Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2565
Творів: 46613
Рецензій: 90922

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Як правильно жити?...

© Саня Сакура (Чучаєв), 18-02-2010
Крокую крутими сходами на восьмий поверх, де на мене чекає улюблена робота – керування робою інших, не таких, як я. Я – кращий, адже не дав себе зломити, поставити на коліна та змусити гнути спину на доброго дядю. Тепер я – цей добрий дядя. Але колись… Колись я був як вони – тупим виконавцем наказів, для котрого не існувало вищого блаженства, аби зализати очко шефу. За підвищення я ладен був ночами не спати, вставляючи в очі спічини, аби вони не закривалися без моєї волі. Я згоден був за мізер полишати своїх рідних, близьких, коханих, знайомих, аби лише вгодити дяді з величезним пузом, котре немов повітряна куля видувалося з-під моднячого піджачка й, здавалося, тільки натиснути на нього гострою голкою і … Бум… Шеф луснув. Іноді мені здавалося, коли мій шеф сердився, що він зараз надується до такої міри, що шкіра його живота натягнеться й лусне. Однак, нажаль, такого не було…
Спочатку я працював звичною для кожного студента педагогічного університету професією охоронця. Як же педагог без цієї професії? Смішно було, коли довелося проходити тест на освіченість, коли влаштовувався. Я тоді, немов перелякане ягня, яке вперше в житті побачило живого вовка, злякано прилип до м'якого крісла у офісі охоронної фірми «Оріон». У горлі немов застрягла величезна кістка і не давала змоги сказати й слова. Проте, зібравшись з думками, я проковтнув слину й впевнено промовив:
- Доброго…вечора…ой…дня.
- Взагалі-то ранку, зараз дев’ята година. – немов Бог до Мойсея промовив мій майбутній шеф та голосно зареготав, відкинувшись на спинку крісла.
Я ж дуже образився. Хто він такий, аби з мене сміятися? Та я…я… я його… Потрапив би він мені на вулиці, я б його… Хто він, Бог? Думає, якщо сидить тут з ручкою й вирішує брати чи не брати мене в ряди охоронців, то може з мене насміхатися? Та я ж здоровенний: колись займався боксом, навіть, ходив на рукопашний бій. У мене ж більше шансів стати охоронцем, аніж у братів Кличко, якщо, звичайно, вони через міру нап’ються.
І тут я вирішив сказанути працедавцю щось гідне у відповідь, аби реабілітуватися у його очах. Тому я впевненіше, аніж минулого разу, звернувся до шефа з пропозицією:
- Я б хотів влаштуватися до Вас на роботу…
- Я зрозумів це, студенте, сюди випити чашечку кави не приходять. – здоровило за столом знову заржав, немов кінь Пржевальського й вискалив свої пожовтілі, кольору гнилої дині, зуби й видихнув на мене порцію не досить свіжого повітря. Краще б я сів далі, принаймні на стілець, котрий одиноко стовбичив у кутку офісу. Нехай далекувато, але зі слухом та зором у мене все нормально, тому б це не робило проблеми. Але ж ні, я сів прямо напроти цього вонючого дяді, котрий тепер мені остаточно відбив бажання влаштовуватися на роботу, тим паче працювати у нього надалі. Однак відступати я не міг. І так три місяці шукаю цю кляту роботу. Всі кажуть криза-криза, роботи немає – скорочуємо працівників. Яка в біса криза? Криза в голові політиків та й не більше. Хіба ми, українці, маємо хоч якийсь зв’язок зі світовою економічною кризою? Ага, переб’єтесь, мрійте.
Ось це я і сказав працедавцю, коли вперше влаштовувався на роботу торгового агента. Звичайно, що той мене попер, копнувши під зад ногою. Тож зараз потрібно промовчати й гідно себе поставити. «Поважай себе й інших» - повторював я собі подумки й налаштувався на продуктивну розмову з шефом. Розслабився й почав говорити:
- Слухайте, дядю, як Вас там? – аж занадто впевнено промовив я.
Працедавець, якщо бути відвертим, настільки розгубився, що широко розкрив рота й замість того, аби щось відповісти на моє зухвале питання, просто кивнув й сказав одне-єдине слово:
- Так…
- Що так? – почав грубити я, однак відчувши, що це вже занадто, пом’якшав й зробив спробу виправитися. – Скажіть, будь ласка, як до вас звертатися.
- А-а… - радісно викрикнув шеф й важко видихнув. Склалося таке враження, ніби він вдало сходив під себе після трьохденного запору. – Володимир Борисович.
- Володимире Борисовичу, я не бажаю, аби зі мною так говорили, як ви декілька хвилин тому. Я просто не дам з себе кепкувати. – промовляючи, здавалося б, істинні, ідеальні речі, я помічав, що шеф трішки відійшов від шоку й набирав зовнішньої впевненості. – Я прийшов влаштовуватися на роботу, а не бути висміяним…
- Хочеш працювати? – перебив мене раптом шеф й лукаво посміхнувся. – Буде тобі робота…
Він, мов шалений бик на родео, піднявся зі свого крісла й вибіг кудись із офісу. «Мабуть вирішив пожалітися!» - подумав був я й засміявся. Проте мій сміх продовжувався не довго, рівно стільки, скільки моєму майбутньому шефові потрібно було, аби вигадати мені зарозумні тести для перевірки мого інтелектуального розвитку. Він нашвидко накатьорив на стандартному листу А-4 десяток питань з історії та одне питання на логіку. Добре, що я виявився фанатиком історії, тому знав її навідмінно, тому всі питання я вирішив просто. Та й питання, відверто кажучи, були шкільними. Мабуть це був весь запас знань з історії у мого шефа і він вирішив блєснути ними? Все може бути, але факт в тому, що на ці питання я дав правильну відповідь. Що ж говорити про питання на логіку, то воно мене просто шокувало. Завдання подібної складності я, якби не збрехати, вирішував десь на рубежі 5-6 класів. Звичайно я погоджуюсь з тим, аби працювати працедавцем логіки особливої не потрібно, але навіщо морочити мені голову задачкою такої простоти. Це ж треба додуматися студенту третього курсу педагогічного університету історичного факультету дати таке завдання: «Що важче - 1 кг сталі чи 1 кг цукру?». Я довго дивився на папірець й ледь стримував себе, аби не заржати від настільки важкого інтелектуального тесту. Ну, й написав, що вони мають рівну вагу.
Бос довго вдивлявся у папір, перевіряючи мої відповіді, а потім підняв голову й якось невдоволено промовив:
- Гаразд уже, принесеш назавтра копію паспорта та приписне…
Так я вперше влаштувався на роботу, де працював десять місяців. Звичайно робота не з простих: потрібно було дві ночі сторожувати, а дві відпочивати вдома. Важко було спочатку. Приходити на об’єкт на восьму годину вечора, дві години чекаєш, доки магазин зачиниться, а потім цілу ніч… спати на твердому стільцю. Це вам не так просто, як думається.
Відверто кажучи, працювати мені дуже подобалося. Чомусь здавалося, що ти самореалізуєшся, проявляєш всі свої здібності, однак потім, пізніше, проаналізувавши все, зрозумів, що реалізація моєї особистості у щонічних снах у магазині – просто блеф, ілюзія, міраж, всесвітня змова тощо. Я лише тупів. А хотілося робити те, що подобається і бажано, аби те, що подобається приносило не поганий прибуток. Однак дана робота принести прибутку просто не могла. Вистачало лише на котрусь невеличку покупку в мережі АТБ і ще завдяки тому, що жив у провінційному містечку, де ціни, слава Богу, не космічні. Плюс до всього жив у гуртожитку, харчі передавала мати із села, тому жити можна було, але не хотілося. Набридло. Набридло пахати на когось.
Так, я виконував понаднормову працю, замість 15 діб, відпрацьовував 20, а то й 25, працював у свята, залишаючи свою кохану дівчину одну. А шеф з кожним днем все більше і більше їздив на мені. Весь час задовбував проханнями замінити якогось охоронця, який набухався й не міг  вийти на роботу.
Ось мені набридло і я звільнився.

