Я не претендую на звання найкращого письменника і одну стрічку в Залі слави. І, взагалі, моє бачення прекрасного, здається, трохи покинуло мене при народженні. Але нещодавно сталася одна дивна історія і я сподіваюсь, що написавши її тут, я все ж таки знайду відповідь.
Тож вчора я вирішив розібрати купу всілякого непотребу, що валявся посеред кімнати. І яким же було моє здивування, коли я наткнувся на п'ятикопієчний поліетиленовий пакетик якогось рожевого кольору. В ньому лежали дві підозрілі речі, від яких по шкірі забігали велетенські мурахи. Не знаю, чому я так злякався, може тому що вони були мені до болю знайомі, а може від їхнього ненормального вигляду. Так от, там був диск групи "Cannibal Corpse", але послухати його виявилось неможливим - на іншій стороні червоним маркером було написано "Не йди.Мені страшно". Я згадав. Це її улюблений диск. Але як вона могла його зіпсувати? Вона, моя дівчина, на жаль колишня. Так, вона любила рок-музику, а точніше brutal death. А я любив її, і досі люблю. Другою річчю в пакеті був маленький жовтий кролик. Якби це не я їй його подарував, то ніколи б і не дізнався, що то кролик. Вуха в нього, схоже, були спалені, та й жовтий колір десь безслідно зник. Мила була тваринка іграшкова. Вона дуже любила кроликів, казала:"Ведмежат любити вже не модно." і посміхалась. Боже, як вона посміхалась, я в розпачі... Повернусь до кроля, в нього був розпоротий животик, висипані всі пластмасові кульки, а в середині, майже в голові, лежав папірець, як виявилось, одногривнева купюра. На ній був напис:"Дімка.19.09.2009." Що було 19-го вересня минулого року?
18-го ми познайомились, вона сказала, що в неї сьогодні день народження. Що ще... До того вона стояла на зупинці, як не дивно, йшов дощ, та де там - злива. Ми з моїм другом забігли під дах зупинки і вона... Боже мій, її очі, холодні, такі рідні очі. Вона повела нас в кафе, купила пляшку червоного вина і шоколадку. Потім причепився якийсь дивний хлопець, напідпитку, ні з того, ні з сього, дав моєму другові в щелепу, а мені роз'юшив носа. Я був злий і з тієї злості нічого не пам'ятаю, шкода. Як сутичка минула, я знайшов її за столиком у тому ж кафе, вона плакала. Я бачив її такою лише раз, вона казала:"То з мене зі сльозами виходить лють." Яка ж прекрасна вона була в своїй люті, правда якось підбила мені око, але я заслужив.
Вона завжди з ранку дивилась бушидо і кидалась на мене сонного відпрацьовувати прийоми. Пригадую, їй було так весело, вона кричала:"Подвійний нельсон! Больовий! Больовий! Здавайся Бед-Ньюз Ален, я Набухіко Такада, твоя смерть!" І я здавався, хоч і не знав, хто той Такада, тепер знаю, тепер дивлюсь один це бушидо... Вона заспокоювалась, лягала поруч щоб розповісти мені чергову історію. Але це було потім.
19-го вересня вона загубила гроші, як виявилось пізніше, з нею це завжди траплялось. Попросила мене позичити, я дістав з кишені кілька різних купюр, якось не зручно було питати, скільки їй треба. Вона взяла одногривневу. Я тоді ще подумав, на чому ж зараз їздять за одну гривню? А виявилось, вона і її не витратила. Дивно.
Поки я все це згадував, непомітно опинився на підлозі. Вона любила лежати на килимі... Я зараз розплачусь...
"Чому той нещасний кролик був схожий на ляльку вуду? Ні, вона не могла. Це її улюблені речі, чому вона їх попсувала?" О ні, я вже не можу, вона, вона... Женя, її звати Женя. Вона так сказала.
Тоді ж я подзвонив другові (той, що з щелепою):
- Вона пішла від мене...
- Свєтка пішла?!
