-Ви куд-куда, а "на коня"? Нє, ніхто нікуди не йде! Мусимо випити! Дрижача батькова рука, розхлюпуючи по столу, вичавлювала останні краплини по чарках. .
Нині гості були "важкі", бо сиділи з обіду, але усі, хто як міг підіймались. Після "коня" чи як мовилось з польської - "szczeminnego" по їхньому етикету не личило залишатись за столом. Для декого розставання із столом вимагало воістину героїчних зусиль. Цей перенос тіла з однієї позиції в іншу, як у важко хворих людей був поетапний і статичний, як йогівські вправи для початківців. Врешті усі піднялись з-за столу, що був чи не єдиним меблем нашої "хрущовки" і займав замалим чи не усю кімнату. Місцевий столяр, що узявся за виготовлення цього шедевру творив, як художник на пленері. Усі розсідались на подвір'ї біля велетенської плити, кожен, визначаючи, свою "парцелю" (були "за Польщі" маєтними панами), а тепер уся їх "парцеля" 40X35 у квадратурі нашого столу, а ще резервувались місця "гоноровим гостям". Згодом "витвір столярного мистецтва", де були враховані усі забаганки високого панства, опісля годі було затягти через широчезне тридольне вікно. Як і усілякий мистецький витвір, стіл не міг не отримати власної назви. Гості поіменовували його динозавром, через ошатні розміри, а хатні, особливо мама, всепожираючим драконом, гейби то він, ненаситник, сторощував усе, що можна було у хаті з'їсти і випити. Тато називав його - "незатвердженим сімейним бюджетом", в чому була гірка іронія і найчорніший гумор.
Для мене речі живі. Та й люди, самі того, не помічаючи, вступають із ними у стосунки як із живими істотами. Я, так конкретно. З людьми мені важко спілкуватись. Вони не звертають на мене уваги, я - "мала". Це прізвисько якось прилипло до мене від часу, чергового настійливого намаганнях когось із гостей всадовити мене за стіл, і пригостити спиртним; мама, знаючи, як я не терплю того застілля, кинула:
- Дайте Марильці спокій, мала вона ще... Отак це слово стало рятівним покривалом, чи ковпаком, під яким мене не було видно. Завдяки йому я стала "невидимкою." Це правда, ніхто з "застільників" мене ніби й не бачив. Шапки невидимки усе таки є, та й узагалі казки ніякий не вимисел - а найщиріша правда. Це була не перша моя шапка-невидимка. Невидимою навчилась ставати відколи себе тямлю. Праглось не потрапляти на очі п'яному батькові чи розлюченій його ж пияцтвом бабусі, і я навчилась робити так, що мене й не бачили. Справжнісінька невидимка! Я нічого для себе не вигадала, найпершим того свідченням було те, що я могла бути поряд, а за мною на все горло гукали:
“МА-РИЛЬ-КО!” ПОСТІЙНО ДИВУЮЧИСЬ куди та бісова дитина завше запропащується?". Мене переховував мій Ангел, до якого я й молилася по особливому: "Ангеле Божий, хоронителю мій, ти все при мені стій, рано увечір, вдень і вночі, завжди мене укрий..." Пишу й боюся, що ви не захочете мені повірити. Нині й сама вже маю сумнів у тому чуді, яке Господь на щодень, впродовж довгих років дарував мені. Чудо тільки для чистих дитячих душ і існує. Чомусь власне процес "подорослішання" найбільше й виміряється втратою тієї святої й безумовної дитячої віри. Перестав вірити, от і подорослішав, якби повністю матеріалізувався й уже не можеш жити у двохвимірному світі. Напевне й саме слово "Мала" було чарівним словом, своєрідним “давар”, що є слово і діло водночас. Ставала настільки малою, що не потрапляла у їх вимірність і я могла робити, що заманеться.
Панорама столу з моєї розкладачки завше перед очима. Зараз стіл нагадував поле битви: різнобарвні "криваві" запливи на скатертині, покарлючені недопалки, химерні недоїдки, перекинені пляшки, наїжачені вилки - живописний хаос. Подумки починала малювати і чим огиднішим був образ, тим більше радості викликав. Любила Пікассо і Гойю, чим відрізнялась від ровесників -студійців, які ніяк не сприймали моїх улюблених "жахастиків". Там, як і вдома мені ні з ким було спілкуватись: завжди п'яний тато і заклопотана, спрацьована мама, яка, як сама каже, не знає куди встромити руки: - Куди не повернусь звідусіль до мене промовляє робота: "зроби мене!". Вона добра, але для мене у неї немає часу. Та й у студію ходжу, аби тільки не бути удома, бо мене аж млоїть від "поставлених натюрмортів", тої закомпонованої показухи. У житті речі так не поєднуються... Живописати, це писати "на живо" те, що бачиш у житті. Правда, намалювати навіть подумки наш стіл, надзвичайно важко. Найважче малювати хаос. Це я вже знаю. Того навчив мене Іван. Він на той час дав був мені лише один урок, але одразу визнала його за "свого Учителя".
