Місто спроквола ніжилось під гарячим липневим сонцем, підставляло його променям розімлілі боки, засмагало, – але дуже повільно, його взагалі погано чіплялася засмага, – місто за своєю природою було хрестоматійно білошкірим та веснянкуватим.
На відкритій терасі невеличкого кафе побіля озера в цій післяобідній порі було не вельми людно. Сонні офіціантки в білих фартушках тішилися хвилею спокою перед вечірнім напливом клієнтів. Не пощастило тільки Галочці, – саме за її столиком під зеленою парасолькою дві молоді жінки задля годиться потягували прохолоджуючі напої і правили теревені. Допитливий спостерігач, якби він раптом звернув увагу на цю парочку, неодмінно б здивувався, що могло бути в них спільного. Загалом співрозмовниці були настільки несхожими зовні, наскільки це можливо в принципі.
Сіроока білявка, доволі гламурного вигляду, легковажно крутила на пальці брелок від ключів у формі пурпурового сердечка і потягувала з трубочки апельсиновий фреш. Час від часу вона ніби ненароком кидала погляд на свій новий манікюр, візерунки якого були запозичені зі сторінок одного з глянцевих видань. Інша, з виду готеса зі стажем, звісно ж, була брюнеткою і, вочевидь, пишалася цим фактом. Дівчина замовила вже другий бокал «Львівського» та, якщо й не курила, то неодмінно мала десь у кишені заникану пачечку цигарок. Виразний макіяж очей, масивні срібні прикраси і пожовкле ікло невідомого походження, що теліпалося на чорній шовковій шворці в неї на шиї, доповнювали характерний антураж.
Дівчата найбільш класичним чином належали до різних світів, що не викликало сумнівів. Одначе, поза тим, спілкувалися вони досить жваво і виглядало на те, що знають одна одну бозна як давно.
– Єлько, ну от скажи, ти ж не проживеш, щоб не вляпатися в якусь історію… Може, припинимо порожні балачки і ти розкажеш нарешті, що сталося?
– Ти про що, Софі?
– Тільки оцього ля-ля не треба. Я ж бачу, з тобою щось коїться.
– Правду кажучи, я навіть не знаю, чи є тут про що розповідати. Так, дрібниці…
– Дрібниці, через які в тебе заплакані очі?
– І нічого вони не заплакані, не вигадуй.
– А ти себе в дзеркалі давно бачила? Червоні, як у кролика-альбіноса.
– Ну добре, я розкажу. Але тобі не сподобається.
– Дай вгадаю. Знову була з Максимом? Скільки можна себе мучити, га? Він же глибоко і хронічно одружений…
– Ти ж знаєш, що мене це не турбує. В нас не ті відносини, щоб я переживала через його обручку.
– О так, звичайно. А потім маленьке звірятко… Я чула все це лайно триста разів. І все-таки?
– Ну... Ми вчора бачились. Як завжди. І все було просто шикарно. Мені з ним так добре, як ні з ким іншим. Просто… Не знаю, як правильно це пояснити… Був один момент, коли він… він мене трохи налякав.
– Налякав?
– Ну, розумієш, я й сама часто прошу його, щоб робив це жорсткіше, тут нічого такого нема… Максим насправді дуже чуйний і ніжний коханець. Але вчора… Вчора він був трохи інакшим, ніж завжди. Заламував мені руки. Сильно. Кілька разів було по-справжньому боляче. І схоже на те, що йому було геть пофіг, що я відчуваю. Та це не все… я часто кричу, коли з ним. І його це ніколи не бентежило. Швидше, навпаки. А вчора Максим затулив мені рота рукою. Не просто затулив – затиснув. І це було так брутально…
– Ти кричала, а він затулив тобі рота?
– Звучить дещо збочено, еге ж? Але ти не подумай, це не було насильство. Ну, принаймні, не зовсім. Тобто, мені ж подобалося. І не те, щоб я хотіла його зупинити, розумієш? Просто… Щось таке було в його очах…
– Тебе саме це й налякало?
– Ну, мабуть… На мить мені здалося, що якби я і спробувала його зупинити, то не змогла б. Все наче вийшло з-під контролю. Хоча воно тривало зовсім недовго, те відчуття. Хвилину-дві, не більше. Але було гидко. Відчуття повної безпорадності, наче, знаєш…
– Наче тебе ґвалтують? Отже, його заводять такі штуки? Він коли-небудь пропонував тобі щось подібне?
