Він спить. Сопе скрутившись калачиком, як кошенятко.
Ранок.
Сіре небо.
Сніг.
Неділя.
Не знаю яка година і не хочу знати. Тишина блукає кімнатою, ледь чутно торкається до його оголеної спини моїми пальцями і біжить.
Він спить.
А я йому снюся.
Привіт.
Може, якби тоді вчинила інакше, то зараз….
А що зараз? Зараз я жінка, кохана дружина, любляча мама і коханка. Усе так банально і так просто, що аж розказувати не хочеться. Але зараз я на сцені дивлюся у очі сотней глядачів і моя промова має бути щирою. Господи, так я же зіграти роль коханки і залишитись вірною собі?
Зал мовчить. Хтось тамує подих в очікувані його пробудження і мого палкого поцілунку. Та ліжко непорушно стоїть серед сцени вдягнуте декором осуду.
Встаю з ліжка.
Підходжу до картонного вікна на тлі якого намальована прозора шторка а за нею розкривається вигляд весняного саду. Але я всього лише коханка осідаю білим снігом на рожевий, яблуневий цвіт .
Він в’яне.
Здіймається вітер.
Стою легенько спершись на підвіконня нашого картонного будинку.
Спальня.
Ліжко у вигляді букви Т.
Кухня.
Стіл у вигляді букви О.
Ванна.
Корито у вигляді букви Б.
Вітальня .
Телевізор у вигляді букви І.
Ну навіщо тобі знадобилось мати мене навіть у вісні, скажи?
А могло бути не так.
Підходжу ближче до глядачів, сідаю на сам кінець сцени і мовчки дивлюся.
Я у сорочці.
У білій сорочці.
У його.
Так прийнято після всього, що було одягати чоловічу сорочку.
Ледь прикривати рожеві, кругленькі сіднички.
Три верхніх ґудзика не застібати.
Так персам вільніше – йому приємніше.
І пахнути.
Мій запах пронизує глядачів, які все ще тамують подих. Чую їх дихання – всіх і кожного окремо.
Монолог.
Я прийшла у цей світ сонячним зайчиком, якщо не казати метеликом. Сіла на його долоню, мов сніжинка. Він злизав мене язиком і пройшов, як завжди пройшов повз вікно. Це те люстерко, котре й понині дозволяє вдень бути дружиною, а вночі – коханкою.
Його дружина.- коханка тіні. Вони близнюки.
Вони завжди ходять разом. Він – попереду, тінь – позаду. І тільки переді мною стоять віч-на-віч. Усміхаються, махають руками вигукуючи – привіт. І все. Хочеться плакати, та колись пообіцяла собі – завжди відповідати тим, що дарують мені. Тому усміхаюсь. Щурю носа від маминого проміння і повільно стираю пилюку з нашого намальованого скла.
Піднімаюсь.
Беру ганчірку.
Починаю малювати спогад про нього.
Все розгортається в уяві, навіть молдовські сади вишень і запах вина….
А далі напівповна, вузька дорога, бруківка розміром у цілі букви несказаних слів, дзюрчання талої води і усмішка близнюків – людини.
Його ганчірка геть брудна, мої руки стерті, а люстерко душі в пилюці. Так і дивлюся крізь той пил назовні з надією, що одного дня проміння мами Сонечка торкнеться його зимньої Любові. І вона більше ніколи не буде осідати на рожевий, яблуневий цвіт. Хіба що кольоровим метеликом - літнім і грайливим.
Він спить. Сопе скрутившись калачиком, як кошенятко.
Ранок.
Сіре небо.
Сніг.
Неділя.
Не знаю яка година і не хочу знати. Тишина блукає кімнатою, ледь чутно торкається до його оголеної спини моїми пальцями і біжить.
Він спить.
А я йому снюся.
Привіт.
А далі встаю.
Беру ганчірку і йду витирати пил з скла душі – можливо сьогодні він погляне на мене інакше, усміхнеться щиріше і нарешті зрозуміє, що та дівчина з вікна не просто його дружина і коханка, а Любов усього життя.
