В одному царстві, що на самому краю світу, жили-були собі цар з царицею та їхня дочка.
Жили вони, не тужили, бо гроші в них просто на дереві висіли, - рви, скільки треба. Шкода лише, що те дерево росло в їхньому саду одним-однісіньке.
Ви, мабуть, гадаєте, що ж то за рослина така дивовижна, коли в неї що не листок – то й карбованець? А був то звичайнісінький дуб. Тільки ж, сказано, ріс він у них один на все царство, тому й цінували його листя за гроші.
День і ніч охороняли того дуба царські служники, аби хто чужий, бува, не поживився задурно жодним листочком. Берегли, та не вберегли…
Цар уже й руки потирав, дивлячись, як розпускається та зеленіє цьогорічної весни його улюблене дерево, та й знай підраховував, чого він накупить та надбає за свіжі гроші. Як раптом несподівано напала на царського дуба якась вража попелиця, що невідь-яким вітром сюди залетіла, - до ранку все листя й попсувала, не давши йому розвинутись, як слід. Ніколи подібного лиха не бачили в цих краях, і ось маєш!..
Цар плаче, цариця плаче, тільки дочка сміється та скаче. Ще й приспівує:
Росли у нас гроші
На дубі, на дубі,
Поїли їх воші,
Зоставили дулі!
Співала отак, співала, доки татка не розгнівала.
- Цить, бісова дитино! – кричить цар. – Чи ти не розумієш, яка біда нас спіткала? За що тепер я тобі нові платтячка купуватиму та чобітки вибиратиму?
Отут уже й царівна притихла, бо таки любила щоразу приміряти обновки, а нині, виходить, - зась!
Сидять вони та й журяться. Коли це чують – хтось у ворота грюкає. А це запорізькі козаки з далекого походу верталися та на край світу з цікавості й зазирнули: чи то дійсно Земля на трьох китах тримається, чи, може, усе-таки на волах?
- Чи по волі, чи по неволі, добрі молодці? – питає їх цар, вибігши надвір.
- Ми завжди по волі ходимо! – відповідають запорожці. – Відчиняй, царю, браму та накривай на столи, вшануй славне товариство!
Тут і став їм нещасний бідкатись: так і так, мовляв, я б з радістю, але проклятуща тля всі гроші поточила – ні з чим навіть слугу до шинку послати.
Посміялися трохи козаки з царевого лиха та за свій кошт і влаштували обід. Ще й царську родину щедро пригостили й заморських трофеїв їм частину вділили.
Був серед тих козаків один молодий парубок, Іван. Запримітив він під час гостини царську дочку та уподобав її дуже, бо вона й справді гарна була, як пташечка.
- А покажіть-но мені ваше грошове дерево, - попрохав Іван царівну, - я чимало по світі ходив, може, й стрічав де таке диво.
Вона його й повела в садок, ще й малюнок в альбомі показала, куди різні листочки перемальовувала, як ото всі дівчата роблять.
Обійшов парубок навколо того дерева – дуб як дуб, звичайний, яких в Україні ще, слава богу, немало росте. То він так і сказав царівні, що залюбки їх лиху зарадить, ось лише піде на батьківщину з товаришами, а потім повернеться назад уже з дубовим листям, чи то пак – з грішми.
Зраділа царівна, побігла та все батькам розповіла. А цар ще дужче зрадів, і пообіцяв, якщо парубок виручить його з біди, то він за нього дочку заміж віддасть ще й півцарства на додачу.
Щойно повернулися козаки додому, пішов хлопець у зелений гай, натоптав повнісінький мішок дубового листя, приторочив до коня та й поїхав знову до любої дівчини. Хотів, було, ще й лантух листя прихопити, але передумав – навіщо добрих людей спокушати.
Цар з царицею зраділи йому, як рідному синові. Незабаром і весілля відгуляли, і зажили вони всі мирно, щасливо та заможно.
Коли не поїде Іван провідати своїх батьків, - назад міх грошей везе. Цареві годі й бажати кращого зятя. Одного разу він Івана й питає:
- Чи справді українці так добре живуть, що ти звідти гроші лантухом возиш?
- Добре, - відповідає Іван сумним голосом. – Жили б іще краще, якби трохи менше було там різних дубів.
Цар так і не збагнув, яких-то дубів багато в Україні, - чи то тих, що на них гроші ростуть, чи якихось інших…
А хто казки читати вміє, той, звичайно ж, зрозуміє!
