Коли останній промінь сонця впав на її обличчя і повільно сковзнувши, розчинився в сутінках, в той самий час десь за тисячі кілометрів той, з ким вона розділила своє серце – вбив її. Не знаючи цього – вбив. Він жорстоко та безжально розділив їх. Розірвав єдине ціле. Два серця, що колись були одним – ніколи не стануть такими як були якщо їх розлучити. Вони помирають. Повільно, інколи роками, чорніють та гниють, гидкі хробаки болю та зради пожирають їх. Серця вмирають…і разом з ними люди.
спочатку текст був із закінченням, але потім я його прибрав. Про всяк випадок, ось воно:
Вона помирала. В той самий момент, коли він перейшов межу – її серце на якусь крихітну долю секунди закололо. Все. Однієї миті було досить щоб серце почало гинути. Напевно воно кричало, кричало їй, що щось не так…
Дівчина відкинула всі свої переживання, глянула на блиски води і подумала про нього, про її кохання, про те, що не зрадить…ніколи…ніколи…ніколи…
Вона помирала…
