Чи часто ви говорите банальні речі? І що це взагалі таке? Спробуємо розібратися.
Я гадаю, всі будуть більш-менш згодні з таким визначенням: сказати банальність – значить висловити думку, яка не несе в собі нічого нового, є буденною і заїждженою. Як часто це зустрічається? Самі знаєте – на кожному кроці, кожного дня ми самі торочимо і чуємо у відповідь одне й те саме. Звідси інше питання – чому так відбувається? Однозначна відповідь навряд чи існує, але ось вам мій варіант - люди (за деяким винятком) ставляться недбало майже до всього: до роботи, до навчання , до свого здоров’я, до оточуючих, а у найбільш занедбаному стані перебуває наша мова. Ми мелемо усілякі дурниці, аби тільки не мовчати, використовуємо гучні слова, щоб описати якусь сміхотворну ситуацію і можемо через три з половиною секунди забути, що тільки-но говорили. Ми розкидаємося словами без перебору, язик, як то відомо, без кісток…
Ми ж не точимо торти і не п’ємо шапманське кожного дня (є, звісно унікуми, за якими психлікарня плаче, але це не наш варіант), ми робимо це тільки з якоїсь нагоди, коли є вагомий привід… А якби ми практикували таку процедуру кожного ранку, то через рік-другий це стало б тією самою банальністю (я вже мовчу про інші не менш сумні наслідки).
Провівши таку невитіювату аналогію, робимо висновок – щоб слова не перетворювалися на банальність, їх треба використовувати доцільно, коли в цьому є необхідність, коли є привід.
Якби моя воля, я б взагалі ввела закон, котрий дозволяв би говорити такі слова, як «кохання», «вірність», «дружба» і тому подібні, всього декілька разів за життя. От тоді б вони набули справжнього змісту, справжньої сили, і тоді б таке поняття як «банальність» почало зникати з нашого лексикону, а разом з тим було б менше приводів вживати такі слова, як «зрадник», «брехун» і «сволота».
