Жили-були на світі два брати, Степан та Іван.
Старший брат землю орав та жито сіяв, а менший, Іван, йому допомагав. Одного разу він Степанові і каже:
- Усі люди про щастя балакають, а ніхто толком сказати не може, яке ж то воно насправді.
- Ми ситі, здорові – от тобі й щастя! – відповідає йому Степан.
- Ні, брате, - заперечує мрійливо Іван, - щастя не в повному шлунку. Воно має бути якесь інакше, якесь більше…
- Не мороч мені голову, - розсердився старший брат. – Ондечки хмара виходить, треба мерщій снопи в копи складати, а ми тут бозна про що розпатякуємо!
Замовк Іван та не облишив своєї думки. По недовгім часі він знову каже:
- Хочу я на власні очі щастя побачити. Їй-бо завтра, брате, піду на пошуки…
- Ну то йди! – махнув рукою Степан. – Із господарством я й сам упораюся. Набродишся по світу, напечешся на сонці, намерзнешся на холоді, прибіжиш додому голодний, як пес, тоді, мабуть, і зрозумієш, що таке щастя.
- Може, й так, - сказав Іван, зібрав речі та й пішов з хати.
Іде він день – нікого. Коли під вечір зустрічає стару бабцю.
- Добривечір, бабусю! Як ся маєте? – привітався чемно Іван.
Зраділа старенька випадковому перехожому, як рідному синові.
- Сам бог послав тебе мені, парубче, - каже бабця. – Назбирала я дров, а донести не в силі. Вже й ніч заходить, а мені ще далеченько до хати, підсобиш – я тобі й заплачу.
- Залюбки! – мовив Іван, закинув в’язку на плечі та й пішов за бабусею.
Прийшли вони до хатинки. Бабця дров наламала, в пічці запалила, зготувала їсти – обоє й повечеряли. Потім дістала з хустки монету та й простягає хлопцеві за поміч.
- Ні-ні, - відмагається Іван, - я вам не заради грошей допоміг… Ходжу я по світу, щастя шукаю, кожного стрічного про це питаю. Може, ви мені про нього розкажете, чи шлях якийсь покажете?
- Охо-хо, - зітхнула бабуся, - нелегку завдав же ти собі задачу…
- А що так?
- Розумієш, шлях до щастя кожній людині по-своєму бачиться: одній – коротким, другій – надто довгим, а ще іншій, бува, життя не вистачає, щоб дійти тим шляхом до заповітної мети.
- Нічого, - безтурботно кинув Іван, - я молодий, здоровий, ноги міцні маю, то, певен, швидко дійду.
- Та я не це мала на увазі, - похитала головою бабця. – Можна всю землю обійти, та щастя не знайти, а можна й біля власного порогу з ним зустрітися…
- А у вас є щастя? – раптом запитав парубок.
- Та де там? Одне горе залишилося, - повела рукою старенька, вказуючи на похилену хатинку, на діряву стріху та розхитані двері. А колись, здається, було… Відтоді ж, як чоловік від тяжкої праці помер, сини на війні загинули, - і щастя моє пропало. Мабуть, закотилося кудись… - схлипнула тихенько бабуся.
- То, значить, ви його бачили? – зрадів Іван. – Розкажіть, яке воно – щастя?
- Ну, воно велике… світле… радісне, - затиналася бабця, не знаходячи слів для опису щастя. – Тоді ніяка робота не важка, усе ніби само робиться. Руки не ломить, ноги не болять, як оце мені зараз, і душа співає, от! – мовила старенька і знову пустила сльозу.
- Не плачте, бабуню! – каже Іван. – Ось я вам хатку вирівняю, стріху підлатаю, двері поправлю, може, тоді до вас і знов щастя повернеться…
Як сказав, так і зробив. Незабаром бабусина хатинка погарніла та повеселіла, засіяла білосніжною перлиною на узліссі.
- Велике спасибі тобі, синку! – дякувала Іванові старенька. – Хороша ти людина, тому обов’язково знайдеш те, що шукаєш. А мені вже й зараз на серці тепліше стало, от ніби, справді промінчик щастя впав на моє подвір’я.
- Виходить, щастя – це сонце? – перепитав хлопець.
- І сонце теж, - кивнула бабуся, - але щастя… воно ще більше, набагато більше.
Попрощався Іван з бабцею, та й пішов своєю дорогою. Іде він, іде, а на душі в нього чомусь так легко, аж землі під ногами не чує. І пісня наче сама з грудей вирвалася:
- Добре тому, кому вдасться
Спіймать своє щастя, гей-гей!
Несіть мене мої ноги,
Не збийтесь з дороги, гей-гей!
Як же мені молодому
Вертатись додому, гай-гай!
Без щастя, без долі
Не життя – неволя, гай-гай!
