„ЧОРТОВА РОБОТА”
**
Гнів і ненависть від безсилля. Коли ти хочеш помститись, помста твоя повинна йти не від безсилля, гніву. А від почуття справедливості. Колись навіть у Гегеля, філософа права, вичитав, що в німецькій мові слово „помста” виходить з кореня „справедливість”. Саме так і повинно бути . Твоя помста повинна бути справедливістю. Пам’ять про це дала Дмитру не схибити у виборі. В крайньому разі кілька разів у свідомому житті.
**
Його ще раз прослухав лікар. Наказав одягатись. Поки він одягався коло топчана за білою ширмою, лікар в пів голосу говорив з медсестрою по якійсь іншій справі. З цього можна було зробити висновок, що він для нього зовсім не цікавий і все в нього нормально. Все нормально – ка’ зна’ що!
Зав’язав краватку, поправив її, дивлячись в старе дзеркало, що висіло на стіні нахилене вниз, прив’язане за мотузку до цвяха. Він нагадав собі, що так було причеплене дзеркало в хаті в селі у бабусі. І від цього воно видавалось дуже високо і в нього було цікаво дивитись, ти мов бачив себе зверху. Дивне відчуття польоту в сільській хаті.
Він вийшов з-за ширми і став коло столу лікаря. Той відправив медсестру і взяв до рук його справу.
- Ну, що ж. Радійте, вам поки що немає про що турбуватись. Не знаю, що вас так погнало кабінетами клініки, але ви дарма турбуєтесь. Зараз звичайно таке життя, що як все брати до серця, то довго не протягнеш. Але воно досить розумно влаштоване і інколи дає попередження, так напевно і з вами: кольнуло кілька раз, аби вас стримати, щоб ви не наробили лиха собі. Тож не варто переживати на роботі чи ще з-за чогось. Повірте, більшість проблем в нашому житті не варті витраченого на них дня!
- Та то не серце..
- Розумію. Але, шановний Дмитре Вікторовичу, природа ваших проблем тільки у вас самих. Не в розумінні, що ви хворі, але ніяких паталогічних змін не виявлено. Це просто реакція на перевтому. Візьміть відпустку, поїдьте кудись, розважтесь. Ви одружені?
- Ні.
- Це теж проблема у вашому віці. Навіть коли ви маєте регулярні статеві стосунки. Змініть трохи обстановку навколо себе. Поки це все, що я можу вам порадити. Вам справді немає про що турбуватись. Тут я накидав вам кілька ліків, але це все заспокійливі, так звані „антидеприсанти”. Поприймайте, відчуєте різницю! Як це важко, ось я даю вам кілька капсул одного з легких транквілізаторів, спочатку прийміть перед сном кілька днів саме його, він виведе вас з цього стану, а потім приймайте вже ці слабкі і все має бути в порядку. Вибачайте, що не госпіталізуємо вас чи ще щось...
- А чому „вибачайте”?
- Ну, люди як правило гадають, якщо лікар не поклав людину в лікарню після обстеження за його скаргами значить неуважно його оглянув, чи взагалі безграмотний!
- Ні, я гадаю інакше. Наразі дякую. – він простягнув лікарю конверт. Там було кілька десятків „убитих опосумів”. Лікар спокійно взяв конверт та поклав його в шухляду столу. Вони потисли один одному руки, забрав справу з аналізами та вийшов з кабінету. І тут нічого.
Він вже три тижні проходив обстеження, метою якого було виявити в собі зачатки шизофренії чи ще якогось психологічного захворювання, підстави про появу якого в нього були надто вагомими. Надто.
Вдома він не хотів бути . тим більше, що сьогоднішній вечір мав бути самотнім, а тому йому зовсім не хотілось там бути. Він хотів прийти і одразу лягти спати. Для цього він вирішив як мога довше побути у місті. Він сходив в кіно, новий американський фільм , сюжет тупий, але спец ефекти запаморочливі!
Потім пройшовся по крамницям, купив якусь книжечку і сів на вулиці коло кав’ярні, замовивши каву та коньяк. Тут було єдине місце, де пропонували справжній вірменський коньяк. Власник був вірменином, сім’я якого жила у Львові років з п’ятсот (здуріти можна!), але мала купу родичів на історичній батьківщині, а тому він всюди вихвалявся тим, як вірмени роблять коньяк, і для підтвердження всякими хитрими способами діставав для своєї кав’ярні справжній коньяк.
Можна посидіти та подумати над всім, що сталось з ним впродовж кількох тижнів.
Тридцять три роки, вік Христа. Кожен чоловік по своєму болісно переживає цей вік. Його ще недарма називають кризою „середнього віку”. Кожен чомусь замислюється в цей час над тим, для чого він живе, що він в цьому світі. Важкі і болісні питання, а тут йому пропонують віддати своє життя на праведну справу. Стати найманцем.
Так стоп. Давай все спочатку? Давай.
