– Розряд!
... спалах. Туман. Знову темрява.
– Ми втрачаємо його! Розряд!
... спалах. Туман.
Він щосили намагався зрозуміти, що коїться, але свідомість все не прояснювалась. Крізь чорне полотно темряви просочувалась смужка сизого туману. Розпливалась, розтягувалась, поступово оповиваючи своїми сіруватими шатами все навколо.
Час від часу перед заплющеними очима вибухали яскраві спалахи світла, що супроводжувались легким поколюванням в грудях. Вуха ледь вловлювали окремі слова жвавої і напруженої розмови, що звучали, наче далеке відлуння, повторюючись потрійним ехом.
– Дайте адреналін- лін-лін... – донеслось до нього, наче з підвалу.
В голові каруселлю закружляли картинки.
Сірий БМВ мчав по шосе, розриваючи вечірню темінь жовтим світлом своїх фар. Позаду авто майоріли білі й рожеві стрічки. Вони лопотіли під поривами вітру, який рвав їх і зв’язував дивовижними вузлами. Замість номерного знаку на машині красувався сріблястий напис „Молодята”.
– Ще розряд!
Нове поколювання в грудях і світловий вибух обірвали потік картинок. Мить темряви.
Він відчув пульсацію, яка наче звуки барабанів наростала, наближалась, нестримно гуркотіла в вухах.
„Що це? Уява? Де я? Що за?...”
Його руки міцно тримали кермо. Він поволі перевів погляд з розрізаної білою смугою дороги на свою пасажирку. Відкинувши голівку на сидіння, вона блаженно прикрила повіки. Її стомлене личко все ще сяяло усмішкою янгола, що спустився з небес у наш грішний світ. Зазвичай блідувате обличчя, обрамлене світло-русявим волоссям, зараз переливалось рожевим рум’янцем. Її маленькі червоні уста набували кривавого відтінку на фоні білосніжної сукні і він вже не раз ловив себе на думці, що нестримно бажає знову відчути їх гарячий, солодкий дотик.
Тугий розшитий перлами корсет заключив в свої обійми витончений стан нареченої, чи краще сказати – молодої дружини. Навіть йому водій заздрив, адже його руки тримались за холодне кермо. Тендітні ручки дівчини відпочивали на складках сукні з білосніжного китайського шовку, а тоненькі пальчики поволі перебирали бісерні квіти на сатиновій фаті. На безіменному пальчику правої руки красувалась маленька золота обручка. Така ж, як у нього.
„Боже, яка ж вона прекрасна. Прекрасна і навіки моя...” – усміхався водій сам собі.
Ніби прочитавши думки коханого, наречена ледь припідняла довгі чорні вії і ніжним спокусливим поглядом обпекла його з ніг до голови. Його міцно стиснуті губи, вигнулись в ласкавій усмішці.
– Я кохаю тебе.
– О, Боже! Ніі-і-і! –істерично закричала вона у відповідь.
Його подиву і переляку не було меж.
– Що?!!!! – він намагався зберігати контроль.
Все відбулось в одну мить. Її крик... Світло фар авто, що несамовито гналося назустріч...
– Обережно! – вона затулила руками обличчя, наче це могло допомогти.
Він щосили крутнув кермо вправо і...
Удар.
– Остання спроба! Розряд! – лунало в його голові, коли авто м’ячем покотилось по узбіччю, збиваючи придорожні стовпці.
Нарешті він спромігся відкрити очі і одразу ж знову їх заплющив – якийсь прожектор світив йому прямо в обличчя. Він щосили мружився. Повіки раз по раз здригались, але сил підняти їх повністю не вистачало. Він відчув вище ока щось холодне і неприродне, як латекс. Хтось безцеремонно вдирався в його голову, піднімаючи праву повіку. І знову потужний промінь світла почав нещадну атаку на очі.
– Є реакція! – десь зовсім поряд зазвучав дзвінкий жіночий голос.
Він поволі відкрив і друге око. Тепер дещо прояснилось в голові. По-перше, він лежить. А по-друге, навколо літають велетенські білі створіння. Кришталики швидко звикали до світла і пацієнт крізь димку сіруватого туману, що все ще нависав над очима, зміг розгледіти в невпинних створіннях людей у білих халатах з пов’язками на обличчях.
„Де ти?” – він подумки звернувся до дружини.
Десь під самим вухом нестерпно пищала апаратура в такт його серцебиття. Все швидше і швидше...
– Щось не так... – загуркотів сильний чоловічий голос, за яким з усіх боків понеслись потоки незрозумілих фраз і термінів. Вони зливались в єдине гудіння і нагадували пацієнту переповнений вулик.
Серце нестримно калатало в грудях і вухах. Кожен подих вимагав все більше сили. А її не було... Повіки стали важкими, неначе налились свинцем, і почали повільно сповзати на очі.
– Я тут, поряд з тобою. – він відчув її тепле дихання на своєму обличчі і хвиля жару стрімко прокотилась тілом.
Юнак скоса глянув вліво: поруч з монітором стояла вона. Така ж прекрасна. У своїй білій сукні. Оповита золотавим сяянням і блідим туманом. Ціла і неушкоджена.
– Дихай. Дихай. Ось так. – Дівчина поклала свою витончену ручку йому на серце і втягнула повітря на повні груди. Наречений повторив за нею, і легені наповнились життєдайним повітрям.
– Молодець. Дихай. – вона всміхалась, як янгол.
– Ти ціла? Що сталось? – подумки спитав він. На диво, наречена відповіла.
– Аварія. Та не думай зараз про це.
– З тобою все гаразд? – не заспокоювався юнак.
– Так... І з тобою теж все буде добре, коханий. – дівчина пестила його чоло і ще дужче притисла руку до серця. – Ти повинен жити. Я завжди буду з тобою. – пообіцяла вона.
Світло навколо ставало все яскравішим і поглинало молоду.
– Показники стабілізувались. – ввірвався в розмову новий голос. – Він приходить до тями.
Юнак замружився і знову спробував відкрити очі. Світло вже не здавалось таким різким. Він роззирнувся навколо – лікарі спостерігали за кожним порухом його очей.
– Ну, хлопче, ти даєш! – усміхнувся один з них, – Заганяв ти нас!
Юнак глибоко втягнув повітря і розтулив пересохлі губи.
– Що? – запитав хірург, нахиляючись до його обличчя.
– Де вона? – знесилено мовив пацієнт.
– Хто? – ніби не знаючи про що мова, уточнив чоловік.
– Вона щойно стояла тут... моя дружина... де вона поділась?
– Синку... – лікар схилив голову і легенько зжав рукою плече хлопця, – ти... ти єдиний, кого привезли живим.
Заперечення... непокора... хвилі жаху і обурення... тисячі думок і спогадів терзали його свідомість.
– Цього не може бути! Я її бачив! Тут! – з останніх сил кричав юнак.
Перед очима все закружляло. Він вже не розрізняв ні світла, ні темряви, ні пищання апаратури, ні звуків розмови лікарів. Тільки нестримне калатання серця, яке рвало груди. Лише пекучий біль всередині і тепло сліз, що стрімко покотились обличчям.
„Ти повинен жити. Я завжди буду з тобою. – тихим ехом донісся до його вух голос коханої. – Люблю тебе..”.
І знову туман. Він відчув, що втрачає свідомість. Але не життя. А життя по той бік смерті…
