Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2683
Творів: 50907
Рецензій: 95680

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 21280, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.210.77.73')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Рецензія

Незручна Забужко

© Владислав Івченко, 17-02-2010
До «Музею покинутих секретів», останньої книги Оксана Забужко приступав з деяким острахом. Бо є палким шанувальником авторки, але ще до книги встиг прочитати кілька критичних рецензій та почути відгук у формі вироку. В рецензіях здебільшого картали, що книгу Забужко псує сама Забужко, яка приділяє собі забагато часу і чоловічої уваги персонажів роману. Відгук був такий: «Нудно». Що не дивно для грубезного тому із 800 з гаком сторінок, з мінімумом діалогів і частими абзацами чи не по кілька сторінок. Через це я узяв «Музей» в дорогу, коли все одно займатися нічим, то хоч прочитаєш, яким би нудним не був роман.

Та всі мої побоювання виявилися марними. Книга захопила мене і тримала до самого кінця. Книга сильна, книга, яка примушувала мене сміятися та плакати, викликаючи подив у подорожніх. Зараз я майже певний, що «Музей», то найсильніша, найголовніша українська книга з останні десятки років. «Музей» - роман з вимерлої породи романів-глиб, романів-вибухів, не якихось там пухкалок, але ядерних вибухів, що спричиняють тектонічні зсуви.

Спробую висловити свій захват від роману сухою мовою його сильних рис. «Музей» органічно поєднав сюжетний хребет та ідейне м’ясо. Сюжет розвивається неквапливо, але не тому, що автору немає чого сказати, а навпаки тому, що сказати потрібно забагато. Сказати не тільки про тут і зараз, але й про те, що не змінюється, а вічно притаманне людській природі. Влучні, різкі, соковиті зауваження про життя, які викликали в мене напади письменницької заздрості! Ну ось і я ж про це думав, але не зміг висловити! Ось і я бачив щось подібне, але пропустив, не влучив. Я почав було записувати ті влучення, але їх було занадто багато. У Забужко гостре око і чутливе вухо (якщо вважати, що автор=героїня, то у усіх сенсах чутливе)). А ще велика обізнаність у життєвих відносинах, раніше це називали мудрістю. Ось кілька цитат, з тих, що я записав:

- ніжність народжується по той бік пристрасті

- він підтримував хирлявий зв’язок якимось предметними зобов’язаннями, як то звичайно буває під кінець і на початку – коли випозичаються книжки, ком пакти й фотографії, вигадуються спільні справи, від яких потім нелегко відкараскатися

- він куди більше вливав у себе, аніж виливав – знак здорової чоловічої жадібності, зокрема й міцного сечового міхура, і всього іншого також.

І таких перлів у «Музеї» багато.

Але не вони, як на мене, сіль роману. Головне, то спроба проговорити, врятувати від забуття, найважливіші теми. Бо Україна зараз країна без минулого. Принаймні, без вивченого минулого, вивченого і в науковому і в шкільному сенсі. Вивченого, пройденого, вирішеного минулого. Того минулого, без якого ніякі ми не українці, а нова спільнота людей – радянський народ, савіцькі люди, без роду і племені, без пам’яті. Раби. Бо безпам’ятство, то ознака раба. Який живе тут і зараз, який не хоче чути про вчора, а якому байдуже завтра. Чи не тому совіти так старанно чистили пам’ять своїм громадянам. Старанно і успішно, бо як інакше можна пояснити те, що у країні, де немає жодної родини, яка б не постраждала від комуністів, для чи не половини населення совіцький період, то уособлення раю. Годували, тепло, спокійно. А що було до того, що сталося з моїми бабцями та дідусями, то і знати не хочу. Вижив і добре. Забути, затерти, не пам’ятати, не запитувати, а якщо хтось насмілиться, то гнати геть.

Не робити висновків, не вчитися на тому, що було, не карати винних, карати вже більше морально. Навіщо ворушити мертвих? Забудьте, не треба ділити країну, треба дивитися вперед – ось проти цих тез направлений «Музей». Забужко своїм романом доводить, що поки не вирішені питання минулого, у країни не може бути майбутнього. Майбутнього немає, так само, як і немає країни. Принаймні де-факто немає. І щоб отримати ту країну, свою країну, треба битися за неї, воювати, треба пам’ятати і вчитися.

А ще треба розуміти відповідальність за країну. І не тільки перед прийдешніми поколіннями, але й перед тими, що були перед нами. Дивитися в очі тим сотням тисяч, мільйонам замордованих, замучених, померлих від голоду чи тортур і казати, що ти зробив, щоб здобути країну, яку їм здобути не вдалося.

Що кожен з нам зможе відповісти нашим мерцям? І що відчуватиме, окрім сорому? І роздратування на Забужко, за те, що лізе бозна куди, копає бозна що, нагадує про неприємне, доводить, що жити ось так, як живимо, наче скоти безпам’ятні, неможна.

Захоплення перед подвигом людей, які воювали за свою країну у часи, коли така боротьба не мала жодних шансів переходить в особистий сором. Бо ось я, навіть не спробував боротися за країну. За свою країну. Плив за течією і спостерігав, як владу ділять новоспечені, модернізовані гебісти, для яких ця земля така ж сама територія, як і п’ятдесят чи сімдесят років тому. Що я зробив, щоб змінити це?

Тут можна розреготатися, висміяти пафос, закликати до реалізму, повторити кілька сторінок патякуванні Вадима, одного з героїв «Музею», який вправно доводив, що немає чого сіпатися, бо все одно нічого не зробиш. Можливо він і правий. Але справа в тому, що інколи, а в Україні дуже часто, не можна дочекатися моменту, що от боротьба має шанси на успіх, ну тоді поборюся. Або ти терпиш і прогинаєшся наскільки потрібно господарям, або ти борешся. Немає якогось міфічного шляху поміж крапель. Є проста дилема: або ти зкурвлюєшся або ні. І тут нічого не змінилося, скільки б часу не пройшло.

І тому то Забужко своїм «Музеєм» волає про пам’ять, бо лише пам’ять дозволяє не дати обдурити себе, залишити очі відкритими, не перетворитися на раба. Без пам’яті легше. Так само легше і не братися за грубезний том цього роману. По прочитанні якого залишається лише два шляхи. Або зізнатися собі, що зкурвився, або пам’ятати і боротися. Здається, це єдиний рецепт того, як бути людиною.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Переконали.

© Наталка Ліщинська, 17-02-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78764891624451 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …