В соборі власної душі замикаюся зі звуками музики. Кожна нота проходить моїми нервовими клітинами і досягає ядра загострених відчуттів. Крісла настільки старі і високі, що можливо дивитися лише вгору. А там небо. Розмальоване темно-синьою фарбою з приклеєними золотими зірками і вирізьбленими ангелами. Їх обличчя по-дитячому досконалі, як досконалий кожен завиток їхнього волосся, як досконала ніжність їхнього ангельського пір’я. повертаюся до свідомості від пронизливо низького голосу контрабасу. його струни такі ж натягнуті, як моє збудження і на них грає наш спільний реактив пристрасті.
Його ідеально красиві руки такі ж непомітні на фоні обтертого лаку контрабасу, як відблиски кольорового світла вітражів у напівтемряві. Читаю-розгадую латиною по контуру арки і плавно переходжу на його таке ж загадкове обличчя. Зрозумілі лиш голосні, бо їх менше і частіша повторюваність. Не стільки важливий смисл, як самі літери. Зміст фрази, як в кожній католицькій церкві, а от букви завжди різні. Він теж завжди інший. Вчора був трагічний під Баха, з озлобленим поглядом, розчарованими вустами і беззмістовною краваткою. Сьогодні він грайливий під Вівальді, посмішка в сторону порожнечі, схвальні кивки головою, перекособочений метелик. А завтра буде Моцарт і він буде самотнім.
Його доторки, наче святого. Контрабас, покинуто підпертий до облущеної стіни, споглядає німу гру свого господаря на мені. Любов на вівтарі, мов принесення жертви. Страшно від холоду і великої кількості вікон, приємно від його рук і поштовхів. Думаю про власну жертовність. Чи змогла б я відректися від нього заради пристойності? Чи змогла б я замовчати під іншим і забути ту музику, що викликають його доторки із глибин мого бажання? Чи змогла б хотіти його іншого?
Молюся на Зюзькінда, що подарував мені співчуття до контрабасу і навчив чути його значущість. Його музика – це слова мого підсвідомого, що доповнює ясністю і глибиною моє сприйняття світу і себе в ньому. Контрабасист грає на мені вступну частину до концерту «Вторгнення» і таки вривається в мене пружністю свого бажання. Він тягне час аби відіграли скрипки і непомітно включилася віолончель, а потім щомоці доводить звучання оркестру до неперевершеності.
Стеля занадто висока, а стіни занадто старі аби тиснути – хочеться літати. Кам’яне приміщення нагрівається від нашого частого дихання і починає сяяти у останніх вогниках свічок. Гаснуть образи, замовкаю і я, вже занадто тепло. Контрабасист у моїх долонях навколішки дограє фінальні акорди, це було щось невідоме українське. За годину-другу він запише кілька нот у рядочок для свого старенького контрабаса, щоб вранці зіграти на ньому мене самотнім сусідам і одинокому собі, а я крадькома прийду послухати під вікна. Завтра ввечері чекаю орган, трохи камерного співу, його Моцарта і зворушливого погляду підпертого контрабасу, що запам’ятовуватиме кілька нових мелодій моєї музики.
