„
***
Римський полководець Катус воював вдало з даками та фракійцями. Його легіони вправно тиснули варварів за гори Карпатські, за Істр. І основним, що було в його успіхах, це жорстокість... Хтось би сказав, що то надто надмірна жорстокість, але як взагалі можна підійти з мірками до війни? Хіба дурень, який ніколи не вдягав військовий обладунок та не брав до рук зброї.
Жорстокості його були такими страшними, що ім’я його, принесене спорідненими племенами-втікачами, залишилось в українській мові синонімом бузувіра і іменем того, хто виконує страти...
***
Він читав колись в книжці по економіці, йому її приніс його старший син, який навчався в інституті, що саме так колись було. І тепер воно знову все повторювалось. Хтось веде господарство і до нього приходять найматись на роботу. Такий закон економіки. Було все ж таки дивно бачити закон так би мовити в житті, в дії, персоніфікованим.
Саме син, який зараз знайшов роботу в самому Львові і бував навіть у Відні!, порадив вчинити йому саме таким чином. Рішення було важким, якби він сам ще зважився на нього, так потім всі його сусіди сміялись з нього. Старий таки з глузду з’їхав, прийшла і його пора! А який ґазда був!
Але вже наступного року їхні посмішки зблідли: його сина виявився цілковито правим. Правда, старий тепер міг собі зізнатись, що коли відбулась та, сама перша розмова про це, він не вірив сину, надто той був ще молодий, аби про таке так глибоко говорити, але він довіряв освіті, яку син отримував.
А тепер все відбувалось, як казав він. Його сусіди займались всім потроху, намагаючись себе якось убезпечити в такий страшний час, коли з будь-якого боку можуть почати війну, а перед нею обов’язково гроші перетворюються в папірці, якими можуть бавитись тільки діти.
Він спробував і не займався всім, а взяв і почав вирощувати тільки щось одне. Був попит на капусту, і він вирішив нею зайнятись. Син привіз насіння десь з самого Відня, старий навіть перший тиждень тільки й показував звичайне на вигляд насіння всім в окрузі, адже воно було з самого Відня!
Люди приходили в хату і він вкотре брав мішечок, витягав жменю насіння, давав їм торкнутись, кому понюхати, особливо вибраним, навіть попробувати на зуб.
-Ну, то як?
-Гарне, гарне.
- Отож бо! У столицю всяке сміття не повезуть!
- Ваша правда, куме, там би таких швидко...- і махали рукою, так ніби в ній була шабля і чиясь дурна голова вже злітала з своєї шиї.
Син привіз їх в двох дерев’яних ящиках на бричці, приїхавши на подвір’я пізно в ночі і так видавалось, що то розвантажують бандити награбоване. Добре, що вони жили на хуторі, а то б від підозр сусідів було б не відбитись і тоді поліцай прийшов би до них з підозрілими запитаннями, а не в черзі всіх, хто хотів подивитись на насіння.
Цього року йому щастило. Засіяне за вказівками сина насіння швидко проросло. Не буде брехати він, але звичайно доглядав прискіпливіше за цим насінням. Йому воно було цікаво, але нічого такого надзвичайного поки воно не проявляло. Проростало як і будь-яке. Та не справедливо було б і казати, що воно росло якось пишніше, того року в нього росло все, за кілька років він нарешті вперше мав зібрати добрий врожай з усіх своїх угідь. Ви таке собі можете уявити?!
Коли вже було десь кінець липня він ввечері часто виходив та оглядав всі свої володіння, все достигало, наливалось вагою, він просто не міг натішитись. Його земля стала нагадувати рай! Але коли немає врожаю, то горе, а коли його багато – теж біда: хто все те буде збирати? Робітників тепер на сезон було мало, війна забрала багатьох, а ще залізниці будували і багато пішли туди. І репер доброго робітника, а не якогось каліку, старого чи бродягу найти було важко. Врожаї такі добрі були не тільки в нього, це теж правда.