Не вернуся, ще пройдуся,
Лісом, полем, степом, гей-гей!
Що шукаю – відшукаю,
Тоді повернуся, гей-гей!
Отак наспівуючи, незчувся наш мандрівник, коли й до якогось села дійшов, а в тому селі пан жив, то він і найняв парубка на роботу до себе.
- Змолотиш мені пшеницю, перевієш, засиплеш у засіки, то я тобі, так і бути, вділю трохи щастя, - хитро посміхнувся пан.
Так то й так. Став Іван до роботи – за недовгий час усе й поробив, що сказано, а панич йому за те срібну гривню дав.
- Ось воно – щастя! – сказав багач. – Хто його має, той горя не знає.
Поклав парубок до кишені зароблене, але, окрім утоми, чомусь нічого не відчув.
«Ой, мабуть, бреше пан, - подумав він. – Хіба ж у сріблі щастя, коли те срібло навіть тьмяніше та менше за сонце?... Ні, щастя… щастя осяйніше!»
І пішов далі. Коли бачить – чоловік каменя по дорозі котить, аж упрів весь.
- Здорові були, дядьку! Що це ви робите? – питає його Іван.
- Та ось новий дім збудувати хочу, - відхекується чоловік, витираючи з лоба піт. – Тільки яка з одного робота – не знаю чи й упораюся до зими…
- То я вам допоможу! – вигукнув парубок, і вони вже удвох взялися до справи.
Одразу діло веселіше пішло. Іван каміння носить, дерево теше, а чоловік майструє, бо він таки знаний майстер був. Доки будинок звели, хлопець уже й сам багато чому навчився.
А в того чоловіка дочка була. Іван як її побачив – ураз і вподобав. І серце йому защеміло, і душа заспівала.
- Віддайте її за мене, - просить він батька дівчини. – Вона – моє щастя.
- Та як же не віддати за такого козарлюгу! – усміхається батько. – Бачу – не пропаде моя донька за тобою. А щастя твоє в роботящих руках, парубче, ось так!
Тут же й весілля зіграли. Узяв Іван молоду дружину та й повів до своєї домівки. Приходить, а брат його й питає:
- Ну як, знайшов те, що шукав?
- Авжеж, - відповідає молодший і знайомить того зі своєю дружиною.
- Пхе, - скривився Степан, - чи варто було ходити на край світу?
- Варто, - каже Іван і загадково всміхається: - Та це ще не все…
- Не все? – перепитує старший брат. – Ну то показуй хутчій, не тягни.
- Не можу, - стенає плечима молодший.
- Що, навіть рідному братові не покажеш? – сердиться Степан. – І не поділишся?..
- Знайти – знайшов, - сміється Іван, - а показати не можу, і поділитися не можу. Радістю можна поділитися, горем – можна, а щастям – ні! Воно ось тут, - показує молодший, кладучи руку собі на серце. – Видно, кожен сам має його знайти.
- Та ну вас… - махнув рукою Степан і пішов у своїх справах
А Іван з молодою дружиною теж до праці стали. Дім собі змурували, господарство завели, та все так швидко і жваво, що то значить, коли люди щасливі.
Степан лише позиркує, як молодята хазяйнують: що не роблять – усе з піснею, з сміхом та жартами. Не витерпів він і знову до Івана причепився:
- Бачу, - ти таки знайшов щастя. Покажи хоч краєчок, чи тобі шкода?
Тут Іван його питає:
- Знаєш ту молодицю, яка сама-одна біля річки живе?
- Ну, знаю, - здвигнув плечем Степан.
- А те, що скоро зима, а в неї ще не орано й не сіяно, знаєш? – питає далі з напускною суворістю молодший брат, а в самого бісики гуляють зіницях.
- І що з того? Яке мені діло до її поля? – обурюється старший, гадаючи, що його знову хочуть обманути.
- Ось завтра підемо та й підсобимо тій жінці, - каже Іван і переходить на шепіт: - Я напевно знаю, що в неї на городі щастя закопано.
- Не може бути? – дивується Степан.
- Точно! – підморгує йому молодший брат.
Другого ж таки дня пішли брати та й справили тій молодичці всю чоловічу роботу. Особливо старався Степан – земля так і летіла з-під його плуга… Отак на білому світі ще однією щасливою людиною стало більше. Ні, брешу, двома щасливчиками більше стало. Уже йдучи додому, Степан нарешті второпав, що справжнє щастя – це допомагати людям.
- Ти що, відразу сказати не міг? – удавано сердито накинувся він на молодшого брата.
- Сказати словами – це одна річ, і зовсім інша – відчути серцем, - повчально мовив Іван.
- Твоя правда! – погодився старший брат і щасливо усміхнувся.
Ось наша казочка звужується, а Степан, між іншим, одружується.