– Ні, ти що… раніше Максим був дуже лагідним, нічого такого. А тут… Розумієш, саме це мене налякало найбільше. Я такого не сподівалась. Він просто… просто притис мене всім тілом і… Я не могла нічого вдіяти. Це було схоже на жарт, власне, спочатку це й було жартом, але потім… Я почала задихатись. А він усе не зупинявся. Не зупинявся…
– Єлько, та ти плачеш?
– Ні, зовсім ні. Не зважай.
– Як це не зважай? Я твоя подруга і не можу спокійно дивитись на те, що ти твориш зі своїм життям.
– От лише не треба хвилюватися за мене, о’кей?
– Я і не хвилююсь. Просто ти мусиш із ним порвати. Ці стосунки ні до чого доброго не приведуть.
– Така розумна, так? Думаєш, я не знаю цього? Просто наразі… Максим, – усе, що в мене є, Соню.
* * * * * * * *
Спати не можна.
Тільки не зараз, коли воно, – щоб це не було, – чекає за порогом кімнати. Підстерігає. Тихенько посапує, шкребеться кігтями до одвірка. Я майже бачу ці очі, налиті бурштиновою злістю, з червоними прожилками… Воно голодне, запах голоду витає в повітрі, просочується крізь усі щілини, а я навіть не можу поворушитись.
Єдиний вихід – не спати. Повіки злипаються, в голові туман, дається взнаки важкий тиждень. Кілька годин випадкової дрімоти вдень, – ось усе, що я можу собі дозволити. Воно підбиралося до мене повільно, граючись. Знало, що нікуди не подінусь. От якби я міг хоча б встати, хоча б звести долоні у молитві…
Все марно.
Скільки ще доведеться чекати, поки воно наважиться штовхнути кволі двері й прослизнути всередину моєї спальні? Ще одну ніч? Дві? Чи, все таки, це трапиться сьогодні? А може, йому набридне вичікувати і воно просто піде собі геть? Ну так, помрій…
Мені вчувається, чи за дверима справді лунає глумливий смішок? Воно нікуди не квапиться – я це знаю. Воно терпляче, збіса терпляче і кмітливе.
Було б прикро померти отак. Але, врешті, може це не так і страшно? Адже смерть, – це ще і очікуваний спокій, це означає позбутися назавжди усіх клопотів, всіх кошмарів, які переслідуватимуть мене ніч у ніч, поки не доможуться свого. То чи варто чекати?
Світла стрічка лісової стежки веде мене вглиб гущавини. Співають пташки, пахне суницями і м’ятою. Вітерець пестить моє розпашіле обличчя, я йду, нікуди не поспішаючи, вперше за довгий час не втікаю і не переслідую… Це прегарне відчуття, треба зазначити.
Мама чекає на мене вдома з обідом, можливо, вона навіть спекла пиріг. З вершками і чорносливом, як я люблю.
Хвиля різкого смороду, що немилосердно б’є у ніздрі, повертає мене до реальності. Воно таки наважилось і ось я бачу його біля свого ліжка. Створіння важко назвати симпатичним, але воно менше за розмірами, ніж я очікував. Кудлате в’юнке тіло стиснуте в пружину, – готується до стрибка. Я роблю останнє титанічне зусилля волі – і наказую йому підвести очі. Воно гарчить, опирається щосили, з пащі витікають цівочки жовтого слизу… Я кричу на нього, заклинаю в ім'я Того, хто подолає темряву, – подумки, звісно, – і воно підносить голову. Всього на мить. На одну-єдину довбану секунду, – але цього достатньо. Наші погляди зустрічаються. Воно реве шаленим голосом, – звісно, його чутно лише мені, – йому боляче і я відчуваю силу цього болю… Його починає розривати на шматки. Кусні кінцівок, гарячі бризки слизу і крові, якісь ошмаття нутрощів – усе це розлітається по кімнаті. Що ж, кінець. Цього разу.
Солоний піт заливає мені очі, і я мимоволі підношу руку до чола, аби витерти його.
І розумію, що справді, на цей раз – кінець. Мені вдалося.
Я прокидаюся. На електронному табло дешевого китайського будильника висвічується зеленим час – третя година ночі.
* * * * * * * *
Старенький, напівзруйнований костел у глухому подільському селі та жменька парафіян, наймолодшому з яких, – дідові Стаху, – вчора перевалило за сьомий десяток, – щиро кажучи, не зовсім те, про що я, двадцятирічний студент католицької духовної семінарії, мріяв у рідкісні хвилини вільного від занять і молитов часу. Як багато хотілося зробити, досягти, які вершини ввижалися мені, тодішньому юному ідеалісту, не спроможному збагнути, що під маркою високодуховних устремлінь ховається банальне честолюбство. На щастя, розуміння прийшло. І не занадто пізно.