Але капуста, яку привіз син, була неймовірна, качани зав’язались майже всі, а потім так наросли. Що її листя були мов самі великі лопухи! Гусінь їх не поїла і все це його багатство росло і росло, порозгортавши листя свої мов якісь панські троянди! Ще кілька днів і їх потрібно збирати, збирати швидко, адже злодіїв теж вистачало, в ночі вони приходили, цілі ватаги таких бідняків, крали з полів, комор все добро, вантажили на підводи і втікали. Інколи до найближчого базару і там все збували швидко. Інколи вони діяли на замовлення. Хтось з твоїх заздрісників наймав таких злодіїв, платив їм і ось через ніч ти вже не бачив свого випестуваного врожаю!
А сторожем теж не кожен піде, можуть і по голові чимось так вгамселити, що о-го...
Та порятунок прийшов раптово і зовсім не так як він гадав собі. Десь було вже за годину четверту дня. Самі лякливі вже вертали худобу з паші. Він порався по подвір’ю, десь підганяв кілька своїх наймитів і поглядав на дорогу. Його жінка пішла по крамницям у повіт, але її ще не було. Не те, щоб вона затримувалась, вона приходила бувало і пізніше, але він за звичкою вже поглядав на дорогу.
Нарешті він побачив її постать на дорозі. Він не міг дати їй зараз коней і бричку, бо все було зайнято на господарстві, але вона не дуже й просила.
Він так чомусь зрадів. Що вона вже повертається, що навіть одразу і не помітив. Що вона йшла не одна, поряд з нею йшов якийсь чоловік. Те, що вона йшла не одна, навіть добре, хто знає, що може бути на дорозі, тим більше, що пів шляху до повіту дорога йшла повз ліс. Він ніби не був вже такими хащами, але й не був надто рідким, щоб там не можна було переховуватись. Свого часу кілька бандитів втекли з тюрми та там довший час переховували, поліцаї були безсилі їх впіймати. Люди тоді замикались на ніч, і коли навіть чули, що щось негаразд в стодолі чи стайні, все одно не виходили. А хто навіть мав зброю і то боявся скористатись нею, хто знає, якими вправними були ті втікачі, раз за ними послали так багато поліцаїв і ті нічого не могли вчинити. Їх так і не спіймали. То було минулого року, але люди поволі якось забули про них, бо вслід за владою вирішили, що ті втекли далі, а то й за кордон, в Російську імперію чи Румунію, хоча в обидва боки було ген втікати! Але люди собі так вирішили, то вирішили, тим більше, що вже ніхто їх не бачив і ніяких проблем ночами не було.
Хто це з нею йде поряд? Він придивлявся, приклавши долоню до чола та прикривши очі від сонця, але ніяк не міг розпізнати того чоловіка. Спочатку він гадав, що то хтось з їхнього села, але потім він нарешті переконався, що це не так, він не знав його. Він придивлявся пильніше до незнайомця: доволі молодий, високий, одягнений просто, але чисто. Коли вони вже підійшли і його дружина пропустила чоловіка вперед, він вже розгледів його як слід. Молодий, хоч і запустив „піратську”, як казав його син, борідку. Для нього вона швидше була „лікарською” – у них деякий час в повіті був такий собі лікар, мадяр, він носив таку борідку. Досить і запам’ятався саме нею.
Чоловік був в чоботях, не нових, але густо намащених, пилюка сильно присіла на них. Блакитній сорочці та сірих штанях, на плечі висів військовий мішок, значить недавно ще служив у війську. Чоловік, а сказати б правильніше, молодик, виглядав міцним, здоровим.
- Любий, я привела нам помічника!
- В чому, хтів би м знати?
- В капусті...
- Сподіваюсь ти його там не знайшла? – він і ніби жартував, і ніби сердився. Хоч сам себе злапав на тому, що вже навіть в такому віці він ще ревнує її. Чого б це? Мабуть, що вона, коли так прогуляється, виглядала значно молодшою своїх літ, була такою привабливою! Що він міг з собою зробити?