Що він справжній художник, зрозуміла як тільки переступив поріг студії. Його особа була живописнішою, аніж чиясь картина. У нього усе просилось на полотно: довге з покручами сивувате волосся, обличчя зборозджене великими й глибокими як рівно ж малюсінькими, що ледь зарисовувались зморшками, які появлялись коли говорив чи сміявся, дивовижно довгі, як у пільзенівських скульптур пальці... А головне – очі: таких уважних і проникливих рентгенів - очей, що здається бачили усю твою будову аж до кісток, не бачила ніколи й ні в кого. Прийшов у студію в якійсь справі до нашого "метра", якого чомусь не було.
- А може ви, пане Іване, поставите натюрморт, аби не тратити час?-запропонував хтось із студійців. Спроквола кивнув і посміхнувся, (він завше так посміхається, якби ваше прохання йому в особливу радість, і він робитиме це не для вас, а власне для свого задоволення)... Пооглядав наші роботи на стінах, шафу із глечиками, геометричними фігурами, муляжами овочів.
- Ви - усе це вже малювали? Усі ствердно закивали головами.
-Що ж тоді вам таке придумати?
Узяв аркуш м'якого паперу і витончені пальці почали його методично (а краще сказати художньо!) зіжмакувати. Не могла відірвати очей: переді мною був справжній чарівник, справжній митець, В його очах жевріла іскра якоїсь теплоти, доброти, вирозуміння і… лагідності. Кожен його жест свідчив про любов і сторожку бережливість до усього, чого діткнули його долоні. Чудо було у тому, що й я після його дотику починала бачити щось до того не видиме, не спостережене. Це було щось надлюдське. І нині маю таке враження, що мені дуже легко буде пізнати Бога, коли Його коли-небудь зустріну, бо у житті зустріла Івана. Митець у всьому, як і Бог у всьому - у кожному жесті, кожному слові, кожному погляді, це перша істина, яку я пізнала серцем. Зіжмаканий папір, а для мене наддивовижну неземну субстанцію, Іван поклав на подіум:
- Спробуйте намалювати...
Окинула оком студійців: І наші генії "штриховки", і "контуристи" - усі були однаково безсилі. Ніхто не знав, як приступити до того завдання. Не знала й я. Але ця безформенна маса будила у мені більше емоцій аніж будь-що із того, що будь-коли стояло на цьому подіумі. Те, що я робитиму зараз і буде творчістю, вирішила для себе. Як не всилювалась, раз-по-раз витираючи спітнілі від натуги руки, але того дня ні мені та й нікому зі студійців так і не вдалось нічого путнього намалювати. Іван посміхався, розуміюче:
- Найважче намалювати хаос. Неорганізовану матерію. Світ організовувався, повстаючи з хаосу. Пізнайте хаос і творіть…
Студійці вважали, що дарма потратили час. Та й наш "метр" сказав, що Іван, - пан дивакуватий і що нам треба йти за програмою і не забивати голову дурницями. На подіумі, знову воцарився три фігурний натюрморт. Відтоді минув рік. А я виконую Іванове завдання - бодай подумки, як ото зараз, малюю хаос...
Від задушливого цигаркового диму, алкогольних випарів, перемішаних із людським потом, стало млосно. Із кімнати у двір вилетіла мов пробка від шампанського, знесилено присіла, але одразу ж підвелась, ще й звелась, навшпиньки заковтуючи в легені якомога більше холодного повітря. Кожен ковток приносив полегшу, і це вже були не ковтки повітря, а ковтки радості. В голові жодної думки, я вмію так відключатись, чи зосереджуватись на якійсь дії. Кажуть того досягають довгими йогічними практиками, а в мене від Бога. Стояла і дихала радісно, до самозабуття. Аж відчула мамину руку на потилиці: - Ходи, Марилько, застудишся. Кімнату я прибрала і перевітрила. Спатимеш. Пізно вже.
