Важко простежити політ пустої коробки /коробочки/, колись нашпигованої трубочками з нікотином. Слідом за недокурками /недопалками/ летить з n-ого поверху, додолу, чіпляючи гілки, листя і… чомусь совість. А може, не совість, а якість уламки спогадів, закликів партії „З...” – не засмічувати навколишню дійсність /чи щось інше!/. Таки вони зачепилися десь всередині. Чи може совість?
Партійний крик зсередини заглушується неприємним вереском Марії Сергіївни ззовні. Здається, в житті вона ненавидить дві речі – сміття викинуте з вікон гуртожитку /відповідальна ж!/ і систему „підвіконня–студент з цигаркою” /а тут скоріше страх за власну шкуру/. Кожен викрик доносить до розуміння власну сутність – відсутність совісті, подобу тварині, низьку собівартість, неперебірливість у справах інтимних… Щоправда, на думку пані Марії, тут /на її території/ всі мають однакову сутність /описану вище/.
В хід пішла чергова пачка. Підвіконня намагається втекти з-під ніг. Дим заповнює порожнечу. Скоро піде вухами. Стакан наповнюється мартіні – Катька має свою розвагу – мартіні в гуртожитку не піддається розумінню. Проте Катька знає секрет – погано не буде, а рівновага і логіка зникнуть: але навіщо їй? Звуки ковтків дратують. Видих. Та чого ти, в тебе ж і раніше було не так регулярно? Та пішла ти! – ця думка крутиться весь вечір, але ніяк не вирветься на волю. Знову совість? Чи щось інше? Та ну його. Легені заповнились димом. Їм вже ніяково. Сопіння у кутку сповістило про відсутність Катерини /у сенсі свідомості/.
Машинальні рухи. Погляд в нікуди. Більше нічого. А й не треба! Дивний звук знову вибиває зі звичного ритму – дивна сила в нього: дістає тебе у найпотаємніших куточках. Звуки переростають у мелодію. Пошук асоціації. „Стільникове кохання”. Знову пошук. Мобільний! Відповісти? Нарешті! Ти чому не озиваєшся? – твій піднесений голос опускає на дно... – Алло! Ти мене чуєш?.. – У мене… затримка... – тиша, як після війни. Тобі роз’яснювати не треба /ти ж не Катька!/… Важкий видих. Тиша. Ти стовідсотково тупишся на куток столу, стиснувши кулак. Знову видих. Хвилина. Три. П’ять. Так не може більше продовжуватись. Дві половинки „жабки” злилися в єдине ціле. О-о, 7 пропущених дзвінків. Востаннє зроблених непідозріливим тобою. Тоді ти ще не знав...
Набите димом тіло поповзло до ліжка – 50 кг притисли матрац. Що ж далі? Здається, це кінець...