- Що, хлопче, хочеш поробити? – він дивися на дужого, не сказати б кремезного молодого чоловіка, якому нічого не вартувало працювати на кузні, де платять набагато більше, ніж міг платити він, а той взагалі той міг стати бандитом та просто грабувати проїжджий народ десь коло лісу і спокійно жити собі. Тепер поліція не те, що колись, вони би його довго ловили і хто зна’ чи спіймали б.
- Та ніби так. Я вже вашій дружині про це казав. Мені треба чекати на вирішення мого питання в столиці, а додому повертатись далеко, то аби не марнувати час, хотів би вам прислугувати.
- Та ти, нівроку, дужий, чого тобі раптом до капусти?
- Ну, але ж я й перевтомлюватись не хочу. А гроші теж витрачати попусту не маю наміру. Ну то як?
- Як покажеш якого документа, що за тобою не ганяються поліцаї та люди чесні то милости просимо!
- Ні, - юнак засміявся, і показав гарні рівні зуби – не ганяються! – він витяг зі свого мішка дивного гаманця зі шкіри, розв’язав його та дістав з відти кілька документів, один з них простягнув ґазді.
- Ну, то поки розміщуйся, поїмо, а вже потім покажемо тобі де будеш спати... А як тебе звуть, юначе?
- Микола.
- Микола ? Най буде Микола. А мене Гнат Трохимович.
- Теж не зле...
Він дивився під час вечері за новоприбульцем, їв той непогано, з охотою, акуратно. Це вже не погана ознака. Старий спосіб ґазд визначати як буде працювати робітник – це нагодувати його: як їсть так і буде працювати. Поки що цей тест не давав промаху, все ставалось так як по їді.
Робітника розмістили в стодолі, ще було тепло, а по ночам навіть доволі душно, атому йому було гріх жалітись на виставлені умови – багато соломи, простирадла, сухо, тепло, їсти є, працюй!
Але першої ночі він не спав, в ньому раптом прокинулись ревнощі до власної дружини. Вночі від безсоння всякі думки в голову лізуть, а в темряві вони стають такими явними... може, не просто так вона його привела сюди? Вона ж так погарнішала останнім часом, мов помолоділа, в стані знову з’явилось щось пружне, котяче, таке, що зваблює чоловіків, очі стали таким променистими як тоді, коли він зустрів її , юнкою!
Він глянув на дружину, вона глибоко спала, відвернувшись від нього до стіни. Було душно. Вони спали без ковдр, відчинені вікна, і вся кімната була повна запахів літа , достигаючого врожаю та дзвону цвіркунів, інколи лаяв пес, а частіше ходив подвір’ям, чути було як він тягає по землі за собою ланцюг. Світло місяця падало на них, і дуже гарно відтінювало принадливу фігуру його дружини. Він потягнувся до неї і понюхав запах її тіла – о, як вона пахла теплотою і ніжністю!
Йому стало погано, але він швидко зрозумів, що це не від слабості тіла, а навпаки, за кілька літ він раптом почув жагучу пристрасть до жінки, що спала поруч! В голові трохи запаморочилось, в ніздрі вдарили всі запахи навколо з такою силою, що він якби вдихнув сильніше таки б справді втратив свідомість. Перша думка була зляканим криком маленького пастушка, що раптом не дорахувався однієї корови: „Як таке може бути?! Як?!”, але вона швидко вгасла, бо тіло хотіло свого!
Він повів рукою, обережно, по її тілу, опускаючи її по стегнам все нижче і нижче... вона мов чекала його, вона була гаряча. Ніжна. Зваблива! Ніч часто повертає молодість, тільки тобі не побачити її, але відчути, поторгати, скористатись цим можна. .. і це сталось!