Тато куняв за столом. Мати поралась біля нього закутуючи його мов немовля ковдрою. Повзала по підлозі, намагаючись одягти на ноги капці. Це лисе з обвислим животом, що спадав на коліна, заслюнявлене немовля було моїм батьком. У Гойї немає такої картини... Не знаю, кого я в цю хвилину ненавиділа більше: цю потвору батька, чи маму в її безглуздому ідіотському йому служінні. Ніколи не могла збагнути, що примушує її бути отакою самовідданою прислужницею. Не раз не стримувалась й пробувала докорити їй, зачепити її самолюбство:
- Мамо, ти гірша за невільницю, бо невільниця ублажає свого пана, лише коли вона в полі його уваги, а ти навіть тоді, коли він тебе не чує, не бачить не відчуває. Адже зараз тато як під наркозом. Тепер якби й не людина, бо ж немає жодних відчуттів. Що керує тобою, страх, обов'язок? Вона завше відповідала однаково:
- Або я знаю? Я ж йому перед Богом присягала...
Я теж, як мені здавалось, вірила в Бога, але мене мамині слова ніколи не переконували. Для мене тато - уособлення зла, найгіршого, найбезглуздішого, найпідлішого.
-Ти, мамо, служиш злу. А хіба Господь казав служити злу, опікати зло? - вистрілювала зопалу. Часами знаходила інші слова й інші, але такі ж переконливі аргументи. Та все - дарма вона й не перечила ніколи, - слухала й плакала. Це були сльози розпачу. Була скована, якби невидимими для мене ланцями, закодована, зазомбована. Хотілось вивести її з того стану, розбудити в ній нормальний стан свідомості, навіть роблячи їй боляче, була переконана, що цей біль буде "во благо". От і зараз підійшла, коли матінка уповзаючи під столом таки натягла на ту неслухняну ногу шкарпетку й одягла капець:
- Мамо, я гидую тобою й ним. Я ненавиджу вас обох, а тебе навіть більше... Залізла у дбайливо розстелене мамою ліжко й повернулась до стіни. Аби заснути, а ще аби не наснились жахливі сни, треба було заспокоїтись, викликати в уяві якийсь приємний образ, колись, у дитинстві, то було маленьке волохате ведмежа. Воно приходило і ми затівали гру. Тепер інший образ заколисував мене до сну, я уявляла собі татову смерть: на нашому великому столі лежить наш великий таточко. По кутках притулились його приятелі по чарці, але вони мене не дратують. Знаю, що зараз вони його візьмуть на руки і винесуть. І більше ніколи сюди не повернуться, і більше їх не побачу. Ніколи, ніколи. Потім ми винесемо стіл. Порубаю його на дрібні тріски і спалю. Під тріскіт вогню засинаю.
II
Батько таки помер для моєї несказанної радості. Розцінила це як подарунок Неба. Нема його! Усе в мені співало й танцювало. Збулась найзаповітніша мрія життя,- не стало тата, його гостей, страху, скандалів, образ. Залишився хіба - стіл. Його не дала викинути мама. Вона шила і їй було вигідно на ньому кроїти. Та й мені десь треба було відробляти лекції, та ще на чомусь треба було їсти. Три столи у нашій кімнаті не помістились би...
З Богданом знались з першого курсу університету. Завше мені подобався. Здається усім нашим дівчатам він подобався, - душа товариства. Не обходилась без нього жодна вечірка, або як нині кажемо “тусовка”. Творча особистість. Завше мав на похваті міхи скетчів та шаржів. Часами під настрій читав доста симпатичні уривки своєї "серйозної прози". Як і в кожної творчої людини часу на навчання у нього не вистачало. В університеті мав проблеми - купа не атестацій, незданих заліків, а справа ж ішла до диплома, у мене ж часу - хоч відбавляй. Отож і взяла Богданка на буксир. Безкорисливістю й альтруїзмом тут і не пахло, я таки закохалась у нього, серйозно, бо "вухами", які як локатори завше були звернені у його бік і вловлювали кожне слово. Те, що можу для нього, укоханого щось зробити надавало сили й снаги. Був мені не просто Богом даний, був моїм Лелем, що нараз спустився з неба на землю. Був моїм богом, моєю уреальненою казкою. Сталося небувале, сталося неможливе . Кохання моє видавалось довгим, як день у червні і як сад у квіту щасливим. І хоча то був безумовно пік радості й натхнення, про яке, я як кожен митець, просила Бога, чомусь за пензель не бралась. Найвищим щастям стало жити для Нього, бути для Нього. Та й узагалі, коли починала робити щось для себе, видавалась собі пекельною грішницею.
