Потрібні слова
Не зриваються з вуст,
Вони ще зелені.
Лист до тебе
Скільки, по твоєму, триває вічність?
Моя вічність довжиною в осінь. Але ж ні, твоя раціональність знову скаже: «Такого не буває, вічність – це назавжди!» Згодна, назавжди. Але тепер без мене. Я хочу залишити її тобі.
Осінь цього року здалась мені блакитного кольору, така ж чиста, холодна, безмежно правдива і, не повіриш, правильна. Сталося, все, чого слід було чекати. Не дивуйся, чекала я лише коли закінчиться бездарність, що оточує мене, наказує мені, вкотре штовхає в безодню, вкотре рятує. Знову ти нічого не розумієш, так? Я дозволяю собі з тобою розмовляти в цих космічних монологах, мабуть, знаю кілька твоїх стабільних відповідей на це trash. Насправді, про бездарність знають усі, маю на увазі, будинки, авто, телебачення, влада, звісно, гроші, загалом все, чим живуть люди, чого прагнуть і досягають, ступаючи по трупам своєї совісті, спокою, надії. Нічого з цих речей в мене немає. Цього ганебно мало, лише картонна коробка, в якій жити ще надцять років, поки мої «марсіанські» предки не пробачать мені. Наразі літати в невідомих вимірах без часу і простору, знати всі сенси, вриватись в твоє життя дозволено тільки у сні.
Я тебе люблю. Ні, це не те, що рожеве і малюють сердечками, не як друга, не як брата. Люблю те, що ховається за нерозумінням, недовірою, страхом, іноді недолугістю.
Квітка.
* * *
Лист від тебе
Вибач мені. Вибач, я з останніх сил намагаюсь тебе розуміти. Можливо в твоїх друзів виходить краще. Ми зовсім не сумісні, іноді здається, що нам краще було б не спілкуватись взагалі. Я не потрібен тобі, ти завжди в якихось своїх світах. Мені боляче це говорити, але може дійсно не варто. Думаю ти розумієш по що я. Я для тебе просто черговий хлопець, впевнений, в тебе були і кращі. Я не знаходжу собі місця в твоєму житті, не відчуваю тієї любові, про яку ти говориш. Намагаюсь не повторювати помилок, стати кращим для тебе, а ти постійно кажеш, що я не мудрий. Не знаю як нам далі бути.
Романтик.
* * *
- Де ти була?
- Не знаю, все минуле життя я розривалась між світами, не знаходячи свого спокою.
- Припини! Я питаю, де ти була ці два дні?
Вона мовчала. Сиділа на підвіконні, пила якийсь аптечний чай. Вона, Забруднена Квітка. Років двісті назад, коли вони зустрілись, домовились забути свої імена і вигадати нові, лише для свого маленького світу, для двох. Він назвав її Забрудненою Квіткою, бо вважав гарною і щось в цьому ж роді, але ніяк не розумів чому вона не позбувається поганих звичок, чому вони дратують її щодня, чому важливіші за нього. Це тільки він так думав. Квітка ж, нарекла хлопця Романтиком, Безнадійно Хворим Романтиком. Ні, він не був хворим і безнадійним, та й романтиком він теж не був, а їй так цього хотілось.
Ще один такий вечір. Дівчина називала його «вечором пояснень», коли поверталась додому, вмикала телефон і рахувала пропущені виклики від Романтика.
- Я була в друга, ти ж знаєш.
- Чому не попередила, не відповідала на дзвінки, не поверталась так довго, чому ти з ним, а не зі мною!? Мовчи! Не хочу чути твою брехню. Краще мовчи…
Квітка і не збиралась вкотре розповідати про свою розгубленість у житті. Її розумів тільки друг, Штефан. Він теж був цікавою особистістю, крутився в деяких містичних колах, іноді брав із собою Квітку. Романтик не любив його, та й навіть не збирався, скоріше ненавидів через свою дівчину, точніше, через те що вона з ним. Штефан був закоханий в Квітку, давно, ще коли вони зустрічались. Зараз вже невідомо. Витягав її з проблем, від яких по розповідям, волосся дибки стає. Романтика дуже гнітило, що він не знає про це, вона тільки іноді згадувала випадкові моменти.
Хлопцеві це набридло і він вже який раз сказав:
- Може ну його, давай розійдемось, ніби нічого не було.
- Давай.
Такі фрази за останній місяць загубили будь-який зміст, вони до них звикли. Хіба що іноді щось боліло в грудях, зовсім трохи.
- Чому ти зі мною погоджуєшся? Я для тебе нічого не значу?
- Про що ти? Я просто ціную твою думку. Але ти ще не визначився, я почекаю.
- Звідки тобі знати. – Буркнув Романтик і ліг спати, сперечатись було безнадійно.
«Ну, ну. Звідки знати. Скільки я це чула. Скільки ти дзвонив і вибачався за це. Дурник, ми обидва знаємо, що я повною мірою винна. Чому ж ти терпиш. Дякую, що терпиш, хоч і не розумієш.» - Так собі думала Квітка і дивилась як рухались очі під повіками хлопця, як він напружено дихає. Підійшла, присіла на ліжко, обійняла коліна і сумним поглядом огорнула своє кохання.
- Я ще не сплю. – Сказав хлопець, не розплющуючи очей. – Пішли на вулицю?