Я піднявся на восьмий поверх, де знаходився мій офіс . Крокую  вузьким коридором, назустріч мені дефілює молода, струнка секретарка, яка весь час намагається звабити мене своїм проникливим, еротичним поглядом. Я намагаюсь не витріщатися на неї, але як…як можна не дивитися на таке?.. Стрункі ніжки, котрі до колін прикриті вузькою чорною спідничкою, що обтягує сексапільну худеньку попку. Обличчя доглянуте, немов у кінозірки, макіяжу не забагато, саме стільки, аби заховати всі недоліки. Волосся довге, блискуче, зібране у пучок. О Боже, яка вона…
Ну, як? Зацікавилися?
Гаразд! Скажу правду – це моя дівчина. Так моя дівчина працює у мене секретаркою. Це додає нашим відносинам якось природної, не синтетичної, вишуканості. Я можу крутити роман на роботі зі своєю секретаркою, навіть не зраджуючи своїй дівчині. Правда, класно?
Ось і зараз я дивлюся на неї, як на секретарку, котру я бажаю. Це нічого. Нічого тут поганого, чогось  аморального немає. Вдома вона буде моє дівчиною, а тут вона моя коханка. Всі так грають. Хтось так, аби було малопомітно, хтось тільки цим і живе. Подібна гра додає свіжості почуттям, додає сексуальної активності.
Я посміхаюсь і ніжно зазираю у вічі своїй коханій секретарці, обнімаю її за талію та міцно цілую.
- Привіт. – говорю їй діловито, немов зараз розмовляю з партнером по бізнесу, а не з коханою людиною.
- Привіт. – грайливо відповіла вона і ми обоє йдемо до мого офісу… Працювати…