Наш стіл став творчою лабораторією: тут писалась Богданкова дипломна, вичитувались його твори, готувались найсмачніші для нього наїдки, а найголовніше тут збиралось найсимпатичніше у світі товариство Богданкових друзів по перу "Українська з перцем". Ночі напроліт обговорювались твори, проекти видання журналів, газет. Наскільки несхожим це було до того, що робилось тут колись. Звичайно, людям треба було щось їсти, тай промочити горло, але це так, для настрою. У нас у хаті Богданчик відкрив "божественну сомму"-напій богів, як він його охрестив - мамине вино з "гечі-печі". Його тримали спеціально для нього. Він його боготворив:
- Це про нього в Біблії мовиться: "приносить поживу для розуму і серця, додає наснагу".
Якось ми з мамою, (коли з хати вийшла добряче таки весела компанія), пригадали, що прийняли були постанову, аби в хаті ніколи не появлялась пляшка. Та Богданчик "просвітив" нас. Читав вірші во славу вина Хаяма, Мірзи Шафі, Книгу Псалмів, де "вино лікує і звеселяє душу"... Переконав.
Весілля відсвяткували перед самим захистом диплома. І тут я з'їла першу кисличку, першу гірку ягідку - Богданчик був п'яний, вульгарно п'яний, що й не контролював себе. Сам же на ранок не визнавав очевидного факту:
- П'янію я лише від щастя, що з тобою. А що не тримався на ногах, то це від утоми, тай перенервував, - така подія...
Мама, що б там не було хотіла від нас піти. Старим не місце з молодими,- твердила. Та ми обоє ублагали залишитись. Була дивним Божим створінням, - людиною "без жовчі". Ніколи нам не заважала. Нині коли я намагаюсь аналізувати події, бачу, що вона була посіла моє колишнє,"за тата", місце, (так тепер ділили періоди нашого з мамою життя: "за тата" і "після тата"). Сама назвала себе "старою" і стала для усіх невидимою, переселившись на мою розкладачку.
Після диплому знайшла роботу у школі, Богданчик влаштувався у редакції. Удома бував рідко: інтерв'ю, творчі зустрічі, відрядження. Часто приходили гості, не обходились і без пляшки, Богданчик, що за вечір випивав чимало, а часами й більше за своїх товаришів, бо одного вечора в нас могло бути два, а то й три товариства і він з усіма випивав, але о диво - не п'янів!
Біда, предстала враз, невблаганна мов смерть. П'яного Богданчика побачила удома, коли повернулась з пологового будинку, із нашим первістком -Івасиком повна тривоги, - що ж таке могло трапитись, що в такий день не зустрів? Богданчик спав за столом в улюбленій "позі тата". Підімною нараз підкосились ноги, добре поряд була мама, яка зустріла мене з лікарні. Вона й підхопила дитя, яке вже злітало з безпомічних рук. Довго незрушно сиділа насупроти непритомного чоловіка і не приводив мене до тями навіть Івасиків плач.
- Іди корми доню малого,- він зараз у тебе головний. Богдан п'є безпробудно уже третій день, не хотіла тебе тривожити, та тепер, що вже поробиш?.. Таке сталося...
Грім Господній, чи кара - не могла усвідомити. Знала лише чітко, що біда велика зустрілась мені. Я її бачила, я її знала. Гадала, що її винесли з хати разом із татовою домовиною, а вона проклята повернулася. Може тому, що проклята?
Щиро поговоривши із Богданчиковими батьками і друзями довідалась, що алкоголь він полюбляє мало чи не змалку і вже віддавна той трунок був домінантою усіх його справ і зацікавлень, Тобто, наяву це завше подавалось як невинний додаток до чогось важливого: розмови, проекту, дискусії, але, то був обман і самообман, своєрідна конспірація перед людьми чи самим собою.
