Я братусі відразу сказав – одного дня вистачить. Два дні – то ж таки забагато, можемо й не витримати. Володька скоса стрельнув на мене оком і навіщось поважно підтяг штани. Мабуть, чи не для більшої певності:
– І не думай! – та уткнув мені під носа двійко розчепірених пальців, – два!..
Я хотів бовтнути, що наша затія з тими двома, очевидячки, ну ні в тин, як-то баба Настя казала, ні у ворота, та Володечка мої глибокі думки збив нахрапом:
– Скільки в нас жінок у хаті? Ну?..
– Ясно що... – знизав я плечима, – дві... Мама й баба Настя...
– От!.. – переможно гарикнув братуха, – а я тобі про що?!
Моя спантеличена душа обережно лупнула на брата з-під лоба, шпурнувши останньою притикою:
– Так день же.. Один! Раз на рік!
– І що? – ніяк не подіяло на Володьку моє скиглення, – мамі – півдня, а потім бабі Насті? То як?! А коли зобидяться, га?
Скажу вам, що першим ділом після отієї братньої наради були верболози. То дарма, що набряклого водою снігу понабирали повні чоботи. Гірше стало, коли мама заходилася сварити за мокрі ноги. До усього, і бабі Насті заманулося жваво їй підтакувати та погрожувати нам «усіма сущими болячками». Але, що головне – натрощили ми верби′ достобіса!
Правда, мама, було, розійшлася не на жарт, і я з того переляку хотів усе й викласти, як є... Відразу. Та братуха вчасно вловив на моїй скарлюченій гримасі оте нестримне бажання повідати про сховану вербу на горищі і тому тишком присвітив мені кулаком під бік:
– Мовчи-и-и... – прошипів до мене .
Еге, змовчиш тут, коли уже у відкритому роті заворушився язик... До′бренько, що стараннями Володьки мені вдалося його приборкати. Сяк-так:
– Калюжу міряли!
– Ах, калю-ю-жу!.. Взуття не настарчу!
Далі найбільш мирною мені видалася баба Настя – вона лише осудливо захитала головою та скорботно склала руки на грудях. А мама зразу після моєї «правди» почала жаліти, що в неї, як-то бува при нагоді, не виявилося під рукою чогось такого ото, замашненького... Володьці першому вдалося вчасно «випаруватися» з кімнати, проте його чудесне зникнення аж ніяк не завадило опісля заїхати мені під ребра ще раз:
– Ну ти... Знай, що брехати!
– А що було робити? – огризнувся я, – сказати, де були?
– Хто тебе взагалі за язик тягнув?!
Я змовчав, скрипнувши зубами. Воно ж то так... Проте мені на ту мить взагалі перехотілося слідувати наступним продуманим пунктам нашого плану. Оті осоружні Володьчині два дні мають настати тільки взавтра, а вже сьогодні, того′, бачите, що почало-о-ся... Братуха мої гнітючі думи розвіяв рішуче:
– Силу волі треба мати!
– Угу... – буркнув я в подушку, розпластавшись на дивані. Єдине, що веселило мою сумну душу: «перший з двох» розпочнеться аж по обіді, бо зранку – школа. То ж треба таке, ви тільки подумайте, щоб уроки та радували! Дожився...
– Ти б, як тато!
– А що? – я витяг носа з подушки.
– Он, – Володька кивнув у напрямку голосів, що долинали з кухні, – мама просить, аби він прив’язь у корови полагодив.
– Ну?
– А він їй строго – «взавтра». І так уже третій день! – гикнув братуха, – сам чув. Ото сила волі! Щоб мамині дорікання стерпіти... Три дні, три!.. А ти відразу! Розквасився...
...Спочатку все пішло дуже добре, і я вже навіть бадьоро залопотав братусі на вухо, що того′, таким козакам, як ми, не заважало би зважитися і на тиждень!.. А що?
Та Володька мене розсудливо «пришпилив»:
– Чи не я тобі сьогодні нагадував про взуття? Заледве не зіпсував! Усе-е!.. Тиждень йому подавай, хе...
То було правдою – прийшовши зі школи, я звично струсив чобітки з ніг, і... там би їм і валятися, посеред веранди, очікуючи на маму. Коли б не старший:
– Постав на місце!.. Забув?
...Скажу вам, що баба Настя аж на стілець сіла, коли братуха заходився домивати посуд, а я хвацьки перетирав насухо полотенцем тарілки:
– Що це з вами? – вона зворушено витерла кінцем хустини очі.
Я хотів браво заявити про наш братерський план, та Володьці вдалося мене опередити:
– Так треба! Домашня робота...
– Давно б так... – кахикнула баба Настя, сівши в’язати шкарпетки, – а то пишуть ті уроки, пишуть...
Проте і біля клубків ми спокою їй не дали – мені прикортіло ниточку, те-є, услужливо розмотувати, а братуха і того далі пішов – заходився канючити, аби баба Настя вчила петлі набирати.
Ой же!.. Хоча наша бабуся – людина терпляча, але й вона такої пильної уваги стерпіти не змогла:
– Та ходіть-но краще, картоплі начистіть! На вечерю. Коли такі хороші...
Я тут же хотів увігнати мовчазний караючий погляд братові межи очі, та Володька вчасно вивернувся і я втрапив йому лише по потилиці. Робота над вечерею, га?.. Перестаралися... Ви тільки подумайте! Проте, шморгнувши носом, мені довелося приречено волоктися слідом за старшим на кухню:
– Може, досить?.. Хоча б на сьогодні!
– Сила волі! – братуха сердито рубонув долонею повітря, наче ножем по картоплині, – терпи!..