Тоді ввечері йому стало млосно. Спочатку він подумав, що все це від неякісної їжі, за два останні дні він відвідав з друзями чотири кафе і їли та випивали вони там багато, але потім він відкинув цю версію. Його нудило, з’явилось дивне відчуття страху. Він подумав, що знову різко змінився тиск, і не дивно, адже на місто наповзли чорно-сині хмари, стало якось моторошно, погода змінилась різко, ось-ось вони могли розразитись не просто зливою над містом, а цілою бурею! Він навіть випив проти тиску дві пігулки. Але йому не легшало. Він вже збирався перевірити тиск, якщо він надто сильний, треба викликати „швидку”.
Та тільки він розклав апарат, як у двері подзвонили. Міг подумати, що хтось з знайомих, які, бачачи, що збирається на дощ, могли до нього забігти перекурити. Він піднявся, в голові молотами ковалів-велетнів застугоніла біль, аж в очах потемніло. Він підійшов до вхідних дверей і, не заглядаючи у вічко, відімкнув замок та відкрив їх, хоч паралельно в голові промайнула думка. Що він робить досить необачно, батько його друга, професор і академік, ніколи не відчиняв нікому, навіть коли знав вас особисто і ви вже не вперше були в домі у нього, він говорив через зачинені залізні двері! Та Бог з ним...
В коридорі було напівтемно, крізь віконця світла мало що попадало, на вулиці хмарилось серйозно, гроза мала бути та ще!
Перед дверми стояв чоловік, худий, невисокий, чорне хвилясте волосся було довге, аж до плечей, воно було таким чорним, що це було видно навіть в напівтемряві, яка стояла в коридорі тепер. Видно фарбує його, тепер все, що можна жінкам те можна і чоловікам, в крайньому разі так думають деякі представники чоловічого роду. Колись Маргарет Тетчер, прем’єр-міністр його улюбленої Великої Британії казала, що парламент може все, окрім двох речей, одна з яких це зробити так, щоб чоловік народив дитину. Тепер це не виглядає таким вже беззаперечним.
-Добрий вечір!
-Добрий.
-Прошу вибачення, мені порадив звернутись до вас пан Григір Дейнеко, чи знаєте такого?
-Та ніби. Заходьте.
-Дякую. Я тут припас маленький пакетик кави, Григір казав, що ви великий її поціновував. Ручаюсь, таку ви ще не пили. ЇЇ робить маленька фірма в Італії. Дивне підприємство старої сім’ї, вони хваляться, що вона свята, бо насправді від їх підприємства , це звичайно звучить надто для маленької майстерні, знаходиться всього в кількох кроках від Ватикану. Прошу! – він простягнув маленький блискучий пакетик з італійськими написами на золотому та білому фоні. Дмитро взяв в руки пакетик та запросив заходити до кімнати.
Гість з такою посмішкою як і була в нього в коридорі, повільно роззувся і зайшов в кімнату, а Дмитро ніяк не міг зрозуміти, що його так веселить. Та менше з тим, він пішов на кухню і поставив джезву на плиту. Висипав каву, пахла вона неймовірно запашно! Але назва фірми йому не була відома. Дивно, в нього були друзі в Італії, в Римі навіть, але ніхто нічого йому такого не привозив. Хоч друзі як правило везли йому каву звідусюди. Та в любому випадку тепер він її має, і не важливо, що її приніс не хтось з його друзів, та й може статись, що цей відвідувач колись стане його другом. В крайньому разі теоретично це можливо.
Дмитро зайшов до кімнати, його відвідувач сидів на тахті і з цікавістю роздивлявся все довкола.
- Прошу, займіть себе чим не будь. Як вас цікавить, там під столом на полиці є кілька порнографічних журналів. Якщо не бридите ними.
- Аж ніяк! Видно, що неодружені. Я теж таким був!
- Не обов’язково. Знаєте, жінки які тут бувають, теж люблять їх роздивлятись. Тут вони не мають потреби приховувати свою цікавість!
- Я чув про таке. Цікаво б було подивитись на них в той момент!
- При нагоді спробую вам таке влаштувати...
- Може-може...
- Пригощайтесь. – Дмитро поставив каву на стіл.
Відвідувач відклав журнал, не закривши його, а так і поставив розгорнутим, де була фотографія красивої дівчини на весь розворот, звична манера: вона напівлежала, зваблива, в чорних панчохах, в туфлях на високих тонких підборах червоного кольору, розсунувши ноги і розтягнувши своє лоно – ось я, бери! Дмитро мимоволі затримався на цій фотографії, хоч бачив її не вперше. А потім побачив погляд відвідувача, той дивився на нього. При такому чорному волоссі такі пронизливо сині очі! Змія з синіми очима! Погляд мов цвяхи в тебе пхають, просто фізично чуєш, як вони проходять крізь тебе!
- Прошу! Коньяку до кави?
- Дякую. Не треба. Я сам її полюбляю і не хочу паскудити каву навіть коньяком.
- Так що вас привело до мене?
- Справа дуже тендітна. Давайте, ми з вами домовимось: я спочатку все розповім, а потім ви задасте мені свої питання, гаразд?
- Як вам зручно. Я можу собі занотовувати?
-Прошу-прошу!
Дмитро витягнув блокнота перекидного, він мав таку звичку, достав річку і поставив коло себе. Відвідувач відкинувся на спинку тахти, сьорбнув кави і почав:
- Ще одне, яким би дивним не видавалось вам те, що я скажу, не поспішайте. Бо сказане я можу довести просто. Для вас все, що я буду говорити, буде дивне, але... сподіваюсь на вашу розсудливість та прагматизм. Почнемо?