Буду боротись за коханого, за наше щастя, за наше майбутнє, за нашу любов. Ми з мамою знову прибрали з хати увесь алкоголь. Поставила чоловікові категоричну вимогу: не пити ніколи! Не пригощати нікого! Бачила ворога, добре знала його, набагато краще, аніж Богданчик, який моїми рішучими кроками і тим, що поставили його "на контроль" був щиро здивований. "Потульна Марилька", як сам мене охрестив, показала зубки Від того наші стосунки стали прохолоднішими. Тяжко об'єктивно сказати: став він пити менше чи більше, аніж раніше, бо зараз я фіксувала кожен випадок і жахалась- пив мало не щодень. Не в змозі стриматись, вчиняла сварки, скандали. Результат був плачевним - у мене пропало молоко, а Богданчик став уникати хати. Часто ночував у своїх батьків, мотивуючи тим, що в хаті заважає малий, тай я своїми занудними, маньячними докорами, а йому ж треба творити... Та істинну причину відсутності я вже знала. Зло було сильніше за мене, тай вже звичайно за Богданчика, який його попросту не усвідомлював… Такого глибокого відчаю не відчувала іще ніколи у житті. Єдиною розрадою, тай допомогою була мати:
-Я таке пережила доню. Маєш той сам хрест. То, що вже зробиш? Мусиш нести... Було моторошно від тих слів, які чула змалку і супроти яких бунтувало усе єство.
-Я не готова, я не хочу і не можу того прийняти, мамо! - Твердила у відчаї
-А що можеш зробити? Я з твоїм татом воювала ціле життя. А, то щось дало? Мусиш його або кинути, чого б тобі не радила, тепер бо й дитинка є, а він мусить мати тата, та й гріх то великий... Або змиритись, прийняти. Видно таке прокляття по роду.
Богдана відчислили зі штату редакції, - через постійну пиятику не міг виконувати покладені завдання. Хоча йому це бачилось зовсім по-іншому: - не зрозуміли, сірі миші, посередності не могли ужитись з геніальною особистістю... Слава Богу, Господь відвернув од Богдана мої "локатори". Ніколи більше його не слухала, знала, що все, то його маячня. Повсюдно гарячково шукала, як же йому допомогти. Під загрозою розлучення, таки примусила підшити "еспераль". Взявся якось гарячково до роботи, (у нього й робота виглядала, як запій). Мене називав коханою рятівницею. І таки почуття переможниці, звитяжниці, Аврори розпирало груди. Я врешті мала чоловіка, а син мій - батька. Зуміла відвернути біду, "відвоювати" своє щастя, мати свою при ньому вартість.
Не довго грали музики. Знову запив Богдан. Глупота шукати причину. Не говоритиму вам "чому". Ніколи не слухайте таких розповідей. Це улюблена тема кожного узалежненого. Про це він залюбки говоритиме вам годинами, почуєте трагічну історію, мелодраму, в якій буде усе окрім правди. Винні не події, не "злії люди", а сама особа, бо, як підкреслював Толстой, "ніщо, що входить в людину, не може осквернити людину, лиш, що виходить оскверняє її..." Дорештою, винною є сама хвороба,- алкоголізм. Страшна, бо невиліковна й смертельна... Та це я трішки випереджую події. Усіх цих премудростей тоді ще не знала. Тоді був страх за життя Богданка, бо ж зашита еспераль - дрімаюча в організмі смерть, отрута, яку розчиняє лише алкоголь. Те, що залишився живим, власне випадок - препарат був неякісний, чи й узагалі його там не було..., і знову ж суть не в тому, а в тім, що Богданчик вибрав речей смерть, аніж тверезе життя...
Батька таким ніколи не бачила. Це було для мене в новинку: Богдан пив сам, в останні дні запою не виходячи із хати і навіть не встаючи з ліжка. Ковтав просто із пляшки, не маючи ні сили ні охоти забавлятись із склянкою. Це нічим не нагадувало “ритуальне п'янство” мого батька. Було огидним і страшним водночас. Не перечила, сама приносила йому алкоголь, бо без нього, бачила, він справді, не міг. Стражденна мука, виписана на обличчі, коли не було алкоголю, не піддавалась жодному опису. Та я й не намагалась "живописати", це не був відсторонений образ, як у дитинстві, а невблаганна реальність, в якій я була не спостерігачем, а головною учасницею.
III
В Уневі Бувала не раз з обновлянською травневою прощею, але, будучи самітницею, можливо не стільки від природи, як через життєві обставини, завше відкладала розмову Богом - коли не буде так гамірно, коли будемо наодинці, а може попросту не визріла ще була душа. Був будний день, їхала велосипедом - найкраще молитись на двоколісному другові. Це знаю, і практикую віддавна. З ранньої юності він найвірніший мій товариш.