Так. Мені пощастило, як це не дивно звучить.
А якщо хтось думає, що я ховаюся тут від чогось, чи навіть від себе самого, то він глибоко помиляється. Насправді саме тут і є моє місце. Врешті, служіння Богу, – така сама професія, як тисячі інших, повірте, точнісінько така ж.
Пора на обідню. Сьогодні звичайний четвер, але я служу відправи так часто, як тільки можу. Це – єдине, що дозволяє не зсунутися з глузду.
Схоже, все ж нині я буду на службі не сам. Під костелом видніється сутула худорлява постать діда Стефка. Вітається – як завше, зі старосвітською шанобливістю.
– Прошу ксьондза, я би хтів з вами побалакати по службі, як маєте трохи часу.
– Звичайно, пане Стефку, побалакаємо.
Старий, – колишній вчитель, дружина померла два роки назад, змордований вічним радикулітом і сухим надсадним кашлем, а втім, ще доволі міцний чолов’яга, – паства моя нечисельна, зате кожну овечку я знаю достеменно.
Літургія минає швидко, – я іноді запитую себе, чи зумію вловити той момент, коли вона перетвориться для мене зі священнодійства в порожній ритуал. Бо це перетворення неминуче, – за всіма законами логіки. Так, свята Церква дотримується логіки, навіть відкидаючи її.
А Бог? Його існування теж виправдане логікою. Жоден священик вам цього не скаже, – але всі ми ЗНАЄМО, що Бог існує.
Біда в тому, що ми перестали в це ВІРИТИ.
Отож, після служби, Стефко вже чекає на мене. Бідний дідуган, йому, вочевидь, бракує спілкування. Та робити нічого, – як єдиний духовний наставник, я маю вислухати старого з усім християнським довготерпінням, еге ж.
– Отче, я знаю, у вас клопоту і без мене багато. Постараюся вас надовго не затримати… Знаєте, як відкрився костьол, у село наче ласка Божа вступила. Не думайте, ми ж не комуністи якісь і не були ними ніколи, навіть з партбілєтами в кишенях... Часи були інакші тоді. Так про що це я? А-а, згадав… Старість, отче, старість… Наше село маленьке, а в останні роки воно й зовсім вимерло. Молодь, яка була, повивтікувала, ну і так далі, пішло-поїхало… Батюшка був у нас колись православний, та помер, а нового не стали присилати, видно, ніхто не злакомився на таку вбогість, та ще й від траси далеко. А як вчули ми, що костел відкривають і буде в нас таки храм Божий, то баби аж плакали, вірите чи нє?
– Стефку, поза костьолом ви можете звертатися до мене на ім’я, я ж вам казав…
– Та невдобно якось, отче. Так-от… В селі нашому видно, щось таке є. Поганське. Може, загубили коли душу яку, а вона й закляла, абощо. Чи дитину звели зі світу під чорну звізду. Таке трапляється. Та ви й самі знаєте, бо інакше вас би тут не було. Ну але я все не про те… Так вам ніякого терпцю не стане. Отче, я власне, у такій справі. Сходіть до Пелагії Лихої, що на Схроні живе, ви знаєте. У неї діється щось. Непевне.
– Що діється, Стефку?
– Ну… Ночами щось виходить з садочку. Щось геть недобре, страшне. Мара. Чи ще гірше. Упиряка якась. Пелагія не каже, та хіба я сам не бачу? Воно з неї кров смокче. І товчеться цілісіньку ніч в стодолі, регоче. Іноді, – співає. Таким тоненьким гидким голосочком, і ще й підвискує.
– Ти сам чув?
– Ага. Вчора. І третього дня теж. Воно ніби на місяць вилазить, а може й ні. Хіба з тими поторочами розбереш?
– Ох, Стефку, чи не підводить вас уява?
– Та яка там уява, прошу ксьондза. Сходіть до Палажки на днях. А ліпше всього, – ще нині.
– Я піду, але боюся, ви багато від мене чекаєте. Навряд чи я можу зарадити...
– Ви можете. Ви ж іще досі бачите ті сни, отче?
Тільки не треба вважати мене якимось екзорцистом, виганяючим бісів, демонів чи кимось подібним, гаразд?