Давно вже вранці так не втішала його робота по подвір’ю. Він цього дня встав раніше будь-кого зі своїх слуг та наймитів і порався коло стайні. Та й день починався на зачудування, чисте небо, сонце підіймалось якесь урочисте, святкове і ставало у світі довкола мов у церкві на великі свята!
День виправдав надії, робота спорилась, він відправив нового наймита на поле до жита. Він не мав часу в день подивитись на його роботу, але коли всі повертались додому, то він не міг не помітити, що новий наймит себе прекрасно відчуває у новій компанії, він йшов оточений купою таких же наймитів, щось розповідав і народ довкола так і покочувався реготом, а дівчата з цікавістю та червоніючи спід тишку поглядували на нового. А він таки був гарним хлопцем! Вони не дарма кидали на нього свої погляди, от курви молоді, їм би тільки... але те, що він так легко знайшов спільну мову з всіма, говорить, що він таки знахідка мабуть. Гарного управляючого, такого, щоб слухали його люди, а не його батога зараз знайти важко. Ну що ж, Миколо, подивимось на тебе пильніше...
Два наступні дні Гнат приглядався нишком на нового наймита, але чогось підозрілого він не помітив, навпаки: Микола мав гарні стосунки з всіма довкола, там де був він постійно було весело, лунав регіт, та такий завзятий, що ті, що працювали поодаль, але чули регіт, намагались перепитатись в тих, хто ближче, що там такого смішного і з чого тепер сміються. Ввечері він не цурався позачіпатись з дівчатами і Гната хвилювало тільки аби він не швидко спаскудив яку дівку і тоді б його вигнали з цього села, а то ще гірше, запроторили до якоїсь буцегарні. Гнат Трохимович сам для себе відмітив, що вже переживає за хлопа, який в нього всього кілька днів. Може, йому просто навкимилось за своїм рідним сином. Все могло бути, але суті питання воно не змінювало. А тому наступного вечора він покликав Миколу до себе. Коли сидів коло паркану та розпалював самокрутку з свого міцного, терпкого тютюну, що вирощували на одному з пагорбів за селом. Тютюн був таки відмінним! Коли його правильно висушити. Запах мав неймовірно смачний!
- Миколо! А йди-но ту!
- Дай Боже, пане Гнате...
- Паном цісаря кликати будеш, я ще не дослужився... Сідай, поговорити хочу...
- Пали. – він простяг тютюну та папірця.
- О! Тютюну даєте, а кажете, що не пан! – Микола посміхнувся щиро. – Давайте. Хочеться посмалити...
- Що, в армії навчили?
- Там без того не можна. Здохнеш в шанці в ночі ...
Вони запалили і якийсь час помовчали. Микола був мудрим хлопцем: раз його покликали на розмову то самій почнуть її, не потрібно підганяти те, що й само рухається...
- Я б хотів тобі сказати, Миколо... Ну, я бачу ти тут швидко обжився... А скажи, дівки в нас гарні?
- Суща правда! Є тут „крулевни”, е-ех! – він аж прицмокнув.
- І що, одружився б з якоюсь?
- Та, я ніби ще й не думав... не ті гроші в кишенях, не той каптур на мені, щоб до вінця у церкву...
- От і я про те. Не поспішай.
- Ви про що?
- Як би то сказати. Розумієш, вони тут такі , що вискочити заміж просто марять! Ти тільки їх поваб трохи, то вони за тобою і у воду шубовсь, тільки б чоловіка собі мати! А раз ти не поспішаєш, то будь обережним, а то... дасть себе спаскудити, а потім на тебе натравить поліцію і всяке таке....
- Нє-є. Поліції мені не потрібно. Я маю бути „чистим”.
- Що, маєш які гріхи? – Гнат внутрішньо насторожився.
- Ні, ніяких, слава Тобі, Господи! Але щоб мати роботу й далі та почати ґаздівство мені того не потрібно, а то так одразу з війська у буцегарню! І то за що? За те, що дівку здурив?! Ото подвиг!