До вечірні було ще трохи часу, Огорнув напівморок і глибока тиша монастирської церкви. Ми наодинці з Марією. Обличчя Діви має контемплятивний вид, занурене в таїнство, зазвичай це спонукувало до благоговійної мовчанки, нині не знаю як і чим, але Марія заохочує мене до розмови, гейби просить розповісти усі мої біди, усі проблеми. Воістину Непорочна стала для мене живим престолом. Уперше відважилась, ні повірила у можливість цієї розмови. Але чомусь Матері Божій я почала говорити не про своє життя, я про її власне... Про те, якою могутньою й безумовною була її віра, як беззастережно прийняла слово Архангела. Захоплювалась Марією, яка свідомо прирекла себе на людське презирство, це ще у кращому випадку, а могли й забити камінням, бо не були тоді в пошанівку матері одиначки... Перейнялась настільки, що почала утішати її молитвою: "Богородице, радуйся обрадованна Маріє, Господь з тобою..." Це я Їй говорила "будь благословенна", я Її благословляла... Але в дивний спосіб це приносило мені таку полегшу, таку леготу, якої не переживала ніколи у житті. Відчуття тягаря є абсолютно реальним, найважчий тягар - невидимий, про якого й наш геній Франко міг лише й сказати: "давить всіх один страшний якийсь тягар". Так зараз реальною була його відсутність. Прийшло озоріння: Оце і є Благодать.
Це і є входження у Божу присутність. Господь звільняє... У стані абсолютної благості, дивного спокою й умиротворення перебувала до початку вечірні.
Як тільки розпочалась служба, звідкілясь налинув рій думок. Враз, у мить одну, переосмислила дуже багато речей. Це були можливо хаотичні, і навіть не думки, а твердження, переконання, а краще знання: - Що ореоли у святих це жодна не аура, це внутрішнє світло, це просвітління, яке у ту хвилину було і в мене. Говорила Марії: "Господь з Тобою", а Господь був зі мною, у мені. Божа присутність, це коли сила, коли ясність, коли віра, коли Господь звільняє, коли приймає тебе, коли забирає твої проблеми. Господь ніколи не обманює. Йому потрібна лише наша щира віра, але без остатку, без тіні сумніву, повне зречення себе самого. У цю мить ще відчула велику вдячність до Богданчика. Знала, що то його використав Господь, аби привести мене до Свого престолу. Відкрилась до того незбагненна пов'язь подій, враз зрозуміла, що кожна людина має у божому замислі свою місію і не маю я права бути байдужою до жодної людини, із якою зводить мене Господь. "Підставити другу щоку" власне і означає прийняти усе. "благословляти ворогів", це теж прийняти з вірою усе, бо не знаємо замислу, бо не відаємо ні початку ні кінця. Святими є власне ті, кому це вдалось. Хто повірив настільки, що дякував Господу за все: за хвороби, за злидні, за втрати.
Перебувала у радості. Власне не "тішилась", не "раділа", а саме "перебувала в радості". Ще нічого ніхто не знає. А нині я зустрілась з Богом. Настав для мене мить істини, бо знала, не будуть це безжурні польоти уві сні і наяву звільненої птахи, вільної божої душі. Моє нове розуміння, нова людини, що віднині почала жити у мені мусила погодитись з тою старою, якою я все ще була.
IV
Коли попросила у свого духівника поради, до яких ще святинь вдатись, аби врятувати Богданчика, задумливо мовив:
- Рятує Господь і тільки Господь доню. Але користується Він нашими, людськими устами й руками, Ти звернись... і він назвав мені прізвище Івана... Це була містика, уреальнена містика. Той, кого в юності обрала собі за Учителя, нині найвідоміший, найтитулованіший художник, головний художник нашого оперного, мав не в моїй уяві, а насправжки відіграти якусь роль у моєму житті... От уже воістину "предивні діла Твої, Господи"!..
Сидимо ві-за-ві у приватній Івановій майстерні, все ще не знаю як і, про що почати розмову, та допомагає Іван:
- Отець Степан присилає до мене людей лише з однією проблемою, -алкогольною, бо я, бач, алкоголік із величезним стажем... Чого так зориш? Видивиш очиці. Не п'яний я, от уже десять років, як тверезий, але алкоголіком залишився на все життя... Це знаєш, як діабетик, така ж схильність організму, лише до алкоголю. Так, що у самому слові алкоголік, - немає нічого образливого. Діабетик, аби хвороба не прогресувала, мусить постриматися від цукру, я ж від алкоголю Не такі вони великі грішники, як ото нам уявляється - алкоголіки.