Дмитро тільки кивнув головою у відповідь.
- Та-ак. – він потер руки, його очі зблиснули. – Мій господар, який мене сюди прислав є особою досить могутньою. Дуже могутньою. Навряд чи в цій країні в нього є реальний суперник. Вірніше, його взагалі немає. Знаю, звучить для вас дико, але далі ще гірше... Так от, мій господар вже керує багатьма процесами тут давно. Є багато масштабних проектів, але над ними працює тисячі людей та установ різного ґатунку, але інколи є потреба в дрібних і досить специфічних послугах, на які залучати великі організації чи відривати надто зайнятих людей не варта, в той час коли поряд є достатньо спеціалістів, що виконають все вчасно, якісно і досить економно. Чи не так?
- Можливо, я не знаю про якого виду послуги йде мова...
- Браво. Я не переживаю за ваше сприйняття! Продовжую. Так от саме з цих міркувань ми в кінцевому розрахунку вийшли на вас. Ви тепер спитаєте мене, в чому полягатимуть ті послуги? Дуже просто: ви , кажуть, не поганий стрілець...
- Полювання? – Дмитро вже здогадувався, куди хилить відвідувач, але спробував перевести все у невинне русло. Крім того він зовсім на таке йти не хотів. В країні вистачає і біатлоністів.
- Ви напевно здогадливі, щось мені про це говорить, але спершу, подайте мені склянку води, в нас надто спекотно. Як у вас коло мартену.
Дмитро сходив на кухню, налив води з холодильника і приніс йому. Відвідувач вхопив стакан і жадібно випив воду, поставив стакан на стіл, на запотілому склі від холодної води залишились чіткі відбитки його пальців. Звичайні відбитки. І продовжив:
- Так. Полювання. Але не просте. Ціллю будуть люди. Вірніше нелюди, але ви їх бачитимете тільки як людей.
- Я не займаюсь подібним. Вибачте.
- Зачекайте. Є кілька зауважень. Я ж просив вас не поспішати. Отже: по-перше – якби мова йшла про банальне вбивство, яким займається злочинний світ, навряд чи вас вибрали на таку роль, зважаючи на ваше минуле. По-друге – мій господар не любить відмов. По-третє – я гарантую вам повну недоторканість!
- Я ж вже сказав, я таким не займаюсь!
- Ні, люди таки не здатні до розвитку, дурник Дарвін надто багато про вас думав! Перепрошую! Давайте, викладу всі карти на стіл. Але прошу без зайвих рухів! Отже, мій господар – Люцифер! Повірте, це не та особа, якій ви можете сказати „ні” ! Далі, мова йде про людей, що вчинили щось страшне на цій землі і вони варті пекла!
- Так забирайте їх!
- Так не можна. – раптом спокійно і твердо сказав відвідувач. Він раптом став напрочуд спокійним та впевненим у собі та в тому, що Дмитро погодиться. Дмитро чомусь і сам раптом все почав сприймати як щось буденно-реальне. Навіть дещо нудне. Мовляв, скільки можна?
- Чому не можна?
- Не нами це встановлено, не нами і буде змінюватись чи обговорюватись. Не можна і все.
- Дурдім!
- Це точно. У вас це таки справді. Повір, якби мій господар мав таку владу, він би спустошив землю наполовину!
- Ого! Чума – його вигадка?
- По правді – так.
- А зараз чому не таким способом?
- І зараз так. Але є всезагальне, а є особисте.
- Такі тут виродки живуть?
- Виродки справжні, але вони , так би мовити, невідомі світу, вони тихі, непомітні, але їх зло з точки зору все світності не менші як злочини, допустимо, Адольфа...
- А чого ви його не забрали ще в дитинстві?
- В дитинстві він був дитиною. Ти цього не розумієш?
- Але ж він вже формувався в середині як фюрер...
- А чого він взагалі народився? Давай ми облишимо про це зараз, добре?
- Хм...
- Щоб ти повірив, я зроблю щось просте, але для вас, людей, чомусь дуже дієве. І тоді ти спробуєш мені повірити, добре?
- Що ж ти таке просте зробиш?
- Чудо. Чудо, звичайно. Ось – він на мить завмер, а потім продовжив вже зовсім весело. – Зараз. Наприклад подзвонять в двері, ти підеш відчиняти, а коли повернешся, мене вже не буде.
- У вікно дурень може втекти.
- Спробуємо. Не буду сперечатись, після ти можеш повторити за той же час, що і я...
Задзвонив дзвінок дверей. Дмитро якось інстинктивно пішов до них, спробував відчиняти, але йому в голову прийшло, що за дверми нікого не повинно бути. Нікого, він ж сказав. Дмитро рвучко повернувся до кімнати, але там вже нікого не було. Чорт! – вилаявся подумки він і тут же почув в кімнаті тихий сміх. Такий єхидний... Сміх лунав звідусіль. Чорт! Знову вилаявся він...