- От-от, я і кажу... так що пильнуй. В нас дівки, що хижаки. Махом тебе обкрутять, тільки піддайся...
- Я зрозумів, хазяїне. Буду на чатах.
- Ну, то добре. Я тебе попередив. Будь...
Микола встав, поклонився легенько Гнату Трохимовичу. І вже рушив до місця своєї ночівлі, коли той знову його окликнув.
- Слухай, Миколо, а ти в мене б не хотів трохи бути управителем чи що...
- Заманливо. Дякую, Гнате Трохимовичу, але я ж ненадовго. Мені обіцяли одну роботу у Львові. Та ота вакансія з’явиться трохи пізніше, тож я, не бажаючи витрачати час і гроші, пішов на роботу і в мене з нею пощастило. Жаль буде, коли мені прийдеться йти геть, а вам знову прийдеться когось шукати... От я капусту відбуду і...
- Ясно. Хай так і буде. Але як передумаєш, пропозиція моя в силі. Всяке ж буває.
- Буває. Ще раз дякую. Добраніч.
- Добраніч.
Так вони й розійшлись. Два наступні дні все було як і у попередні, Микола порався по господарству з завзяттям, вартим похвали та відзнаки і Гнат помітив для себе, що при розрахунку дасть йому кілька грошей зверху за старання. Мало того, його сусід, Василь Марків підходив до нього питатись про Миколу. Ніби так як про робітника і таке-сяке, але Гнат швидко зметикував, що не це головне було в Василя: в того ж була дочка на виданні, нічого собі, гожа, а тут такий хлоп, ґаздівство тримати вміє і може чого ще шукати? Поговорили, але Гнат сказав Василю, що Микола хоче йти геть... в будь-якім разі Гнатові потрібен управитель, а не знайти жениха своєму сусіду, чи не так?
Нарешті почалась капуста. Врожай, слава Тобі, Господи, був нівроку: насіння, яке передав йому його син було дивним, капуста повимахувала така здоровенна, що о-го! Листя міцне, чисте, хрумке. Потрібно було зібрати акуратно, щоб не втратити нічого. Він дав Миколі вибрати бригаду для збирання врожаю, але той напрочуд мало чолові вибрав і сказав, що сам любить збирати капусту, а таку пишну та гарну йому й видіти не доводилось і тепер він вірить, що дружина Гната Трохимовича не перебільшувала, коли розповідала йому про свої сподівання на врожай! Гнат тільки знизав плечима, попередив про те, щ все потрібно зробити акуратно та швидко і як буде не вистачати людей, щоб одразу сказав йому. На тому і погодили.
І вони взялись до роботи. Микола зробив собі сокирку маленьку, з короткою ручкою і прийнявся до роботи першим. Його рухи були настільки чіткими, різкими, швидкими, що склалось враження, що він займався цим все життя. Микола зняв сорочку і його загоріла спина з гарним, загорілим торсом приваблювала не тільки жінок довкола, але й чоловіків, він виглядав якимось героєм з казки, що серед тієї капусти мов серед гущі ворожої армії, але він йде вперед, йде незупинно і нікого не боїться, і вороги лягають справа, зліва; ніхто не може його зупинити: короткий різкий замах, тюк, і корінь качану розрублено одним ударом, і ось голова капусти вже передана на фіру поряд. І знову замах, тюк! Тюк! Тюк! Все планомірно, без уповільнення, без пришвидшення, так працює молотарка механічна на панськім току та на току споживчого товариства, тільки фур-фур, фур-фур! Загоріла спина, широко розставлені ноги, рух лопаток, м’язів спини... Жаль, не було поряд художника. З нього можна малювати ангела Божого, що кладе всю армію загарбників під Єрусалимом зі Святого Письма!