Незмінно лагідні Іванові очі, нині посміхаються лише для мене, погляд пестить, обіймає, заспокоює, говорити легко, як птахові співати, бо коли мені важко, Іван закінчує думку, підказує, нагадує мені про мене...
- Пане Іване, я вас обожнюю, але ж ви усе таки не Бог, звідкіля усе про мене знаєте, І за батька, і за Богдана? Містика, та й годі.
- Яка там містика, Марилько? Десять років поспіль щотижня слухаю сповіді друзів по нещастю з нашого славного товариства "Анонімних Алкоголіків", щось таки та вже знаю. Алкоголь таки диявольська придумка, та й узалежнює людину диявол, а він істота досить таки примітивна, робить це за кількома схемами, небавом й сама будеш усе розгадувати не гірше за мене. Та перша твоя помилка Марилько, коли гадаєш, що це проблема суто Богданчикова, вона в рівній мірі і твоя... Це, як паління,- димить у кімнаті один, а дихають димом усі. Вони пасивні курці. Так і з алкоголем. Узалежнений один, а співузалежнені усі його рідні і близькі, які самі втягуються у вир: коли ти далеко від водоверті, на далекому колі, маєш ілюзію, що плаваєш самостійно, куди хочеш, а між тим уже втягнений, уже крутишся в порочному колі. Так чи інакше твоє життя зав'язане на проблемах алкоголіка. Ти або намагаєшся контролювати його пиття і ведеш безконечну, а головне безрезультатну війну, або, як каже поліція, "вступаєш у злочинну змову"- укриваєш його запої, виправдовуєш перед близькими і співробітниками. Словом, допомагаєш йому пити: обман на щодень. Зазвичай усі близькі - учасники того дійства.
- І у вас усе так було? Ви ж така тонка, така творча натура...
- Щодо йоти. А творча натура? Це власне і є хвороба творчих натур. Алкоголіки - емоційно незрілі люди.
- ... Щось я не дуже добре розумію...
- "Ekspresio"- знаєш хіба добре той термін, що дав наголовок цілому мистецькому напрямку, - експресіоністи. Своїм завданням вони ставили "вражати", але передовсім вразливими були самі. Митці на загал дуже вразливі і легко ранимі люди. Мені, для прикладу, завжди важко було пережити захоплення від сходу чи заходу сонця, красу яблуневого цвіту, пахощі бузку чи конвалії. Мусив якось приглушити свої емоції, бо несила з ними собі порадити. От і робив рятівний ковток. І так у всьому: допомагаєш собі у смутку і в радості. А, виходить,- не умієш порадити собі з життям... Лише тепер відчув себе дорослим соме тому, що навчився жити без штучних гальм чи підхльостувань. Дякую Богу, що хоч тепер.
Усе, що стосується мене, чи будь-кого впійманого зеленим змієм у зашморг врешті можна зрозуміти й самому. Гірше виглядає твоя ситуація... Вона підступніша й небезпечніша, бо ворог невидимий. Богданове узалежнення, ти он як швидесенько розпізнала, а про своє й невтямки. Воістину притча про скалку й поліно тут цілком доречна.
Почався мій "лікбез" в колі таких само співузалежнених, як і я, із симпатичною назвою АлАнонки (майже амазонки)... Кожна зустріч, кожне наше “ділення” було якби прозрінням: усе життя жила в оточенні алкоголіків, а нічого не знала про ту проблему - алкогольне узалежнення. Усе я чинила не так: -осуджувала батька, випрошувала у Бога для нього смерті, в той час, коли за нього треба було усердно молитись. Ненавиділа його кожною фіброю, коли тільки любов і могла його спасти, бо тільки любов є спасенною. Та й узагалі ніколи не думала про нього, як про хворого А це ж хвороба, яка як кожна інша може бути не обов'язково набутою, а й спадковою, довідалась, що були випадки, коли в лікарні немовлята помирали від абстиненції через те, що лікарі не розпізнали похмільний синдром... Збагнула, яку небезпеку таїть у собі той диявольський трунок, що схильність організмів до узалежнення алкоголем -надзвичайно велика: із десяти, що скуштували того трунку, двоє узалежнюються... Така статистика...
Дивну терапію придумав для мене Іван. Його стараннями наша кімната перетворилась на “мою майстерню” На мольберті появилось велетенське, що сягало від стіни до стіни полотно.
