Перший раз я прокинулась рівно о дванадцятій годині ночі від всепоглинаючого відчуття страху. Довго не могла засвітити світло. Кнопку на торшері заїло, чи що… Почала нервуватися. Вибігла в коридор і засвітила там. По дорозі в сей коридор відчувала на собі холодні дотики. Спершу подумала, що щось собі вигадую, але ці дотики були реальніші від увімкненого мною світла. Стало ще лячніше. Холодні дотики обмацували мене… вони були у формі долоні рук, я відчувала це… Якби це був самий звичайний холод він відчувався би всюди… Виникає бажання когось покликати, але рухи ротом видають хіба, що недолуге шипіння… Іду безкінечно довгим коридором випити води… іду в сю мить коли мої ноги вросли з четвертого по перший поверх в підвал, а звідти в саме ядро Землі… По-бі-гти-за-кри-ча-ти-зас-по-кої-ти-ся-по-бі-гти….. Це лише моя хвороблива уява… Які дотики??? Тут нікого нема… нема! Потрібно заспокоїтися і лягти спати… Зранку на роботу… Спати Зайти на кухню напитися гарячого молока з медом, або обмежитись водою з медом, або просто водою з… водою…Заспокоїтися. Виймаю з ядра Землі свої ноги. Поступово… Вмикаю світло на кухні… Я й не думала, що мед з валер’янкою може бути таким смачним. Міріади спокою ширяться моїм тілом. Холоду стає менше, і страх з величезної звірюки перетворюється в мишку, і залазить в якусь з нірок моєї свідомості. Залажу під ковдру… Торшер хай собі розсіює світло по кімнаті, а тим часом відчуватиму, як моя мишка готується перетворитися в щось гігантніше і масштабніше…
Приємності сну поглинають мене. Спершу я чую якусь чудернацьку мелодію, яка згодом переростає в синхронне гупання барабанів. У кадрі виникають її тендітні руки, такі зграбні і доглянуті. Такими руками потрібно грати на фортепіано, а не блукати моїми снами і не ліпити тіста моєї уяви… Я бачу себе семирічною дівчинкою. Не знаю звідки, але відчуваю, що мені саме така кількість років… Вона бере мене своїми тендітними руками і запихає в якесь чорне приміщення, де ціла купа маленьких різноманітних розбитих шкельцяток… Я розумію, що мушу починати їх складати, і складаю.
Тільки я і розбитість чогось…
Не знаю… Я цілий сон нічого не знаю, як і появи каменя в руці. Підношу його ближче до очей і бачу у ньому застигшу гримасу посмішки. Дивакувата форма надщербленого серця… я пригадую… я знаю Звідки посмішка??? Камінь починає вростати мені в руку, а згодом і повністю зникає в моїй руці. Стає знову страшно. Відчувається якась загальна важкість та слабкість. Осколки скла починають врізатися в ноги. В кадрі погляд містера «К» … здається ліве око, але без брови, вона десь на інакшому осколку. Знову чується гепання барабанів… доскладую свою мозаїку. Повністю порізала пальці і з них тепер стирчать нитки, такі смішні і різнокольорові нитки, а з ниток тече кров. Склеюю нею те, що зліпила, але не дивлюсь на загальну картину того, що вийшло. Боюсь… Бачу тільки погляд містера «К», такий ніжний і теплий. Перестаю боятись всього на світі і дивлюсь на мозаїку в цілому. Кляті руки… руки починають затуляти мені все, оті зграбні жіночі руки, які поступово перетворюються в старі і поморщені Бог зна якої давності. Руки виконують якийсь невідомий танець по моїй мозаїці, стираючи сим танцем обличчя і погляд мого містера «К». Бачу обличчя старої жінки і посмішку… в драперіях посмішки відчуваю ненависть Я знаю, що вона мене ненавидить. Знову відчуття страху…
Тендітні руки беруть мене в свої долоні і я починаю думати, що врятована, але… Гепання барабанів перетворюється в звуки «НЕ-ВІД-ПУ-ЩУ» і це втовкмачується мені в мезги. Моя мозаїка починає тріскати, з її тріщин витікає болото, навіть не болото, а якийсь смердючий гній… На тому місці де була посмішка містера «К» - суцільне сяйво, а кляті старечі руки починають стирати мене… Відчуваю, як в мене починає пекти обличчя. З нього здирають шкіру.
Хочу кричати… але…
