був весь загиджений сечею. Петрові стало ніяково, але Ханс нічого не промовив, зробив вигляд, наче нічого такого не було. «Добре, що це зимою, а якби то літом було, що він би побачив ще чи у що би він вступив?» - блискавкою пролетіло в мізках Петра занепокоєння.
Товариші дійшли до панельної п’ятиповерхівки, де жив Гена. Зайшовши до під’їзду, Ханс, мабуть, вперше в своєму житті вилаявся, бо там все смерділо котячими цвирками, а двері квартир були поцятковані мітками.
Гена прийняв їх по-гостинному. Квартирка в нього суперова, навіть німець сказав своє «я-я». Гена був холостяком, але й господарем відмінним теж. Хоч жодного разу він не був у Німеччині, не спілкувався з іноземцями, проте одразу ж спробував заговорити на німецькій, вимова якої здивувала німця. Гені бракувало запасу слів, але Ханс відмітив, що той спілкується, наче житель Баварії. Гена погодився повезти чоловіків у Жо на наступний день, щоби понишпорити по тамтешніх нумізматах. Ханс стішився новиною і погодився на те, щоб відзначити знайомство. Застілля зі шкварками, квашениною перенеслось до ганделика, де готовили смачні картопляники з різноманітними начинками. Хлопці добряче вхміліли, а Ханс, як і першого вечора, втратив дар мови. Світлана почала непокоїтись і десяток разів телефонувала до свого чоловіка, і нарешті досягла свого – дядьки почали розходитись. Була вже пізня година.
- Гєна, ми їдемо на таксі, давай тебе підкинемо, – запропонував Петро.
- Нема питань, чур я розраховуюсь, – промуркав п’яний Гена.
- Облиш, краще давай мотор тормознемо.
- Я-я мото, – прогугнявив, хитаючись Ханс.
- О-о, парніша, та ти на нашій шпрехати вмієш? – холостяк почав обіймати німця.
Проте блондин із Мюнхена більше слова і не вимовив, лише стояв і посміхався.
- Слабкий ти до цього діла, ну.. я про сто грам, ви ж там шнапс – сцьохи п’єте, – відзначив Гена.
Тим часом Петро підійшов до таксі.
- Свободний?
- Сідай, – відповів водій.
- Зара, я тіки друзів позву, у мене друг з Німеччини гостює, розумієш?
- Да, давай тяни свого друга сюди.
Петро відійшов від авто на кілька кроків назустріч товаришам, які тримаючись один за одного хитались біля ганделика. Коли вже втрьох підійшли до таксі, то прямо перед носом у салон сів якийсь тип.
- Е-е, товаріщ, ми мотор цей заказали! – вигукнув Гена.
- Закажеш ще! – огризнувся незнайомець.
Таксист трохи розгубився і завів двигун, але ще не рушав.
- Парень, хлопці дійсно перші.
- Мені пох… ці вонючі лохи, – незнайомець захлопнув дверцята.
Останні слова почув Петро, який впритул наблизився до машини. Кров миттєво вдарила у мізки, очі почали лізти з орбіт, зуби міцно стиснуті до скреготу. Він швидко відчинив дверцята, вхопив пихатого парубка за барки і викинув у сніг. Наглота звелася на ноги і вдарила Петра в щелепу, проте удар був не дуже важкий і після нього послідувала миттєва контратака. Петро запиндячив ногою мая-гері в тулуб противника і долонею з розмаху ляснув йому у вухо так, що шапка злетіла на метрів два угору. Рука сильно заболіла, а чмо впало навколішки, кричало і лаялось. З кафе вибігла бригада, скоріше схожа на ригаду гопоти: всі розхристані, хто не мав шапки, у того виднілася лисина, у якій віддзеркалювався місяць з неба. Таксист з переляку почав рушати, але переможець бійки вліз в салон.
- Бігом, бл…, в машину! – заволав Петро.