Та тепер в голові все стояло на своїх місцях: склянка! Склянка! Склянка, в якій він давав пити своєму відвідувачеві. На ній повинні були залишитись його відбитки пальців! Він кинувся в кімнату і... О, Боже, склянка стояла! Правда не на столику, а на підвіконні, але він був певен, що тоді в задумі він просто її переставив. А значить, там таки мали залишитись відбитки пальців відвідувача. Звичайно, якщо він був і це не витвір його хворої уяви. А лікар каже, що його уява поки що паталогічно не хвора. Це значить... це значить, що він повільно підійшов до неї, подивився на світло крізь скло, але нічого не помітив.
А потім спокійно підійшов до телефону і почав набирати номер. Тепер він просив, аби раптом не стався якийсь землетрус і від поштовхів землі ту кляту склянку не здружило з підвіконня і вона не рознеслась на дрібні друзки, залишаючи його на самоті зі своїми сумнівами, страхами та...
Ще з минулого життя в нього залишились зв’язки в кількох лабораторіях експертиз і тепер він вирішив скористатись ними. Там довго не брали слухавку, але нарешті йому відповіли. Він покликав до слухавки свого старого знайомого, Віталіка. Не завдало багато складності умовити його провести невеличку експертизу, дактилоскопічну. Років з десять тому він за таке б за каву не взявся, а зараз зняти пальчики було не важко і потім прогнати їх по базі комп’ютера не так вже й важко.
Обережно поставивши склянку в чистий поліетиленовий пакет, Дмитро цього ж дня відвіз його в лабораторію. Віталик трохи посміявся, сказавши, що в його віці він би краще перевіряв сукні своїх коханок, а то раптом яка заявить, що він її змушував до статевих неприродних зносин! Посміялись і розійшлись.
Ввечері Віталик подзвонив.
- Привіт! Ти скільки пив в ці дні?
- Не так багато, як ти гадаєш. Так що там, чисто?
- Ще питання. В тебе клептоманії не має?
- Ні, що за дурниці ти мелеш?
- Ти питав чи чисто? Точно, що чисто, але не так, як ти собі думаєш! Знаєш чиї плями я там знайшов, на тому стакані?
- Ну?
- Свої! Мої, тобто, мої власні! Я тут і подумав, чи це ти випадково не потяг в мене один з стаканів, коли був мене на якійсь пиятиці, але й таких стаканів я в себе не пам’ятаю. Так як вони там опинились?
- Це б я в тебе мав питатись, пальці ж твої.
- До біса! Каву тобі прощаю, але скажу відверто, жарт так собі... Бувай!
Слухавку поклали. А Дмитро ще досить довго так і тримав її коло вуха. Він й не думав, в голові просто безперестанку крутилась ця розмова. Як пальці Віталика могли бути на склянці? Може, він справді дав не ту склянку? Але Віталика в нього в гостях не було вже зо пів року! Та й він в нього нічого не брав з чужого посуду.
**
Він повинен колоти горіхи і спитатись чи не знаходить він, що середина горіху надто нагадує мізки людини. А може то творець саме бачачи устрій горіха так і створив голову людини. Тепер залишалось тільки чекати. Звичайно, якби він ці дні пив безпробудно, все було ясно: пам’ять як правило програє алкоголю. Але тепер це було б спасіння! Спасіння в алкоголі! Яка б то була радість, це б призвело його, як розумну людину, до висновку, що в нього початок „білочки” і відповідно б заставило його кинути пити. Коротше: одні плюси. А тепер все навпаки. Все!
І не тільки в ньому, все у світі, виявляється, діє не як в розумних книгах по фізиці, астрономії та на них схожих. Всі нільси-бори, айнштайни, ньютони, всі до одного місця! Розуміти , що вони просто були взяті кимсь на кпини спочатку розлютило його, а потім він почав сміятись. Спочатку істерично, але потім все веселіше і веселіше. Ще б пак! Він знає те, чого не знали нобелівські лауреати! Жаль, що про таке нікому не можна розповісти. Жаль...
- Не можна. Оскільки це б вже була гординя. – знайомий голос, трішки насмішкуватий, трішки проникливо запопадливий (як це йому вдається одночасно?) прозвучав позаду. З кімнати. Дмитро саме був у кухні.
Дмитро повільно витяг ще одну чашку і розлив каву на двох. Взяв чашки та поніс у кімнату. Його відвідувач сидів на кріслі коло вікна, світло з-над двору ледь торкалось його обличчя. Але помилитись було важко. Звичайно якщо навіть не брати до уваги його „ефектне” з’явлення. Віталик поставив кави на столик, роблячи вигляд, що нічого його довкола не дивує зовсім.
- Не роби вигляд, ніби ти все це спокійно сприймаєш! Це ж неправда.
- Кава. Думаю додавати цукру було б зайвим. А до вашого питання - що ж тут дивного? Хтось вибирає двері, хтось стіни...
- Ти б був непоганим поетом десь в Каліфорнії чи Англії в роках шістдесятих.... Ха! Про Джима Моррісона чув?
-Чув. Інколи навіть слухаю.
- О! Італійська! –він вигукнув це відсьорбнувши. Вигукнув якось по-людському щиро. - Варто тобі було його зараз послухати!
- Він таки добрався до пекла?
- Хто тобі сказав, що він в пеклі?
- А де?
- Його адреса тобі нічого не скаже...