Мій бізнес – моя робота – моя мрія. А мрія тому, що він ще не повністю  досліджений мною. Я очікую певний результат, коли досягаю його – можу впевнено сказати, що зробив крок до мрії, до чогось нового.
Мрії у мене змінюють одна одну щодня. Сьогодні я хочу ноутбука, завтра я його купив. Купив, знову захотів автівку, купив її – хочеться чогось більшого. І так весь час. Така уже людська природа.
Моя мрія – мінлива. Сьогодні я думаю, що моя мрія це гроші, а завтра, коли вони у мене з’являються, я розумію, що це не мрія, це лише необхідність. Авто, квартира, одяг, їжа – все це необхідність, вони не можуть бути мрією, адже мрія – щось духовно вище. Це щастя, кохання, здоров’я рідних…
Однак для мене мрія – це досягнення чогось нового, вдосконалення власного «Я». Саме мій бізнес, моя справа, моя робота на самого себе допомагає мені досягати нових та нових висот, вдосконалювати свої навики бізнесмена, реалізувати себе у бізнесі, як творчу, перспективну, комунікативну особу.

А раніше у мене була лише одна мрія – мрія подолати свою невпевненість.
Я був ходячою невпевненістю. Іноді я навіть задумувався над тим, що родився з геном невпевненості, а можливо й вплинула та сільська ідеологія, в котрій я виховувався, що хлопець повинен бути скромним, трішки стриманим, не ставити себе на перше місце, ділитися усім з усіма. А в той час, коли я все це робив міські хлопчаки виховувалися у міській ідеології, ідеалом якої була людина впевнена у своїх силах, позбавлена сором’язливості та скромності. Для цієї людини досягнення мети, котру він ставить перед собою – головна ціль, головна мрія.
Потрапивши до міста, я здивувався повадкам міських однолітків. Мені хотілося набити пики наглому панк-рокеру, котрий вліз без черги до каси в супермаркету, я хотів насваритися на ще одного школяра, що не поступився місцем бабці в маршрутці, але пізніше зрозумів, що саме такі люди, котрим начхати на всіх – справжні . Вони єдині показують своє істинне «Я», не боячись цього. Вони не пригнічують своєї справжності і саме такі люди стають тими, на кого працюють, а не тими, хто працює.
Я ж залишався тим невпевненим хлопчаком, котрий боявся підняти зайвий раз руку на парі, аби доповнити чиюсь відповідь, бо не хотів, щоб про мене погано подумали. Я не мав сміливості виступити на парі з власного бажання, бо просто боявся публіки. Боявся оцінки своєї персони іншими. Цей страх мене лякав більше всього. Хоча й осмислював, що так робити не можна, що так я залишуся за бортом суспільства, однак все-одно боявся. І так ледь не сталося. Я десять пар підряд не відповідав, не мав оцінки, тому отримати автомат по екзамену не міг. Тоді я й зрозумів, що потрібно начхати на все й робити так, як тобі думається, а не комусь думається про тебе.
І я начхав.
Однак це стосувалося лише навчання. Так, я став більш активним на парах, я тягнув руку, відповідав, доповнював, але це не допомагало відчути себе чимось  більшим, аніж студентом педагогічного університету.
Єдиним засобом самореалізації для мене був футбол. Лише завдяки цій грі я відчував себе впевнено. На футбольному полі я був господарем. Я – сильніший, отже переможець, я – слабший, отже аутсайдер. Філософія проста й водночас дуже актуальна.
Пам’ятаю, як я вперше взяв у руки футбольного м’яча, мені тобі було дванадцять, то уявив себе великим футболістом. Я навіть поставив перед собою мету – стати великим футболістом, аби про мене всі знали, аби про мене всі говорили, аби мене прославляли, аби мені поклонялися, аби мене любили… Це була моя перша і, мабуть, єдина мрія, котра надалі трансформувалася, однак я й надалі бажав стати відомою особистістю.
Футбол – для багатьох дурна гра, в якій двадцять два мужика, одягнені в короткі шорти та футболки, ганяються за м’ячем, однак для мене це була не лише гра. Футбол для мене став шансом реалізуватися, стати кимось.
Тільки розпочавши тренування, фізрук одразу мені сказав:
- Слухай, Саню, скажу тобі одне. Ти добре працюєш з м’ячем, головне, що з азартом, очі горять. Однак, аби стати футболістом, не головне швидкі ноги, витривалість, спортивна злість, азарт, головне… - фізрук постукав по голові та поклав руку на серце. – бачити гру, відчувати себе частинкою цього міні-світу, в якому ти людина, що сама вирішує власну долю. Думай і водночас відчувай.
