Мені б жити. Жити у подорожі. Жити в дорозі, їдучи від чогось не знаючи куди. Спати в мотелях, кохатися в машинах, їсти біля відкритого вогню, зустрічатися на пляжах, нудьгувати в барах і радіти сумуючи. Аби не зупинятися.
Дощ пеленою в обличчя. Мокрі краплі хмар на повіках. Вологі відчуття. Доторки – перетікання з нього в неї. Краплям слизько стікати по масній від крему шкірі. Вони чіпляються за дрібні волоски, мікроскопічні виступи і прогини і все одно стікають донизу. Музика вітру в дерев’яному скрипоті старих доріг. Вимкнуте зображення, ввімкнутий звук. Не рухатися. Жодного поруху тілом, щоб не змінити кут падіння крапель з кудлатих хмар.
На велосипеді у чотири ноги по огородині. З пагорба між кукурудзи на вокзал. Поїзд вже на колії. Вагони товарного забиті зерном, пакунками і задухою. Вриваємося в той, що з відчиненими дверима. Не помічені, мокрі, збуджені, в зерні. Напівлежачи. Розірваний одяг, злипле волосся, заламані руки. Під ним напівстоячи. Весь час вперед. Жадібно хапаєш задушливе повітря в перемішку з половою. В ній все тіло, всі губи, повний ніс. Вона не здувається, а роздувається, і в променях сонця, що пробиваються крізь залізні щілини, створюють химерні зображення. Ось дракон перетворився в мертвого лежачого чоловіка, з якого розлетілося сотні метеликів, що перетворилися у кульбабу, яка стала дитячою гойдалкою – безкінечне перетікання образів-асоціацій. Чи то від кліпання чи від задоволення.
Спимо на задушливій від наших бажань пшениці. Полову можна і здути і роздути. Промені втопилися в підніжжі зернистої купи і все швидше стікають під залізні колеса і розплющується об рельси. Виходимо на світанку. Повні кишені і згини зерна. Обтруситися немає часу і потяг у зворотному напрямку через 5 хвилин, а бігти вісім колій і двічі під потяг. Страшно... Захопливо! І знову вагон із відчиненими дверима повен бандеролей і листів. Ти читаєш – я плачу. Розлука в літерах, що не заповнюється жодними чорнилами на білому папері.
У рожевому ящику одяг. Приміряй. Ти в сукні – я в чоловічому жилеті. Смішно і збудливо. В полові було м’якіше хоч і лоскотно. Я читаю – ти співаєш речитативом. Назад вісім годин, а може шість... Сіли батарейки в телефоні. Ти не встиг мене сфотографувати нагу і в чужих листах. Заклеюю їх назад, щоб не погубилися. Ти одним оком спиш, а іншим підглядаєш. Світло вливається крізь щілини і вже готове створювати надреальні голограми з дорожнього пилу. Тепер все живе: дівчинка співає, песик гавкає, а пташка летить і розлітається знову в порох. А ось ти без мене, а ось я без тебе, а разом ми ось та цяточка кудлата, що притаїлася в закутку найвищого променя.
За руки на велосипеді в чотири ноги під гору проти сонця. В різні боки – в різні цивілізації. Я у самотню ванну – ти за обідній стіл з сім’єю. Я – пити вино з сумом, ти – чай з шоколадом. Чекаю коли зарядиться телефон, щоб скинути тобі фото і пригадати все разом в чаті.