Мужики стрибнули на заднє сидіння, Ханс завалився всім тілом на Гену, його ноги ще стирчали назовні, проте таксі рвонуло з місця. Позаду лишилася юрба розлючених.
- Йо… в рот, вони би вам мізки повибивали, ця ж пацанва кончена! – обличчя таксиста розчервонілося від нервової напруги.
- Я цього дибіла певно зробив глухим на одне вухо, – Петро тримався за правицю, яка не переставала боліти.
- Правильно зробив, бо, кажуть, шо цей і його братія на днях побили і розділи мужика, ну він і дав дуба, лежачи без свідомості на морозі, – таксист однією рукою закурив цигарку.
- А шо мєнти? – спитав Петро до друзів.
- А шо? Ніхто нічо не бачив, а якщо й бачив, то хто їм скаже? – риторично відповів водій.
- Треба було в цей гендель нам не їхати, – з відчуттям провини мовив Гена.
- Облиш, як не тут нарвалися б, то десь в іншому місці, – заспокоїв Петро.
Ханс від побаченого і відчутого протверезів, але мовчав і сидів з великими очами від страху.
-5-
Декілька днів Ханс відмовлявся від прогулянок по місту. Він говорив, що стільки жовтого снігу і такого криміналу навіть в страшному сні не бачив, і де поліцаї? За все перебування в місті він їх не бачив. На додачу в нього знову розпочалися розлади кишечника. Проте, коли завітав до Петра Гена, німець оживився. Гена зібрався везти друзів в Жо.
- Ну шо, понишпорим по блошиних ринках? – з ентузіазмом запропонував Гена.
- Хансе, ми поїдемо поповнювати твою колекцію? – запитав Петро.
- О-о, звісно!
- Ти себе нормально почуваєш?
- Мені вже краще, поїхали.
Чоловіча компанія була в Жо вже через годину. Чоловіки товклися біля продавців старовиною на базарі. Ханс обмацував кожну монетку, пильно розглядав, купував, але перед цим з поміччю свого товариша торгувався так, наче він народився на цій землі. Все було добре, але його слабка травна система давала збій – почалися болі, внизу живота конкретно припирало. Він терпів, але змоги не було, тому запитав у хлопців, де поблизу туалет. Його привели до платного нужника. Товариші заплатили за вхід, вказали куди йти, проте з ним далі не пішли – лишилися на вулиці покурити. У Ханса лишилося зовсім обмаль часу. Відлік часу почавсь! Три! Він зайшов до зали, біля пісуарів стояло декілька мужиків, і, поза їхніми спинами, баба у брудній куртці мила чорною як смола онучею підлогу. Два! Німець зкривився од болю, подався до дверки кабінки, одчинив її, а там звичайне очко і корзинка з гіркою використаного туалетного паперу. Один! Білобрисий іноземець заціпенів, його погляд нишпорив по кабінці, шукаючи унітаз. Він ледь не заплакав, бо фізично не міг облегшитись в такому місці, де ходить ця страшна жінка, де стоїть ця огидна смердюча корзинка, де через кілька міліметрів пластикової стінки кабіни хтось пнеться! Біль… Пуск!
- Пєтька тяни якусь трапку, наш Ханс впудився!
- То хай лізе в машину, а там зніме штани.
- Куди, бл…, в мою тачілу?! А як їхати в ній потім?
- Добре, нехай там їх знімає, а ти машину піджени сюди!
Минула хвилина
- П…єц, він пакета хоче!
- Шо?
- Шо чув! Штани з собою хоче забирати!
Петро купив перші, які потрапили у руки спортивні штани та придбав пакет.
Машину підігнати близько не вдалось, тому довелось трошки пробігтися повз торгівельні ряди, щоб люди не відчули нічого незвичного.
Їхали в Бє, постійно смалячи сигарети, бо пакет навіть з багажника давав про себе знати. Гена почав вмовляти Ханса, щоб той викинув свій багаж, а він купить йому нові джинси. На що почув відмову, бо то були улюблені штани Ханса. Вдома у Петра, німець поправ замащений одяг. У Світлани відібрало мову. Вона заявила своєму чоловікові, що після від’їзду гостя, той одразу ж поміняв ванну і купив нову пральну машину. Жіноча логіка в даний момент була залізною.
-6-
Світлана викликала лікаря додому. Вона занепокоїлась здоров’ям німця. Лікар Люда була звісно ж знайомою, виклик був звісно ж на її мобільний, в кінці кінців звісно ж Свєта заплатила Люді за витрачений час на Ханса. А висновок був один, такий, що і Петро зі Свєтою давно додумались самі - слабка травна система, нові страви, нова їжа, після стерильних німецьких продуктів випити сільського парного молока чи з’їсти немиту суницю для Ханса означало ледь не смертельний вирок. Люда наостанок додала, щоби гість з Німеччини пив вугілля активоване і добре, що він не пускає «лєнти».
- Скільки ти їй дала грошей? – спитав Петро свою дружину, закриваючи за лікарем двері.
- П’ятдесят, – розгублено відповіла Свєта.
- Шоб її ноги тута не було, вона ще забула тобі сказати, що Хансу на пузі тра решітку зеленкою намалювати! – роздратувався господар.
- То мо’ іншого викличемо?
- Кого? Якшо Люда у нас найкращий врач в місті…
- Ну тоді на дієту посаджу його.
- Дійсно, так буде краще.
-7-
Хансу було трохи соромно за випадок на базарі в Жо, але й зрозуміти його теж можна було. Так і зробили його друзі. Особливо Петро, він розумів у чому була проблема, проблема не лише у їжі, а в дечому більш важливому. Самому Петру, та і Світлані, які наживо бачили і відчули на власній шкірі стандарти європейського життя, іноді було соромно за життя українців, правильніше, за його рівень і культуру в їхній країні.
Дієта Хансові дещо допомагала, але іноді траплялися рецидиви. Гостини завершувалися і німець хотів все-таки ще пошукати старовинні монети, проте в Жо їхати не хотів - було якось ніяково.
І знову завітав Гена. Він пронюхав, що у містечку Ка, за сорок кілометрів від Бє, можна пошукати нумізматів. Ханс відважився, тим паче його кишки довгенько тривожно не бурчали, і штани давно висохли. Цього разу всіх віз Петро.
На базарчику в Ка Ханс знайшов декілька старовинних монет часів Російської імперії, які купив майже за безцінь, але в Німеччині вони вартували в десятки разів більше.
Чоловіки збиралися вже повертатися додому, коли ж це Ханса, цього багатостраждального інтелігентного німака знову приперло. Петро запропонував знову громадський туалет, але німець вже мав своєрідний досвід відвідування такого закладу. Його прохання було одне - їхати в туалет Петра.
Автівка ледь не летіла на великій швидкості над вибоїнами, Ханс міцно вчепився за поручень на задньому сидінні та терпів. Його погляд щось пильно вишукував у полях, які в перемішку з деревами та кущами мигали за вікнами машини.
- Мо’ Ханс захоче сходити десь тут, в кущах? Оно диви як дивиться у різні боки, – Гена звернувся до Петра, киваючи головою назад.
Петро кинув оком у дзеркало заднього виду, керуючи залізним конем, який щомиті скорочував відстань між Ка і Бє.
- Ні Гєнка, ти не поняв. Я знаю, чого він дивиться туди, просто шукає туалета. Понімаєш, у них же, б…ь, в полях тракторісти не в кущах сидять, а в туалетах, де навіть можна дупу теплою водою підмити.
- В полі? Пєтя, що вони думають про нас?
- Хансе, друже, тримайся, ми вже недалеко…
Юрій Балюк, 2010 р.