Мої таланти набагато скромніші. Може, в цьому і є проблема, – я з тих рабів, що отримали по одній-єдиній тетрадрахмі. Хоч у землю я її закопувати не став. А може, й закопав, – у якомусь сенсі. Адже це село, – насправді велика могильна яма, щоправда, розумієш це не відразу.
Нашвидкуруч пообідавши звареною звечора картоплею, – газу, звичайно ж, нема, доводиться топити дровами, – перевдягаюсь у старі витерті джинси і байкову куртку, кидаю в заплічник пляшку води,– звичайнісінької, не святої, – Євангеліє та маленьку пошарпану книжечку в шкіряній палітурці – молитовник для особливих потреб. Ось і вся моя екіпіровка.
Йти доведеться далеченько. Хоч село зараз і пустує, колись воно було доволі розлогим. Схрон, – куток, де мешкає стара Пелагія, – ген аж біля лісу, це кілометрів як мінімум дев'ять-десять пиляти, і то, якщо навпростець. Та ще й поганюча дорога під ногами, – розкисле під квітневими грозами багно. Весна видалась напрочуд зимною і сльотавою, навіть початок травня не приніс очікуваного тепла.
Дорогою намагаюся молитись, але різні сторонні думки заважають зосередитися.
Цікаво, чи й справді там щось з’явилося? А якщо так, то що саме? Вже півроку я тут, але ще не мав справи з подібними речами, хоч і очікував чогось такого.
Коли я, по коліна забрьоханий в болоті, голодний і втомлений, нарешті дістався Схрону, була набагато пізніша пора, ніж розраховував спочатку. Оселю Палажки Лихої впізнати виявилося досить просто, – на її подвір’ї, єдиному на весь куток, не росли бур’яни заввишки з людину, а біля хати ледачкувато подзвякувало на припоні кудлате рябе щеня.
Стара вийшла мені назустріч, мружачи очі на призахідне червонясте сонце.
– Слава Ісусу Христу, бабуню.
– Слава навіки. Отче духовний, то ви? Слаба я зовсім стала, як та пуга сліпа.
– Я, бабцю, я… Прийшов вас провідати, а то щось давненько в костел не заходили.
– Не ті вже роки, ойцуню, ноги стару Палажку не носять… От як воно буває,– молоде-золоте, йому но жий і будь, нипричком йде на тамтой світ, а таке старе паливо, як хоч би і я, жиє і жиє, тарахкоче кістками, не знати пощо…
– Не кажіть так, бабцю. Святий Господь милосердний, все в його волі.
– Та що ж я вас на дворі тримаю? Заходьте до хати, може, молочка вип’єте кислого? Як то воно буде... кефір? Мені Вірка Ткачиха приносить по вівторках і п’ятницях.
– Вип’ю з охотою. Та перед тим маю вас одну річ запитати, – ви нічого дивного не помічали останнім часом? Особливо вночі?
– Бог з вами, отче, та хіба ж я сновида якась, щоб ночами по дворі лазити? Я й за дня ледво ноги соваю.
– Тобто нічого такого? Пам’ятайте, брехати, – гріх.
Стара потупила погляд, зморщені, як висохла слива, губи нервово сіпались.
– Нічого я не виділа, хрест ось даю. Ну, чути по правді, дещо таки чула…
– Що саме чули?
– Ну… страшно мені, отче, таке казати. Подумають люди, – з'їхала Палажка стара з глузду наніц, привижатися їй почало шось. Але вам скажу, не затаю. Плаче щось по ночах у садочку. Плаче і стогне. Так… ніби йому болить дуже. І повискує. А часом – то ніби як співає.
–- І давно це почалося?
– Та десь із рік, певно… Але то ж не кожного дня таке. Десь до повні ближче буває. Часом так близенько під вікнами чую… аж мороз по шкірі. Але, хвалити Бога, мене воно не зачіпає. Ходе собі, – тільки й того.
– Чого ж ви, бабцю, раніше мені не казали?
– Та… не знаю… встидалася, думала, – не повірите. Я й сама не вірила довго. Тут, як в пустелі, – безлюдно, тихо. Не довго направду помішатися. Ще коли сусідка моя, Зоська Бойкова, жила, то веселіше було трохи. Небіж її з міста навідувався часом, привозив лєгуміни всякі магазинові… Добра дитина, похорон гарний справив, батюшку привіз, – вас тоди ще не було…
– Бабцю, ви не проти, якщо я цієї ночі у вас побуду? Я б хотів глянути на ту вашу з'яву.
– Та де ж би я перечила отцеві… Тільки воно може і не прийти. Чудне воно якесь, наче не при собі трохи.