Дякуючи цьому повчанню, я зрозумів, що футбол – це те ж саме життя, тільки його міні-версія. І в цьому житті я був самою впевненістю, я немов одягав на обличчя маску і ставав іншою людиною, котра робить все, аби перемогти, аби довести, що чогось значить. Проте після свистка я ставав тим же самим Сашею-скромняжечкою, котрий відверто не бажав вірити у свої сили.
Ставши студентом, я відразу заграв за університетську команду. Продовжував жити світом футбольної реальності. Потім познайомився з дівчиною, котра перевернула всі мої думки з ніг на голову. Вона змусила мене вірити у себе. Вона весь час говорила, що я – найкращий і не тільки в неї, що я найкращий серед всіх. Вона доводила, що такого як я не існує і я кращий у своєму роді. Вона все робила для того, аби я відчув себе бажаним, потрібним, аби я став тією стіною, за якою може сховатися моя невпевненість.
Я довго думав. Я змушував себе стати іншим. Я обіцяв, що стану іншим, стану впевненим у своїх силах, що завтра піду у відділ кадрів якоїсь крутої фірми й буду там працювати, що завтра піду у видавництво й занесу три написані історичні романи, котрі побоювався комусь показати. Проте наступного дня вся моя впевненість кудись зникала, немов сніг на сонці, і я знову продовжував жити старим життям, життям, в якому я був лише білою плямкою, котра нічого не важить у Всесвіті. А так бажалося стати його вагомою частиною.
І тут я біжу футбольним полем, м’яч у мене в ногах, я дивлюся по сторонам – час є – нікому віддати пас – всі перекриті. Я роблю фінт, скеровую корпус в один бік, а другим рухом різко змінюю траєкторію й обходжу захисника, виходячи один на один з воротарем. Я розумію, що від цього голу залежить подальша доля моє команди, моя подальша доля  - хоча й ненадовго, лише до наступної гри. Проте сьогодні фінал і потрібно забивати, адже це останні хвилини матчу. Я вже видихся, сили полишили м’язи моїх ніг, однак серце відчувало, що я зможу… Зможу забити…
Я виходжу один на один з воротарем і я легко, без зайвих вагань, підкручую м’яч і той, обійшовши воротаря, врізається у сітку воріт… Тренер  зривається з місця, щось кричить, мої партнери по команді намагаються обійняти мене, привітати. А я і досі не розумію, що сталося. Невже я забив? Невже Я – якийсь там футболіст, захисник, зумів зробити всю гру? Невже я зробив перемогу?
І ось саме зараз я розумію філософію футболу, ні, філософію життя. Я зрозумів настільки футбол переплітається з життям. Це навіть уявити важко, але футбол, по суті, справжнє життя, спектакль двадцяти двох акторів, котрі декламують реальне життя всього світу.
Футбольне поле, котре багатьом здається просто обмеженою територією, в межах якої відбувається все дійство, насправді є прототипом реального світу, в якому діються трагедії, комедії. Футбольне поле – поле людської діяльності, де кожен намагається довести власну перевагу.
М’яч є тією ідеєю, метою, мрією, задля якої двадцять два актори, бійця борються. І саме забитий м’яч у ворота є досягненням тієї мети, є вищим досягненням.
Самі ж футболісти є робітниками, чиїми руками тренери здійснюють власні амбіції, досягають тих висот, котрі не зуміли досягти самі.
А от судді, вони виконують символічну роль Бога, справедливого тирана, котрий не вийде за межі закону. Суддя – Бог на футбольному полі, навіть не його намісник. Справжній Бог. Його влада символічна, але його всі бояться, всі поважають, всі йому вірять.
Чим вам не життя?

От саме після цього матчу, коли я забив вирішального гола, коли після фінального свистка я відчув щастя, зрозумів, що потрібно брати м’яч, себто мрію, у власні руки та йти вперед, не звертаючи уваги на всіх й досягати мети.
Футбол розкрив мене, змусив повірити у власні сили. З того часу я впевнений в усьому, що берусь робити, адже впевненість це уже 90% перемоги!!

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Читалося легко.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Катруся Степанка, 24-02-2010

заплутався

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 19-02-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.6991229057312 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …