Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся козак?
Микола Гоголь
Мій батько не смажить картоплю, ні - він її ґвалтує на ледь теплій пательні.
Передовсім він старанно купає потворні бульбини у трьох льодяних водах. Потому, немов бувалий шаман-вуду, зачинає вирізьблювати з них статуетки химерних деміургів, символів свого сутінкового позавчорашнього, і робить це так довго і нудно, що перед зануренням в оливу вони вже встигають метаморфозувати у сіротілі кавалки нашого розмитого майбутнього.
Газова хвіртка одчиняється і на ній поволі оживає холодна пательня.
Оливи, цього рафінаду сімені шляхетних рослин, батько не жалкує. О, олива ллється щедрою рікою та заполоняє пательню ледь не на третину!
Відтак осиротілі постаті з нелегкої руки їх творця одна за одною тануть-тонуть в масному чорному склепінні в передчутті безконечних пекельних тортур. Олива їх гостинно приймає в свої безбарвні липкі простори, запевняючи в тотальному здійсненні всіх їхніх під-, над- та тільки-но усвідомлених есхатологічних страхів та глизявих фантазмів.
Хвіртка палає на такому малому вогні - здається, що то вона лише ліниво фосфоресціює байдужим глибинно-морським світлом.
Коли до тартару занурено останню бульбину, перші вже сповна встигають просякнути гливою та зробитися глиною під тілами вищих. Що вони мислять в цю мить? «Кришка! Зараз нам усім кришка!» «І справді, так, аякже! - розмірковує їхній бог над подальшим алгоритмом обряду. - Лишень бо не забути вчасно накрити!». І він перевертає половину свого храму в пошуках накривки підходящого розміру. За цей час страждання статуеток досягають свого апогею - вони зачинають випускати усі свої слини та соки, вихлюпувати дикі незбагненні фуки, зойки, лементи, зіпання, репети, гуки та верещання, вкриваючись жахливими язвами, молитися, волаючи лише одного – аби цьому нестерпному божевіллю настав кінець. І врешті-решт все накривається та стихає під масивною дюралюмінієвою накривкою, що дарує деміургам швидку смерть та свободу бажаного небуття.
Їх вивільнений дух зачинає ширяти по всіх закутках та заповнювати простір ароматом своєї первісної данності.
Під його чарами я виходжу з покоїв, звично омиваю верхні кінцівки та вступаю до храму трупожерства в передчутті нового ситного ритуалу.
О, скільки насолоди дарує батькові перегортання, ні – місіння та втоптування у гливу мертвої помпеї своїх філігранних творінь своїми ж ручищами! Коли він здіймає пательню та ставить її на престол, перед нами постає апофеозна картина нашого нинішнього зубожіння.
Ритуал триває. Ми беремо столові скальпелі та зачинаємо роздирати трупну плоть деміургів на все дрібніші й дрібніші цурпалки. Під натхненні звуки Вагнера вони миттєво зникають в наших голодних утробах та заливаються холодними західними пійлами.
Обряд вінчається переглядом на СТБ прямого включення віщих снів Тараса Бульби.
Близько опівночі я здіймаюсь над своїм ложем. Мене вивертає, нудить, мені погано і я хочу покаятись.
Раковина слугує мені язичницьким вівтарем, рулонний папір – скрижалями одкровення. Я здійснюю церемонію внутрішнього очищення, полегшено зітхаю та пошепки молюсь: «Господи, прости мені всі гріхи та благослови прах цих нещасних у їх останню путь».
Вирізьблені статуетки остаточно зникають у вирії блювотиння.
Під ранок до нас гримають агенти СБ. Вони зішкрібають з раковини та пательні речові докази, ліплять з них протоколи та делегують нас під вартою до СіЗо - сіроманського зоопарку.
В кращому випадку найближчі тисяча років нам світить лише виправно-трудовий режим.