Мені стало дивно, чому "Свєтка"? В мене ніколи не було ніяких "свєток", знову кляті мурахи по спині:
- Женя.
- Взагалі-то, Свєтка. По правді, кілька років назад я зустрів її в Донецьку, вона там жила, минулого літа приїхала сюди. Чого мовчиш? Живий там? Ми так то добре і не спілкувались ніколи, так, кілька комедій, пару трагедій і все, як завжди.
- Де вона зараз? - ледь вичавив я.
- А чорт її зна. З нею ніколи такого не було. Пам'ятаю, дзвонила, розповідала яка вона щаслива, обіцяла бути з тобою, лише б я тобі нічого не казав.
- Ти брешеш! - сльози вже навертались на очі.
- Послухай, я не в курсі, шо там у вас трапилось, мені дуже шкода, але, повір, я її знав, а тепер не знаю.
Кинув трубку. Я лежав і обдряпував фарбу з підлоги, вона боляче забивалась під нігті. "Де ти? Де правда? Я не вірю. І як так вийшло, що за півроку знайомства в мене не лишилось жодного її фото, жодного номеру телефону, жодних доказів її існування?" Я в такому розпачі, що мабуть би уже й не писав цю історію, не згадував, якби не сподівався на щасливий кінець цього жаху. "Хто ти, Женька?" Мені ніколи не спадало на думку питати її про друзів, чи ще когось, зараз розумію, що дарма. Вона так увірвалась в моє життя, що я боявся навіть торкнутися її, зачепити якусь неприємну тему. "Навіщо ж цей страх? Як, ну як можна було так зникнути і залишити якусь дурну іграшку?" Я шурнув рукою під диваном, звідти вилетів папірець. Розгортаю. Знов похололо в душі. Її почерк. Вона пише друкованими. В мене їде дах.
Дивне, дурне таке життя.
Ти нарешті мене побачив,
Шкода, що я вже проживу без тебе.
Подумати, скільки сил дарма…
Нам разом було добре,
Ти нарешті це зрозумів,
Шкода, що я вже це забула.
Скільки грошей на вітер…
Але світ навіть не здригнувся.
Ніхто не помітив, а значить
Нічого не сталось.
Не відкривай очі – все як було.
Засни ще на кілька років,
Я писатиму тобі листи молоком.
Коли почнеш жити –
Знайдеш мене під ліжком.
Я залишусь такою, як хочеш ти.
Фото не старіють.
Але ти спи, будь ласка, вічно.
"Звідки вона знала, що я її знайду? Під ліжком? Нічого не розумію. Яке фото? Одні запитання й ні одної відповіді від тебе. Ти не любиш молоко!" Молоком писали між рядків у книжках ув'язненим. Невже мені тепер спалити всі книжки на свічці? Не зрозуміло. Я відчуваю себе в грі типу "Вийди з кімнати". Але ж я можу вийти, а вона не виходила, лише зрідка. Не вірю, що вона думала, ніби я її не помічаю. Я ж, крім неї, нічого не помічав.
Так, фото! Я взяв ліхтарик і поліз під диван. Це мабуть було погано, що я спромігся по прибирати лише зараз. В пилюці дійсно знайшов фотокартку. Але ж якщо в пилюці, значить вона лежала там давно. "Чорт, ні! Вона давно збиралась піти!" Я сидів із тим фото, як мала дитина, руки тремтіли, я притискав його до грудей, знову дивився, цілував, притискав, знову сходив з розуму...
То було найкраще її фото, єдине. Згадав. Я бачив його колись краєм ока, вона казала, що то її друг зробив в фотошопі. Я не вірю, ті крила в неї були завжди. Вона стояла коло стіни, сумна, з чарівною паличкою в руках і з тими сірими крилами... "І кляту палку ти мені всадила в серце!" Розізлився, запалив сигарету, вона випала з рук, затлів килим - на звороті того фотошопного витвору щось нашкрябано олівцем:
НІЧИЯ
Навиворіт мозок і сили ні к чорту
Дарма все. Забудь і втікай.