Вони не пішли на вулицю, взагалі робили це рідко. Вулицею для них був балкон з постеленим матрацом і діркою в стелі. Що там сталося зі стелею ніхто не знав, можливо попередні мешканці теж не витримували польотів у тісноті, хто знає. Добре, що жили вони на останньому поверсі, добре, що не було дощу.
Романтик раптом засміявся:
- Уявляєш, якби нас зараз хтось побачив. Дві маленькі людини на підлозі балкону дивляться крізь дірку в стелі. Це просто жах якийсь.
- Угу, для тебе думка інших була завжди важливою. – Прошепотіла Квітка, все було незмінно. Її радував лиш сміх Романтика, це бувало так рідко.
- Важливо тільки що ти думаєш про мене.
Тримались за руки так ніби вперше. Взагалі, крім цього вони більше нічим і не займались, щоправда зрідка обіймались, дуже рідко. Чому це було так, ніхто не знав, та й про саме існування цих двох теж мало хто здогадувався.
- Таке небо останній раз було в жовтні, коли ми зустрілись, пам’ятаєш?
- Милий мій… Чому ти забуваєш елементарні речі, не жовтень, а вересень! – Квітка розізлилась, вона ж пам’ятала все до дрібниць. Запалила цигарку, на секунду зупинилась – загасила. – Знаю, знаю, можеш не починати кашляти.
- Як думаєш, у нас колись почнуться нормальні стосунки?
* * *
- Чому ти нічого не приготувала? Я ж з роботи, голодний. Тобі, певно, однаково.
- Колись я попереджала, що ми помремо голодною смертю.
- Квітко, це не серйозно!
Дівчина сиділа десь в своїх думках за комп’ютером:
- Розумієш, те чим я займаюсь в твою відсутність для мене дуже важливо, а тобі знати не варто, однаково не розумієш. Я дуже ціную свій вільний час і займатимусь тим, що хочу.
- В мене немає слів. Ти нестерпна!
Ще один з вечорів «розбору польотів». Вони не були одружені, та й навряд збирались, стосунки ніяк не налагоджувались, не зрозуміло, що їх тримало разом, але тримало сильно.
Романтик присів на ліжко, Квітка підійшла і обійняла його, з якимось дивним сумом дивилась. Від цього в хлопця перед очима закрутилась кімната і тільки її очі, стіни, знову очі… Він впав на сині простирадла, вона теж. Вперше поцілувала.
* * *
Квітка з Романтиком жили в якійсь дивній квартирі, вона була для них всесвітом, рідко щось траплялось поза її межами, рідко їм здавалось її замало. В маленькій кімнаті зі стінами зеленого кольору і темно синьою стелею стояло велике ліжко. Лише ліжко, більше нічого не хотілось. І вікно, чомусь біле.
- Чому ти зі мною? – Тихо запитав хлопець. Він задавав це дивне, здавалося б, питання з початку їхнього знайомства.
- Я люблю тебе, цього мало? – Відповіла Квітка вкотре.
- Мені мало тебе. Коли ми були просто друзями, тебе вистачало, іноді навіть занадто, ти ні на крок не відходила, ні на хвилину не залишала мене. Чому зараз все змінилось?
Квітка занервувала, хотіла закурити - цигарки закінчились, невчасно:
- Коли до тебе залишалось пів подиху, мені вистачало простору щоб злетіти. Вистачало, щоб не поранити тебе.
- Я обрізаю тобі крила? – З іронією сказав Романтик.
- Я сама роблю це, добровільно. Ти ж любиш правду? Маю сказати, іноді я боюсь зробити тобі боляче, наблизитись і піти.
- Чому раптом ти зібралась йти?
- Тому, що іноді я боюсь і тебе. – Дівчина опустила очі.
- Я думав, що пройшло досить часу, щоб ти зрозуміла – я ніколи в житті тебе не ображу.
- Знаю. Але ти можеш зробити це несвідомо, вистачить одного неправильного руху. Тоді я стану невиправдано жорстокою.
- Ти вб’єш мене? – Вже з меншою іронією.
- Ні, обманюватиму, а ти будеш вірити, заведу тебе в пекло і покину там. Це образно. Думаю ти розумієш про що я. Не хочу щоб це сталось, але в мене мабуть виробився інстинкт самозбереження.
Романтика це почало лякати, він не знав, відправити її до лікаря чи просто піти:
- Може ти розповіси, що з тобою все ж зробили в минулому?
- Ні.
- Я не заслуговую це почути?
- Ти заслуговуєш спокійне життя.
Він довго дивився на стелю, потім заснув, а вона дивилась на нього: «Прошу, зрозумій мене, невже так важко. Я не маю права вриватись в твоє життя зі своїм спустошуючим коханням. Я завжди буду твоїм другом, берегтиму твій спокій. Нестерпне бажання бути поруч затримує мене в цьому житті. Я не знаю, як ти можеш щось змінити. Зрозумій мене, придумай щось, примусь мене здатись тобі, сховай мене, захисти. Страх з’їдає зсередини. Шкода, що ти цього не чуєш. Ніколи не промовлю вголос. Ти вважаєш мене сильною. Я мушу бути такою.»
Квітка таки пішла під ранок. Він так і думав. Всю наступну вічність вона жила в сусідньому будинку, чекала що він зрозуміє, подзвонить, прийде. А хлопець нічого не знав, не здогадувався, не розумів. І кожен ранок ходив на роботу під її вікнами, вона бачила і не насмілювалась покликати, думала – не любив. Він думав так само.
