Ларіонович прокинувся в понеділок о десятій ранку на робочому місці - в підвальному приміщенні… з головою в одній руці й ногою у другій, які тримав на кшталт скіпетра та держави. Сидів на роздовбаному допотопному кріслі в майстерні й придуркувато кліпав червоними повіками, кривлячись від спогадів про вчорашнє. Трохи оговтавшись, обережно примостив на завалений бебехами стіл вироби з пап’є-маше й подався у дальній куток пристанища на водопій. Учора добряче врізали з колегами по цеху. Заслужений працівник мистецтв Сливка Петро Іларіонович, як зазвичай після перебору, залишився тут на ночівлю. Не тому, що вдома зустрічатимуть з качалкою, а йому бачте, лячно, просто чого теліпатись туди-сюди?.. Жінку поховав років десять тому, як тільки вийшов на пенсію. З рідних лише герої вистав, яких майструє, працюючи конструктором у обласному театрі ляльок.
«І на який ляд ми так набрались з Яновичем?» - хвилин зо двадцять по пробудженні ставив риторичне питання, згадуючи на двадцять років молодшого за себе народного артиста Владлена Яновича Гранчаківського, якому також не було до кого поспішати – присвятив-бо, усього себе виключно високому мистецтву. Недільного вечора, після офіційного гучного банкету на честь відкриття п’ятдесят шостого театрального сезону, вирішили продовжити спілкування на нейтральній території - вилити душу, яка, особливо в артиста, набралась образами по самі вінця. «Паскуди вони, Ларіоновичу!» - пасіював у підвалі проспиртований митець, хапаючи за барки друзяку. Розхарапудившись, поганими, не літературними словами й словосполученнями клеймив увесь творчий склад театру, виключаючи зі списку лише себе. Старий майстер-конструктор не надто переймався такими одкровеннями, бо знав, що пан Гранчаківський аналогічної думки й про технічний персонал. Підслухав-бо якось, зайшовши інкогніто на репетицію, як провідний актор зневажливо махаючи шести кілограмовою лялькою свині Хрюзантеми, кричав, бризкаючи слиною: «Падлюки вони, ці майстри! Хто б їм руки повідривав. Вони самі це опудало піднімали…» - і далі по тексту. Представник робітничого прошарку мистецького закладу був філософом й обходив увагою надто витончені інтриги театрального бомонду. Тим більше, що театр, з його оковирностями знаходився на віддалі від підвалу-майстерні, а саме через дорогу в сусідньому будинку. Треба зазначити, що храм лялькового мистецтва базувався у звичайнісінькій п’ятиповерхівці на першому поверсі, поруч із гастрономом. Мав таку саму, як і в магазині вітрину, лише трохи окультурену - замість намальованих ковбас-сирів, тут спочивали притрушені пилом маріонетки, тростинні, верхові та паркетні ляльки.
За згадками та роздумами гуру лялькових механізмів Сливка незчувся, як у його підвалі матеріалізувалась молодиця. Та така, що дух перехопило в старого. Заціпило, бо побачив у царстві нерухомих маняків живу істоту, явно не з театральних. «Банкірша! - охрестив подумки. - Напевно помилилась адресою» - думав, роздивляючись жінку, що перелякано зиркала навсібіч.
- Ви Петро Іларіонович Слива? – порушила нарешті тишу.
Майстер здригнувся, хотів гикнути, але втримав себе в рамках пристойностей.
- Я - Сливка! – вичавив й не пізнав свій голос, таким він був хрипло-тривожним. «Напевно вчора пісні співали» - припустив.
Жіночка защебетала на одному подиху.
- Боже, яке щастя! – в захопленні склала руки, ніби молячись. - Ваша робота неймовірна! – уздріла, що сивочолий лялькар не в’їжджає. Поблажливо посміхнулась, хотіла присісти, але не наважилась прикладати елітну спідничку до обідраних ящиків, які слугували тут за меблі, продовжила більш врівноважено. – Я проходила повз театр…і була вражена вашою роботою…Не всією, звичайно…Але…
Петро Ларіонович спантеличено кліпав білими віями. Жінка згадала, що не відрекомендувалась. Простягла руку, але відсахнула її, кинувши швидкий погляд на заскорузлі грабці візаві. Бадьоро виголосила:
- Катерина Зергенко! – передала митцеві візитівку.
- Рекламна агенція «Зерг ен Ко», місто Київ. - прочитав вголос Ларіонович, який за увесь час, що гостя знаходилась у його володіннях не зрушив з місця, тримаючи в руці порожню кварту з якої висьорбав усю воду. «Не клеїться!» - резюмував про себе, маючи на увазі, що жінка таки помилилась адресою.
- Це ж ваші роботи у вітрині театру? – про всяк випадок уточнила.
Старий мовчав.
- Ваші ляльки, питаю!? – підвищила голос, приписуючи старому глухоту.
- Мої! – наважився зізнатись. – Чиї ж іще?
Вітрину театру ляльок переоформлювали раз на рік, після відпустки, перед початком нового театрального сезону. Жужмом забирали списаних буратін, свиней та лисиць, садовили таких самих списаних ягняток, дівчаток та поросяток, з вистав, які наказали довго жити.
- Чудова робота! Робота справжнього майстра. Я відразу побігла до театру, а касирка направила мене сюди. Це ж ви зробили ляльок в людський зріст?
Експеримент з гігантськими ляльками, які Сливка виготовив «для шоу» два роки тому, спочатку вщент розкритикувала адміністрація театру, дісталось тоді й від худради. Цьогоріч, на вимоги нового голови управління культури активніше задіювати «нетрадиційні підходи», витягли забраковані вироби й тепер велетні стовбичили у вітрині, як такі, що можуть привабити сучасну публіку.