Занюхай горілку запахом поту,
Залиш над проваллям, залиш, не штовхай!
Я спав з усіма, ти спала з усіма.
В нас рівний рахунок, у нас нічия.
Але ми не разом, ти завжди одна,
Для мене чужа, нічия, нічия.
Я зашиватиму твої бездарні очі,
Поріжу губи, що я так любив
Залишу в пам’яті лиш твої руки,
В яких розпачливо недопалки чавив.
Я спав з усіма, ти спала з усіма.
В нас рівний рахунок, у нас нічия.
Але ми не разом, ти завжди одна,
Для мене чужа, нічия, нічия.
P.S.
Я так хотів відчути запах твій у ліжку,
В якому ти ніколи не була.
Я так хотів поставить тобі свічку
Лише б ти знову ожила…
"Чорти б тебе побрали!" Це почерк того недоумка з щелепою, Кольки, пойдисвіта! Так, вони грали цю пісню зі своїм гуртом. "Ні, з нею ти не спав, ніхто з нею не спав і я теж." Він погрожував їй? Чи вже все зробив? Чий це текст? Це через нього вона пішла? Я миттю набрав номер цього "друга", чекаю... гудки... довгі... вже короткі... "Чортяка!" Кинув телефон об стіну. Злий. Не знаю що далі.
Лежу, дивлюсь на стелю, там від мого подиху хитаються паперові рибки, це вона їх повісила, казала:"Рибки заспокоюють". Може і так, але ж справжні! Все здалося штучним, кімната, дім, вулиця, останні півроку життя, вона. "А, може, навпаки, може це раніше я не існував?"
"Що за пекло?!" Килим горить! З переляку схопив вазу з водою, вилив на підлогу. Килим зашипів, затух. Що то за ваза була, не знаю, так якийсь горщик, там ніколи не стояли квіти - вона не любила, лише вода. Вода була її пристрастю, ні, митись ненавиділа, тільки через силу, коли я заносив її до ванної і зачиняв там, а от пити, особливо вночі... Може то була якась хвороба?
З вази на килим разом з водою випало скельце. Я підняв, придивився. Знову душа в п'яти пішла. Коли вона переїхала до мене жити, принесла кілька недолугих речей: дві квасолини, чорну і білу, купу маленьких скляних кульок і маленьку бджілку з бісеру. Все це добро лежало в стаканчику з візерунком, саме від нього й було те скельце...
"Допоможи мені, Боже. Мій мозок не витримує навантаження. Де ж та склянка?!" Дарма, ой як дарма я так рідко прибираю в кімнаті. "Може вона її забрала?" Справа вже йшла під ранок. Знайшов! Висипав все на подушку, кульки, бджілка, квасоля... Нічого.
"Чекай-но, бевзь. Квасоля! Їх було дві. Тепер - одна, біла." Вона говорила:"Ці боби завжди мають бути разом, якщо я не можу вирішити що робити - дістаю одну з квасолин, біла значить "так", чорна - "ні." Тільки не це. "Джек і бобове дерево", зараз я вийду на двір засну на клумбі, а на ранок виросте дерево і по ньому я долізу на небо, до неї... " Я прийняв снодійне, сил це розуміти не лишилось. "Біла - так. Невже вона знала, яке питання я задам? Вона жива? Так! Вона повернеться? Так! Вона мене любить? Так!" Заснув.
І снився мені дивний сон: вона гралася зі мною, кусала, гризла, як раніше, сміялась, говорила, що про неї можна знімати фільм "Планета тварин", зникла, о ні! знову! Я зніму про неї фільм, напишу про неї книгу, надрукую мільйонним тиражем і роздаватиму ті свої бездарні книги на Хрещатику, нехай вона побачить і знову повернеться до мене.
P.S. про причину моєї появи тут
справа в тому, що вона зажди була на цьому сайті, сподіваюсь і зараз є.
