Ось так би завжди сидіти, звісивши ноги з даху п’ятнадцятиповерхівки, милуватись заходом сонця над містом і посміюватись з тієї метушні внизу. Але про все по черзі…
Коли у вас брудні кросівки ви можете: помити їх, або викинути і купити нові, або розказувати друзям за пивом, що компанія «Найк» лише видурює гроші, а досі не придумала взуття, яке б не замащувалось. Коли у вас брудне життя ви можете: намагатись змінити його, або покинути його, або розказувати друзям за пивом, що у них все так само погано, поки вони не повірять. Коли вас щось не влаштовуйте, спробуйте змінити те, що вас не влаштовуйте, а не переконуйте мене, що мене це також повинно не влаштовувати.
Здається все взяв, головне, що коробка під рукою. «Вибухівка», - посміхаюсь я до себе і хлопаю по пакунку під рукою.
Зрештою, коробка – це найцінніше, що повинно бути перед виходом на вулицю. Коробка, сумка, парасолька, гаманець, мобільний та будь-що, аби кишені були не пусті, завжди перед виходом потрібно щось взяти, інакше в нашої прогулянки немає мети, інакше навіщо йти, куди йти, а чим розплатитись, а раптом подзвонять… Гуляти просто так не модно, чи ви не дивились блокбастерів? Там все починається з коробок.
Отже, коробка під рукою, тепер можна йти. На мені старі подерти джинси, довгий сірий плащ і брудні кросівки, може я й не маю смаку в одязі, а ви маєте? Закрийте очі і уявіть одяг вашої мрії. Ні одяг! А не рекламний ролик, вітрину магазину з вивіскою «Розпродаж», чи засмаглу красуню в «Версаче». Те що ви уявили, то фантазія якогось модельєра, то образ, феноменологія, як говорить мій викладач з філософії (аби не забути це слово до екзамену).
На вулиці ніхто навіть не помічає мого безглуздого вбрання. Увагу всіх привертає дівчина з яскраво-зеленим волоссям, подертій сукні в горошок, і червоних кедах на босу ногу. Дівчина кидає виклик суспільству, воно ж глузує з неї. Дівчина скаже, що їй наплювати на суспільство, але я думаю, що наплювати – це коли сидиш в помаранчевому халаті високо в горах. Знаєте, що смішно, а суспільство так і не здогадалось, що йому кинули виклик. Не знаю чи одягалась би так дівчина, якби в її запиленому рюкзаку не валялись піратські сіді-копії «Оффспрінг» і «Секс Пістолс».
Підходжу до тролейбусної зупинки. Потрібно зачекати кілька хвилин. Зрештою, чекати і поспішати – з цих двох рухів складається все наше існування.
Впринципі, мало де можна почути стільки новин, як в громадському транспорті. Тут ви дізнаєтесь рахунок вчорашньої футбольної зустрічі, в якому раунді упав суперник Кличко, і, звичайно останні новини в сфері політики. Певно мало який політолог настільки добре розбирається в нюансах державного управління, як баба Дуся, що зранку везе мішок картоплі на базар. Але ця тема вимагає окремого дослідження.
Мені подобається громадський транспорт, саме тут по-справжньому відчуваєш себе частиною соціуму.
Я приїхав. Цікаво, як про це повідомити кілька десятків похмурих облич, що перегороджують мені дорогу до виходу. Вчасно вийти – це найскладніше завдання у нашому житті, завжди потрібно вчасно виходити, інакше далі не їдеш – далі везуть.
Сотня метрів до цілі. Холодний піт виступає на чолі. Але пакунок під рукою, тому чого боятись. Потрібно лише зайти в приміщення, безневинно посміхнутись охоронцю на вході, знайти потрібний офіс і через секретаря чи іншого хлопчика (дівчинку) на побігеньках передати пакунок за призначенням. А потім.., страшно уявити, що станеться потім..., і сміх і гріх.
Здається все, виходжу на вулицю і з полегшенням вдихаю на повні груди прохолодне повітря наповнене запахом двоокису вуглецю.
- Є закурити? – питаю охоронця на вході. Він міряє мене недовірливим поглядом, нарешті хтось зацінив моє безглузде вбрання, але все таки простягає цигарку. – Дякую, я, в принципі, раніше не курив, поки не почалась ця боротьба з курінням. А ви знали, що великі сигаретні корпорації платять за боротьбу з курінням? Наркодилери платять за рекламну кампанія проти наркоти! Зрештою, ви чули коли-небудь, щоб меценати побудували якийсь диспансер для наркозалежних? Ні! Вони тільки платять за антирекламу, тому що немає поганої реклами! Кожному хочеться спробувати те, проти чого так активно борються. І мені захотілось…
Якийсь охоронець трапився не з говірких. Нічого, зараз розвеселю:
- Сьогодні оті красуні знову зібрались на семінар? – ні слова не вилетіло з його вуст, лише трішки брови піднялись на знак нерозуміння, - Ну ті, з Асоціації захисту прав фотомоделей? Знову будуть обговорювати нову сигаретно-шампанську дієту і кривити носом від одного слова «калорії».
Нарешті, легкий зразок посмішки промайнув на лиці мого співбесідника. Подивимось, як зараз він заспіває.
- Ото зараз крику буде! Бачили який я їм пакунок відніс? То ж їхня смерть!
Охоронець кілька секунд перебуває в повній розгубленості. Потрібно скористатись цим і накивати п’ятами, поки не пізно.
Я тікаю. Зрештою, через п'ятнадцять хвилин захід сонця, а таку красу не можна пропускати. Я просто не знаю скільки мені залишилось, але я хочу, щоб останнє, що було перед очима в мене перед смертю – це багряне вечірнє небо. Не люблю астрономів, люблю думати, що сонце наніч помирає (ріже вени, окроплюючи небосхил власною кров’ю), а на ранок знову народжується.
Тому сьогодні я знову на даху п’ятнадцятиповерхівки, спрагло ковтаю поглядом кривавий захід і тихо посміююсь з тієї метушні внизу.
І справа не в тому, що вони заслуговували на такий кінець. Я всього-на-всього показав їм безглуздість їхнього вчинку, якщо ви не пропонуєте нічого кращого, не переконуйте мене, що все так погано.
Може спробуєте шукати позитив?...
Уявляю перекошені від жаху лиця моделей, коли вони відкриють пакунок, а там свіжий Київський торт – близько шести тисяч кілокалорій, ну чим не смерть фотомоделі…