- Гном, що дрімає – просто чудо! Як живий!
Перед Ларіоновичем пронеслись уявні світлини усіх витворів, що мали стояти у вітрині. «Дональд Дак, хай йому грець, качка та й годі, ні Дональд Дак…тьфу! Потому, Шрек…Щурі з бухгалтерії затисли грошей й довелось замість зеленого оксамиту використати сірий брезент… Ще? Що ще? Ага! Вовк ще був…З рожевого синтетичного хутра…Страшний, хай мені колька в печінку…Але який Гном? Забув з перепою…»
Столична панянка дала час Петру Сливці помислити, а тоді пояснила.
- Наша агенція саме шукає людей, які змогли б зробити рухомі фігури. Розумієте? – майстер не розумів, але слухав уважно. – Я у мами гостювала, уже на вокзал йшла…- довірливо посміхнулась. - Але це не важливо…- далі затарабанила завченими фразами. - На пострадянському просторі починає приживатись тенденція оформлювати вітрини дорогих магазинів на західний манер – механічними ляльками... Ваш хист неперевершений… Проходячи повз вашу роботу, я була вражена до глибини душі.
Старий продовжував не розуміти, але хвалебний спіч неабияк лестив творчому чоловікові.
- Я стояла й дивилась, як ваше творіння оживає, підводиться, кліпає очима, а тоді знову лягає й завмирає. Це чудово!
Ларіонович трохи напружився, бо з механіки тоді зафугачив Дональдові очі. Вони іноді заїдали, але бувало кліпали… Але щоб вставати-сідати – то не його робота. «Бозна, може без мене який механізм приклепали…» Роздуми старого обірвались, коли жінка закинула свого кейса на припідняте коліно й витягла звідти декілька аркушів, скріплених між собою.
– Це угода! Подивіться, чи влаштує вас зазначена сума за роботу.
Старигань заради цікавості зиркнув у папери, помінявши окуляри для простого споглядання на такі, в яких міг читати. Молодичка тримала пальчика на цифрі з трьома нулями й знаком, що символізував іноземну валюту. Конструктор зойкнув й впустив на підлогу обидві пари окулярів й кварту, яка трагічно задзеленчала.
- Бачу, ми з вами порозумілися. – жіночка похапцем подивилась на золотого годинничка на зап’ястку. – Вибачте, за півгодини у мене потяг…Мушу бігти. Якщо ваша ласка, дайте свою візитівку.
- У-у-у! – проблеяв Іларіонович й розчепірив пальці, що мало означати: «Побійтесь Бога, яка візитівка?»
- Ну, гаразд, я знаю, як вас знайти. Дзвонитиму за три дні до театру. Вас покличуть? Ви добре перечитайте умови угоди, підпишіть. З наступного тижня почнете працювати. – торохкотіла Катерина Зергенко, обережно піднімаючись покоцаними східцями на поверхню. Петро Іларіонович чалапав за нею, тримаючи папери під пахвою.
Киянка мигцем зупинила першу ліпшу машину й гайнула у бік залізничного вокзалу, а окрилений майстер вирішив роздивитись свої геніальні творіння. Повільно перейшов дорогу, почав насолоджуватись, сковзячи поглядом по вітрині…Дійшовши до сірого Шрека, здригнувся…
…Народний артист Владлен Янович Гранчаківський, не звиклий зраджувати своїм звичкам, після великих банкетів, коли нахлебчеться вволю, вбирався у бойові шати, які являли собою симбіоз театральних костюмів і деяких елементів сучасного одягу, спотворював обличчя гримом та сновигав порожнім театром до пів ночі, поки не звалювався в безсиллі на кушетці в акторській чи на сцені. Сторожисі, сухенькій бабці, не під силу було вступати у двобій з таким значущим артистом, а відтак вигнати його не вдавалось. До того ж, якщо його зачепити, чоловік божевільно декламував монологи вовків та ведмедів, гарчав та борсався, міг вкусити, увійшовши в роль, аби лиш не розлучитись з привидами Мельпомени. Минулої ночі градус в тілі великого лицедія був піднятий до таких висот, що народний переплутав вітрину з кабінетами й влігся на ночівлю саме тут. Отож, поруч із чудовиськом Шреком, поклавши голову на запилений макет вертепу, лежав, скрутившись калачиком, Владлен Янович Гранчаківський власною персоною у костюмі Діда Стобіда з однойменної вистави по мотивам оповідок місцевого казкаря. Сливка роззявив рота, притримуючи пальцем щелепу, аби та не впала на асфальт. Через хвилину почав усвідомлювати, що товариша по чарці сприйняли за «Гнома, що дрімає», а декілька тисяч доларів, які майже відчував на смак, розвіялись примарним димом. Дід Стобід спочивав у професійно й акуратно накладеному гримі, включаючи накладні брови й кудлату білу бороду, якою персонаж був укритий. Чудернацький капелюх у японському стилі робив екзотичний образ довершеним. «Механічна лялька», на яку впав промінчик сонця, почала кирпити уві сні носа, заворушила та заплямкала напомадженими губами, відкрила одне око, почухала коліно, вмостилась якнайзручніше й завмерла. «І хто тут падлюка!? - подумав Ларіонович спересердя. Споглядаючи колегу крізь вкриту перегарною імлою шибку, смачно плюнув на скло в районі мармизи «Гнома», з опалу розірвав угоду й зігнувшись, побрів до свого притулку, аби знову взятись за відкладену нещодавно ногу й голову майбутньої героїні чергової шедевріальної вистави.