- Острів Лезо?
- Приємно мати справу з освіченими людьми! Та вернемось до наших баранів. То як ваші дослідження?
- Просуваються.
- Вам би не погано бути послом десь в Європі, там цінять такі відповіді. Сподіваюсь, успішно просуваються дослідження?
- Так ви за результатами прийшли? Так фінальних ще немає, а проміжні вас не дуже зацікавлять...
- Гаразд. Давайте переступимо один поріг?
- Який?
- Щоб не витрачати зайвого часу! Так от, зробимо все як вам краще. Я буду говорити, а ви слухатимете...
- В мене є вибір?
- Вибір є завжди. – в голосі вже почулись нотки дратівливості. - Не треба мене шантажувати, гаразд?
- Чим я вас шантажую?!
- Сам знаєш чим! Ніхто не замахується на твій вибір! Ти, як мені видається, –він вже говорив з притиском і значно тихіше, ніж досі. – повинен був вже знати, що навіть наш...гм...мій бос ніколи не бере згоду силою. Людина сама погоджується на угоду. Сама!!!
- Під впливом омани...
- Омани?! Де ти таке бачив? Брехня! Та гаразд, щоб ти мені повірив, ми повинні зробити кілька кроків вперед, тоді все стане явним. Немає нічого прихованого чи таємного, щоб не стало явним. Чи не так?!
- Цитуємо Господа? - дивно, але його почало все знову смішити. І питання було явно в саркастичному тоні.
- А кого нам ще цитувати? Та гаразд. Не будемо далі теревенити! Давай, ти вислухаєш мою пропозицію. – він відсьорбнув кави. Робив це доволі елегантно. У Дмитра виринув в пам’яті образ Луї Сайфера у виконанні Де Ніро з фільму „Серце Ангела”.
Посмішка. Знак, що він думки якщо не читає, то вміє здогадуватись.
- Завтра буде морозяний, але сонячний день. Гарний буде день! А я вас запрошу в кав’ярню, треба ж якось вам віддячити за вашу каву! В обід. Кав’ярня „Морфей”.
- І в яку кав’ярню ми зазирнемо? Я думав, пекло робить свої справи тільки вночі, коли проб’є годинник опівніч…
- Старі байки! Але менше з тим. Саме там я покажу тобі твого клієнта.
- Вашу жертву.
- Ха! Жертву! Коли ти все побачиш, подивимось як ти його назвеш! - він поставив чашку на столик. – Гарна кава! Чекаю тебе о пів на першу! Завтра...
- Завтра – якось машинально Дмитро повторив за ним.
Кліпнув очима. Він щез.
Дмитро вилаявся. „От, чорт!” – злетіло як не як доречно. От попався. А, може, все-таки в мене щось з головою? Може там лікар був не такий, чи просто не побачили симптоми одразу? Не треба себе обманювати. Завтра все буде так як той і говорив. В обід він буде в тому кафе. Без розмов. І ніщо, Дмитро, це відчував, його не зупинить.
Наступного дня у призначену годину він прийшов у кафе. Замовив каву та сів на вулиці. Не було тепло, але сонце було яскраве і на вулиці було приємно сидіти та сьорбати гарячу запашну каву. Тут, у „Морфеї” мали гарну звичку подавати каву у спеціальному посуді з подвійними стіночками, що робило з цього посуду щось на кшталт міні термосу: ти міг собі доливати каву по мірі потреби і вона завжди була гарячою. Дмитро такі зробив. Доливши кави на два ковтки він споглядав людей і думав про все на світі. Про справу, ради якої він тут опинився теж, але всі думки ставили його в глухий кут, адже він не знав, що буде далі. А що буде далі?
- Далі все буде простіше. – його співрозмовник сидів за його столиком.
- Як ви з’явились?
- Напевно звичайно. Адже всі б довкола звернули увагу на мене, коли б з стовпу диму, смердючого сіркою, я з’явився б тут?! Ні, ви просто задумались...
- Справді, задумався. Кави?
- Так, звичайно.
Дмитро був замовив у термос на дві порції і попросив подати дві чашки. І тепер він тільки налив кави своєму співбесіднику. Тепер, при світлі дня його можна було нарешті як слід розгледіти. Вже за сорок. Довге, але чисте волосся. З сивиною. Окуляри-хамелеони, ті, що темніють і світліють в залежності від освітлення зовні. Під гарно скроєним пальтом такий же костюм, жовтуватого кольору сорочка та червона краватка. Дещо старомодно, але дуже пристойно. Віталик помітив, як на нього вже кинула оком кілька раз довгонога „феміна” з кафе.
- Ви, напевне, болільник „Манчестер Юнайтед”...
- Ха. Дотепно!
- Та наразі це не головне. Я запросив вас сюди якраз, щоб показати вам, як ви самі виразились вчора, „вашу жертву”. Так от. Коли ви зараз сьорбнете кави, ви можете повернутись трохи вбік, і подивитись на протилежні будинки. Там навпроти таке ж кафе. Гірше звичайно від „Морфея”. Правда з назвою вони гарно придумали: вони роблять ставку на піцу , а тому і назву дали гару „Піцунда”! але коло самого кафе там є звичайний під’їзд звичайного житлового будинку. Так от – він сьорбнув кави, - там десь о цій порі виходить такий собі чоловік. Він нічого не робить, він тільки стоїть та дивиться на людей, що тут проходять.
- І що ж тут вам не подобається? Я теж люблю спостерігати, особливо за жінками довгоногими...
- Так в тебе наміри благі..
- Благі?! Здається, я звичайно книги спеціальні мало читаю, але це гріх.
- Це особисте між тобою і Богом. А між тобою і всім довкола це не таке вже й страшне. Налити ти ж не будеш, знаю точно.
- Дякую за віру.
- Та наразі, ось і він...прошу!
Дмитро взяв чашку до вуст та повернувся, щоб побачити „Піцунду”, адже вони сиділи до кафе боком. Справді, коло під’їзду стояв чоловік. В плащі. В кашкеті. Просто стояв коло самого під’їзду. Не молодий, навіть сказав би, не дуже охайний. „Клієнт!” – подумав Дмитро.
- Саме він! –вголос підтакнув його співбесідник.
Дмитро вже не дивувався, коли його співбесідник вголос відповідав на його запитання подумки: до такого, як не дивно, звикаєш швидко. Вони сьорбали каву і Дмитро погляду вав на чоловіка, але той просто стояв коло свого під’їзду. Стояв, руки в кишенях, стояв і дивився на перехожих. Особливо довго задивляючись на довгоногих дівчат, що в коротеньких спідничках нічого дивного. Хвилина минула, п’ять, десять.
Раптом біля нього дівчина, красива білявка з довгими ногами, спіткнулась і смішно перекинувши ногами ледь не впала. Але вона закинула ногами, подавшись вперед, її спідничка задерлась і всі, хто міг випадково чи навмисне, чи він, Дмитро, побачити її сіднички, що виповзнули з чорних тангів та її ноги, на які були натягнуті чорні панчохи. Вона ледь не впала, але поправилась, почервонівши і чуючи довкола у проходжуючи повз молодиків хтиве прицмокування. Вона нервово поправившись швидко постаралась зникнути зі свого місця пригоди.
Але Дмитра майже все це не зачепило. Він дивився на чоловіка мов заворожений. Він все бачив!
Старий дивився на дівчину. Дивився мов вчений, що спостерігає за своїм експериментом. Павлов і його собака. Старий дивився на дівчину і посміхався. Він просто їв її очима! не так навіть , щоб їв, він ними ґвалтував її! Ґвалтував!!!
Дмитро просто бачив, ледь не сам фізично відчував, як старий схопив своїми спітнілими лабеґами молоденьку дівчинку і вставив свого старечого члена в її лоно. Але він не сім’ям вистрілював в неї, отрутою, страшною отрутою і діти його будуть не люди, нелюди... і вони плодитимуться, виповзатимуть, не їстимуть, а поїдатимуть...
Коли Дмитро перевів погляд на дівчину, щоб переконатись, що з нею нічого страшного не сталось і знову глянув на старого, той стояв знову просто коло під’їзду. Дівчини ніби вже не існувало.
Тепер Дмитро вже чомусь чітко розрізняв його зморшки на обличчі, його очі, і все воно не було ні на крапельку приємним. Старий був мов розлючена отруйна істота, що застигла в своїй зручній засідці і очікує свою наступну жертву. І смакує майбутній момент безсилля жертви.
І вона не заставила себе чекати. Знову жінка. Старша від тієї дівчини, але ще молода, вже видно заміжня. Так само шпорталась, невдало і якось незграбно вона падає на тротуар, забруднивши свою куртку, спідницю, здається, пошкодивши підбори чобітків. Вона сварилась, вона ледь не плакала: одяг на ній був дорогий та вишуканий, але все ж таки вона не настільки була багатою, щоб зневажливо віднестись до пошкодження одягу.
І знову старий в цей момент проникав у неї. Він посміхався, але навіть жодним рухом не показав, що як вихована людина, поспішить на поміч жінці. Руки в кишенях плаща. Стоїть і очима її з’їдає. Ґвалтує із’їдає.
Потім був простий чоловік. Десь за хвилин десять. Дивно, але навіть ті, що робили в цих кав’ярнях, не звертали ніякої уваги на часті падіння перехожих. Видно воно для них не було вже таким дивним.
Коли він повернувся і глянсову на свого співбесідника. Той спокійно їв салат. Але відчув його погляд і звів очі, не припиняючи їсти.
- Ну, як?
- Що то таке?
- А ти знаєш, чому він не витягав рук з кишень?
- В нього не руки, клешні, чи як воно там називається в павуків...
- Дотепно. Вельми дотепно! Ні, він насправді мас турбував ними приховано! Двома зразу. Значить твоя здогадка правильна.
- Здогадка?
- Ні. Але для тебе здогадка. Ти зрозумів його головне.
- Скажіть мені більше.
- Ти все побачив. Так кожного дня. Через нього кілька людей стали каліками, двоє померло. Їх організм не витримав отруєння... але в це ти не повіриш.
- Чому?
- Ти не повинен в таке вірити. Будь непристрасним. Але одну людину, аби випробувати власну силу він викинув на проїзджу частину. Он там, - він кивнув головою в бік одного місця дороги, що проходила вулицею. Віталик згадав про цей випадок місяць тому. Таке ж буває?
- Буває. Але в цьому випадку це було з його .... не можу підібрати слова.
- Волі...
- Ні, ненависті. Зла.
- Що я маю робити тут?
- Не знаю. На твій вибір. Бачиш, в нас немає жодної можливості привести його до себе. Нам не можна робити це насильно, це не наша територія. Тобто юрисдикція.
- Але я ж не можу просто прийти і його вбити!
- Звичайно.
- То як?!
- Не знаю. Каїн був приречений на блукання. Бачив би ти його тоді!
- Він же осів в Країні Нод! Це, до речі, де?
- Тут, поряд.
- В нас?
- У нас не урок географії і Святого Письма! Аби ми далі не плескали язиками, час же минає! Пропоную тобі подумати і сказати мені яку зброю тобі забезпечити. Скільки потрібно часу?
- Не знаю, але що б я з ним зробив, так це доволі просто.
- Навіть так?! Ну-ну...
- Міф про Персея знаєте?
- Звичайно. Смішна історія. Так про що це ви?
- Про дзеркало. Про його двобій з Горгоною Медузою.
- Та-а-а-к. В принципі можливо. Але надто театрально для нас. Навіть дещо банально.
- Факт. Але я вам не Граф Монте-Крісто.
- Мемуари бувають таки деколи й цікавими, навіть захоплюючими, чи не так?!
- Це ваш жарт?
- Ні, не наш. – він закотив очі догори. І розвів руками, мовляв, він тут нічого не вдіє.
- Гаразд. Так що моя ідея?
- Подумаємо. Вірніше ти подумай, пророби план...
Але сам Дмитро тепер, коли звично раптово залишився один, що все це видається надто нереальним. Ну, співпадіння з поглядом старого, ну просто там шпортаються люди. Так, вибачте, кінь на чотирьох, та й то спотикається! Він ТАК ПРОСТО не може з цим погодитись. І він з цим так просто не погодиться. Якщо в нього є час на роздуми, то він прикладе всі сили, аби використати цей час справді по повній програмі.
Дмитро наступного дня знову знайшов собі зручну „точку обстрілу” і дочекався, коли старий вийде на вулицю та стане коло свого під’їзду. Старий вийшов, саме коли Дмитро взяв каву у білому пластиковому стаканчику і сьорбнув кілька раз, ледь не обпікши губи. Та-а-ак, добре, звірина вийшла на свою улюблену галявину. Вона сама тепер мисливець і це добре. Вона не налаштована на обережність. Вона налаштована, навіть коли знаходиться в засідці, на те, щоб не сполохати свою здобич та витратити якомога менше сил перед обідом. Це ж так звично!
Дмитро допив свою каву, вона, як не дивно для розчинного напою з автомата, була смачною. Дмитро не знав іншого способу перевірити побачене. Він відчував себе „панфіловцем”, що з гранатою поперся на танка. Смішно. Адже він зараз стояв та спостерігав за старим, ніхто з тих, хто проходив повз нього, не шпортався, не падав... і він готовий був повірити, що його вчора намагались „натягнути”.
Він вже проходив повз старого. Старий ніби й не звертав на нього уваги, він вже дивився на когось позаду Дмитра. І Дмитро краєм ока встиг помітити, що старий вже напружився весь, він мов всіма рецепторами свого тіла вчепився в один сигнал, що цікавий його понад усе. Він був паралізований до всього іншого.
Дмитрові раптом прийшла на згадку та цікавинка, що колись він бачив по телевізору: виявилось, що в момент свого нападу акула, роззявляючи свою пащеку з півтисячею зубів, сліпне! Вона в той момент сліпа, адже її пащека така широко роззявляється, що її шкіра затуляє їй очі, її чорні цівки, і вона просто кидається навмання. Стрімкість її нападу дає їй гарантію, що все не минеться дарма, але все ж таки... Бог залишив нам маленький шанс. Добре, що ми його розгледіли нарешті.
Нічого такого старий не робив. Він не дивився на Дмитра, він був зайнятий дівчиною перед Дмитром. Вона якось виникла раптово, Дмитро й не помітив як. Ззаду він міг відзначити, що вона гарна. Про таких кажуть, що в неї фігура така, що монахи, коли її бачать, то плачуть! Дмитро давно казав всім в своїй компанії, що на чому-на чому, але на жінках Бог в Україні не економив! Істинно! Амінь.
Небо похитнулось. Затремтіло, мов відбувся землетрус. Вона зараз впаде, чого її так понесло? Її нога раптом прогнулась на високому підборі і вона викривила ступню, якось незугарно, розкинувши руки для балансування, вона аж трішки присіла, намагаючись встояти.
Дмитро кинувся до неї, всього два кроки і...
Вона раптом випросталась, все минулось, але Дмитро від різкого руху втратив рівновагу і так пішов вперед. Саме прикре було втому, що він надто викинув власні руки вперед і не встиг при стрімкому падінні на них впасти. Він встиг тільки трішки їх зігнути в ліктях і так, боляче вдарившись ними до бруківки, він впав. Боляче!
Дівчина озирнулась на нього, він встиг помітити, що вона навіть зніяковіла, побачивши його, розплестаного на землі і як це природно для жінки поспішила геть. Двоє людей озирнулись на нього і тут же перевели свої погляди собі під ноги, щоб, бува, так же невдало не приземлитись... і все пішло своїм порядком.
Дмитрові навіть трішки дісталось по нижній щелепі. Не те щоб щось, Слава Богу, серйозне, але достатньо, щоб в його очах на якусь мить потемніло.
Саме в ту мить все і відбулось. Коли він повернувся то встиг тільки помітити тім’яну постать, що зачиняла двері під’їзду. Старий ніби не помітив нічого.
Бреше! Дмитрові раптом стало ясно, що старий бреше. Це його така тактика. Вироблений прийом, аби ніяк не дати себе вирахувати. Дмитрові раптом стало відчутне те, що думав старий. Ні , він не читав його думки, але...так ніби бачив їх обриси, колір, запах... якісь звуки. І все це, складаючись у відчуття, незриме, але реальне все мов показувало йому з середини. Мов такий собі радар, визначаючий мозкову діяльність.
Дмитро піднявся. Він бачив його через двері під’їзду. Він тепер все розумів. Аж надто добре. От би зараз кинутись в той під’їзд і прикриваючись щільними дверима, надавати старому по пиці. Дмитро ледь не вчинив саме так. та стримався. Він раптом прямо перед очима прочитав власну думку: „Не спіши, не знищ всю смакоту вишуканої помсти!”
- Гаразд нехай буде саме так. –відповів у голос до себе самого Дмитро. Він обтріпався і видихнувши спочатку озирнувся, намагаючись десь поблизу побачити свого наймодавця, але того, як не дивно, ніде не було видно.
- Точно як наша доблесна міліція, коли їх потрібно, їх ніколи не знайдеш!
Дмитро повільно рушив вулицею. Він зараз зробить коло, завернувши за кут крайнього будинку вулиці і піде до себе додому. Йому на вулиці тут не було чого робити.
Добрався Дмитро додому без пригод. По дорозі купив газету. До кави. Вдома він роздягся і, потираючи власні лікті, вони досить сильно боліли, почав латувати собі каву. На кухні було затишно після вулиці. Він давно не відчував такого затишку. Кава наповнила ароматом всю кімнату, газ приємно палав та від нього йшло тепло. І Дмитро підсунув табуретку ближче до газової плити та розгорнув газету.
Стаття мала великий заголовок масними літерами „ Ну, то як, ти переконався?” Дмитро різко згорнув газету і на мит заплющив очі, аби зібратись з думками. Він знову розгорнув аркуші газети. Того заголовку не було. Це таки справді була вигадка. Просто від перевтоми привиділось. Буває.
Буває, ще й не таке!
Заголовок насправді тепер голосив: „Чого ще вагатись?” Дмитро ледь не кинув газету. Що за чортівня?! Але чого це він так дивується, коли він саме з ними зв’язався. Дмитро вирішив рятуватись і спробувати зловитись за хоч маленьку соломинку. Він почав читати цю статтю.
„ Як ти вже помітив, шановний читачу, все справджується. Ніхто не збирався обманювати. Час омани минув. В крайньому разі, саме для вас. Посвячені, ті, що читають між рядків, а саме цим ви зараз і займаєтесь, повинні бути вартими того, що їм дане. Але точка повороту ще не пройдена. Тому у вас саме є час для остаточного рішення. Або вперед, або назад. Так буде справедливо, чи не так? адже тепер, коли ви пересвідчились у факті, саме тепер потрібно зробити вибір. Раз Всевишній дав Вам саме свободу вибору, то й користуватись нею потрібно з гонором, чи не так? але не буду надалі, щоб мене потім не звинуватили, що я на когось там тиснув та домагався вигідного мені рішення. Я залишаю вам ваше рішення і буду просто вдячний за будь-яке. Але чесне. З повагою, ваш добродій...”
Треба випити! Тепер це потрібно зробити негайно! А то мізки вже мов унітаз, що забився всім лайном довкола! Дмитро кинув газету і пішов до шафи. Витяг пляшку горілки, налив у чарку (спочатку хотів випити з горлянки пляшки, але для того, аби навіть ні на йоту не наблизитись до алкоголіка, постарався все обставити порядно. Тобто між бажанням випити та самим питтям повинно бути якомога більше проміжних ланок ритуалу. Святе.)
Залпом випив горілку. Вона була смачною і м’якою. Дивно, чому росіяни, що п’ють її більше всіх на світі не вміють її виробляти як слід? Це, мабуть, якась хохма. Відволікся трохи.
Дмитро вернувся до газети, вимкнувши джезву з кавою. Налив кави, кинув цукру і розгорнув (вже вкотре!) кляту газету. Там була якась дурна стаття про новий спосіб визначення запальних процесів у худоби. Він ще погортав газету , але того, що він читав не було там і близько.
Галюцинація як спосіб спілкування? Реально.
Тож давай думати по предмету угоди, сказав собі Дмитро. Сьорбнув кави. Думки полізли в голову. Він почав їх сортувати професійно і звично. Так і заснув. Якби вранці хтось спитався, що снилось, Дмитро б не відповів.