Зате картопельку чистили з розмахом. То мама довго грається: шкірочку тоненько, картоплинку рівненько... А ми вже-е... Хе!.. Як тато каже, по чоловічому, – на «квадрат» її!..
...Спати лягли не повечерявши – аби швидше закінчити день. Перший. А вже взавтра –головний. І-то вже зраночку!..
Володька стусонув мене, коли на дворі, здається, і півні не співали:
– Вставай!
– Та чого? – ковзнув поглядом на вікно, за яким ледь-ледь сіріло, – ми про ніч не домовлялися! Темінь ще!..
З цими словами я натяг теплу ковдру на самісінькі вуха. Але на братуху мої вранішні зітхання ніяк не подіяли і він рішуче потяг мене за ногу:
– Пора! – Володька не дав мені навіть ображено загудіти, – маму треба... Опередити!
– Що-о?.. – та на ходу застібаючи штани, я пошкрібся за братухою у холодний ранок. – Ти що надумав? – мої очі самі витріщилися тоді, коли Володька прочинив двері хліва. Ні, ну старший таки здурів!
– Не святі горшки ліплять! – бовтнув братуха, – а ми що, гірші?
Але, з усього видно, наша корова зі святими згідною не була, і тим більше – з горшками. Бо як тільки Володька з дійницею підійшов до Лиски, вона знервовано затупала ногами і вирвала з моїх рук свого хвоста.
– Цить, цить... – братуха вдруге здійснив спробу наблизитися до корови, – бачиш, яка неслухняна...
– Ти її за вухом почухай... – порадив я, позіхаючи. В мене жевріла маленька надія, що цей пункт плану швидко закінчиться та ще вдасться одіспатися хоча б до десятої.
І правда! Як тільки Володька шкрябнув Лиску, вона стала, мов укопана. Мирна корова розчулено заблимала глибиною своїх розумних очей. Худобина зовсім не очікувала від нас тієї підступності, що невідворотно наближалася – братуха спритно підсунув стільчика та ухопив корову за дійки. Лиска ще якусь хвилю перебувала в благоговійному стані, втягуючи зі свистом повітря вологими ніздрями. Але потім!.. Відчувши своєю коров’ячою натурою, що їй хтось намагається нахабно відірвати дійки, вона різко гойднула головою, і, поки Володька успів вицідити краплю молока, відірвалася від прив’язі. Брикнувши, корова перевернула стільчика, на якому щойно гніздився дояр. Я нажахано випустив хвіст та кинувся між свинячі клітки, куди слідом за мною прямісінько в корито забряжчала відірваною дужкою зігнута дійниця. А за нею притьмом кинувся і Володька. Він мухою вилетів на тинок, приліпившись до штахети, а Лиска, відчувши повну свободу, поперлася та′нком в двері.
– Лови!.. – зарепетував братуха, не наважуючись злізти «з другого поверху».
Еге-е!.. Хто не знає, що таке застояна за зиму корова, той зовсім не уявляє її розгнузданого весняного характеру. Лиска вирвалася на подвір’я, оторопіло глипнула на незнайому білу картину, та, незграбно сковзнувши ратицями по стежці, очманіло ринулася в простори – і то куди очі дивляться!.. Оті, розумні... Найближчим привіллям для її нестримного лету виявися огород. Задерши хвоста, корова помчала по глибокому, в коліно, снігу... Володька, що вже успів відклеїтися від штахети, спробував кинутися навперейми. Та те там!.. Побачивши братуху, що в паніці махав руками, Лиска наставила роги і з ураганним натиском пронеслася поруч та дременула в сусідські городи.
– От навіжена... – розчервонілий братуха всівся прямо на сніг, – не догнати...
Не знаю, що то воно було б далі, якби з хати не вийшла мама. Доїти корову. Спочатку вона навіть не запідозрила, що її мила Лисуня осатаніло переміряє сніги по всьому кутку.
– Ти дійниці не бачив? Тут же ставила... – гукнула вона у веранду. Певно, таткові. Проте, побачивши наші обидві захекані іпостасі, вона ураз забула про таємниче зникнення відра:
– Це ви чого? Вихідний же...
Володька відразу чкурнув до хати, грюкнувши вхідними дверима. Слизняк. А я стояв німий як риба. Гляди, знову щось невпопад збрешу.
– Спали б ще... – І рушила до хліва. Аж тут вона побачила глибокі сліди коров’ячого галопу, розкидані подвір’ям:
– А це що?
Не дочікуючись відповіді, мама все зрозуміла. Ну, майже:
– Казала ж батькові – прив’язь полагодь! Втекла!..
Ех, може б то в ранковому кросі виявився винуватим лише татко, якби ж не Борка. Кабан нахабно надів побиту дійницю собі на рило, зосереджено висмоктуючи жалюгідні краплі Володьчиного надою.
Мовчати далі не було сенсу. Собі ж гірше. Перемагаючи неприємний холодок на спині, я витиснув:
– То план у нас.. такий...
Думається, що я би повністю посвятив маму в таємниці братньої змови, коли б у двері хліва не протиснувся великий оберемок вербового гілля, помережаного набубнявілими бруньками – першими весняними квітами.
– Ма-а! Зі святом! Вітаємо! З днем жіночим... – і з поміж вербових «котиків» хитро висунулася Володьчина фізіономія.
Мама від несподіванки не знала, що робити – вона покинула видирати в Борки зім’яте відро і розчулено усміхнулася... А я нарешті з полегкістю видихнув з душі увесь тягар вибриків буйної Лиски.
Набігавшись, вона сама чемненько повернулася до хліва.
А тато подарував мамі на свято нову дійницю.