- Малюй СВІЙ хаос. Треба виконувати задумане. У тебе має вийти...
- Як? Це ж тільки мрія, фантазія...
- Ото й добре. Художник народжується тоді, коли починає виражати себе самого...
Поява у кімнаті підрамника з полотном привела у шок спочатку Богдана. Він довго не міг дійти тями: що ж усе таки тут відбувається, - Марилька робить щось для себе, ніяк не пов'язане з ним! Не могла того прийняти й мама, її обличчя - відкрита книга. Вичитала я там і здивування й розгубленість, але й осуд. В її розуміння моя поведінка не вкладалась. Зрозумів, а відтак найбільше задивував мене мій маленький Івасик. Думала, буде найбільшою перешкодою у моєму занятті,- був дитям дуже жвавим, вимагав до себе постійної уваги (як кажуть, не давав відійти від себе), а сталось навпаки, коли бралась за пензель він втихав, закидав усі свої іграшки й годинами приглядався до мого дійства.
Хоча вдячним і захопленим глядачем міг бути лише Івасик, якого захоплював сам процес, бо на полотні так нічого й не появлялось і "побачити", було нічого. Пропускала повз себе, ріку свого життя, вимальовувались контурами особи, події, тут же стирались. Природа вимагала якоїсь організації, а от організувати це все я й не могла. Перегдядала "Арніку" Пікассо, перечитувала Портрет Доріана Грея, і... нічого. Моя перша картина стала першою великою мукою мого життя. Я не могла "розродитись".
Заходив Іван. Уважно придивлявся і... мовчав. Нині мій благальний погляд, у якому був увесь відчай моєї безпорадності, спонукав мовити слово:
- Ти взялась творити Марилько. Не маєш готової гіпсової моделі, яку можна просто скопіювати. І не допоможе тобі жодна чужа картина, жодна книжка. Люди творять не пензлем, а серцем. Тут на полотні уся ти. Стан твоєї свідомості. Можеш віддати лиш те, що маєш і таке, як маєш.
З того зрозуміла, що процес творення відбувається не лише подумки чи біля мольберта, це щоденне наше життя.
На столі посередині малюсінька свічечка, Біблія. Найважче разом молитися. Стояти врівночас перед рідними і Богом і вести розмову в Його присутності. Коли емоції у тій завше непростій для усіх розмові беруть верх і забуваємо, що поряд Господь, відкриваємо Біблію і тоді слово має Він, що всьому голова. Скільки людей сущих, і тих, що відійшли, перебуло з нами на молитві, а передовсім - батько. Наші з ним стосунки почали складатись наново. Тато сідає з нами за стіл і договорюємо те, що за життя не договорили, недоосмислили. Це неправда, що нічого не дасться повернути назад, нічого не можемо змінити. Міняємо головне - стан нашої свідомості. Фактично те, чим ми є. Головне - побачити свій гріх. Я свій побачила. Покаялась. І тато простив. Відчула таку полегшу, таку леготу, фізично відчула, як опали з пліч важезні хрести, які сама ж звалила на плечі і тягала їх на собі, як Марко Проклятий.
Іван забрав Богданчика на спільноту Анонімних Алкоголіків, де той поступово тверезів. Здавалось, усе йшло добре, життя починало унормалізовуватись. Але Богданчик знову зірвався, запив. Це буває,- прокоментував Іван, але головне уже відбулось: після груп”АА” його пиття вже ніколи не буде комфортним, він не отримуватиме від нього кейфу. Думаю, все буде гаразд… Не дорікала, не осуджувала:
- Ти вільний чинити, як вважаєш за потрібне, - тільки й сказала.
Якось обталяпаного і знесиленого горілка звалила біля самого порога. Це було справді, героїчне зусилля, але примусила себе не виходити. Там і розбудили його вранці сусіди коли йшли до праці. Жоден мій докір не вплинув би на нього так. Дуже швидко почав тверезіти і на групи АА бігав щодень у різні куточки міста, де тільки ті збирались.
На полотні поступово зникли "жахастики", неясні марева фігур. У спокійних охристих тонах вималювались такі знайомі обриси нашого столу…
- Осудите, що все ще не можу розпочати? - винувато запитала у Івана, та той уперше придивлявся до полотна уважно:
- Ти кажеш розпочати?.. А я думаю, тут більше нічого додати. Дуже містична, як на мене річ. Я би назвав її "Стіл перед Святою Вечерею".