Капусту акуратно складали на фіри, встелені м’яким листям попід низом і повільно везли в погріб, де було холодно, і там акуратно складали на купу. Два дні роботи, більшу частину якої зробив сам Микола, і врожай капусти вже був весь складений у погребі, тепер можна не переживати, що підуть дощі, а врожай буде на полі, а ще , що саме головне, вони впорались з капустою саме до повітового ярмарку і тепер можна її, свіжу, велику, привезти на ринок і там продати по панській ціні: не одна ресторація і крамниця захоче купити капусту з насіння, привезеного прямо з Відня! Гнат Трохимович був вельми задоволений.
Коли вони всі вечеряли по закінченні вдало зібраного врожаю і Гнат видав спеціально всім платню, Миколі, як і обіцяв собі, навіть трохи зверху за гарну роботу, розпорядився видати трохи „оковитої”, аби всі відчули свято, він відтягнув на бік Миколу:
- Ну то як, йдеш таки?
- Йду. Є шанс. Я взагалі вже сьогодні вночі піду на станцію і сяду на потяг , він має там бути під ранок і поїду...
- Зрозуміло. - Гнат зітхнув. – За розрахунок я думаю ти не в образі. так, а чого ж все таки капуста для тебе така була важлива? Ти не повірив моїй жінці, що в нас така вона буде?
- Не те щоб не повірив. Просто мені потрібно було трохи підготуватись до здачі іспитів на професійну здатність...
- Що ж то за робота, в якій потрібно добре рубати капусту як не вміння рубати ту ж таки капусту?
- Є така. Потім покажу.
- Ну, гаразд... добраніч не говорю, ти ж сьогодні їдеш, але як передумаєш – вертайся, роботу дам і ґаздівство поможу підняти...
- Дякую.
Так вони знову розійшлись. Ввечері, коли вже всі полягали спати і тільки було чути, що десь по селі співають, горланячи на всю пельку, кілька його наймитів. Микола зібрався швидко і Гнат вийшов його провадити до фіртки.
- Ну. то будь. Щасти тобі. Сподіваюсь, роботу знайдеш собі грошовиту. Тепер такі часи, що гарна робота, що багата наречена...
- Ваша правда. І вам щасти...
- Так що то за робота така?
- А от, візьмете, почитаєте... –він простяг складеного в кілька раз папірця, доволі пожм’яканого. Гнат взяв його, але не хотів переривати миті незручністю, потім подивиться. Вони попрощались і Микола пішов. Вже світало і його сіра постать поволі танула в сірому тумані світання, хоч довкола здавалось прозорішого повітря немає і не може бути!
Гнат дістав папірця і почав його розгортати. То був лист, але написаний на офіційному бланку міністерства внутрішніх справ країни, дивно, що Микола такі документи так неохайно зберігав, це на нього не схоже. Він розгорнув папір і почав читати.
Волосся почало ставати дибки. Нічого страшного. Мова йшла про роботу. Пропозиція вельми спокуслива. В горлі пересохло. Все тверезо помірковано аж холод по спині... Матінко Божа!
Пропозиція роботи і прохання підтвердити власне вміння проводити відповідні механічні вправи. Так перевіряють писаря на його почерк, адже не кожен може заповняти документ. Пропозиція була на посаду урядового ката. І вимога пройти іспит на вправне... володіння знаряддям. Уряд, виконуючи вироки, повинен проводити все якомога гуманніше і тому повинен навіть останньому бузувіру забезпечити швидку смерть.
Ось чому його так вабила капуста. Гнат повільно чомусь знову акуратно склав папірця, його потрібно спалити! Потім повільно пішов до себе в хату, але в останній момент, вже стоячи на порозі ґанку він озирнувся на погріб.
Там був врожай капусти. Купа відрубаних голів... Капуста, голови, люди – пил... Він ні з за що зараз не зайшов би туди: він боявся побачити там кров і відрубані голови, а не виплекану капусту...
Спати він нині вже не буде. Як і не буде продавати капусту. Він вирішив. Будь ти проклятий, Миколо! Як я буду в пеклі то прошу одного: дати мені можливість підливати смоли тобі в казан!
