Того лютневого ранку дівчина Олеся прокинулась НЕ від аромату кави, що долинав з кухні, НЕ від обережного брязкання посуду. Тиша стояла в квартирі. Здавалось, що завис у повітрі монотонний звук. Якби в написанні музики вигадали нотний знак для позначення такої тиші, то сам музичний шедевр було б надруковано на п*яти сторінках. Так, саме на п*яти, Олеся була впевнена у тому.
Ще трохи полежавши в ліжку, остаточно усвідомивши, що сон, солодкий сон, в якому марила вона хвилин з п'ятнадцять тому, не повернеться і не матиме продовження в суворій реальності, дівчина попленталась на кухню.
Чайник закипів надивовижу швидко, хотілося кави, проте її запаси було вичерпано і довелося пити чай. Процес заварювання чаю є досить таємничим – подумала Олеся. Окріп усотується у висушені туземні листки, зчитує інформацію, а потім, опісля того, як чай готовий до вживання, вісті з іноземних країв отримує організм.
Димок здіймався над чашкою. Згадалося як в дитинстві вночі, коли татко вставав з безсоння і йшов на кухню, щоб посмажити яєшню і приготувати чай, вона, ще мала, вислизала з-під ковдри і приєднувалась до пізніх вечерь (чи то може занадто ранніх сніданків?), чай мав аромат справжньості, заварювався повільно, а ще був гарячий-прегарячий, доводилося дмухати на маленьку ложечку й чекати, коли можна буде пити.
Роки змінили звички, тепер Олеся не уявляла дня без кави, спала цілу ніч, і жила окремо від батьків. У неї не було таємничого принца, на кого вона чекала ще з дитсадка. Траплялися хлопці, чоловіки, які подобались, але переважно «Алєни Делони» не відповідали взаємністю, або ж могли запронувати хіба що близькість і не більше.
Олеся звикла жити одна. Цінувати свою самотність навчилась завдяки необмеженості дій. Танці, зустрічі з подругами, перегляд фільму в будь-який час, опівнічне мовчання при ввімкненій лампі, прогулянки пішки на великі відстані, пустий холодильник – то тільки невеликий перелік переваг самотності.
Інколи дівчині хотілося опинитися на безлюдному острові, вона знала точно, чим буде займатися. Ляже на пісок в чому мати народила ниць, заплющить очі, і буде дослуховуваись до відчуттів свого тіла, шепоту океанських вод, мріятиме на повну, не поспішаючи, без обмежень. В її мріях обовязково буде все так, як захоче вона – і принц – молодий, привабливий, розумний, уважний; і маєток зі стайнею, і майданчик для гри в гольф…А ще сад, в якому Олеся сама вирощуватиме різноманітні сорти троянд. І чайна плантація, сповнена щирого сонця і любові власників маєтку. Отоді вже інші любителі чаю отримуватимуть звістки від неї про теплі краї, про безмежне кохання і достаток, будуть мріяти і насолоджуватимуться теплом тих, хто поруч, хто заварив чай.
Ввімкнула комп*ютер. Інтернет «лагав».Мабуть, в день святого Валентина всесвітня мережа не втримувала напруги закоханих сердець. Перевірила пошту. Декілька пропозцій щодо працевлаштування, розсилку яких замовила ще не памятає відколи, повідомлення з сайту "Однокласники" про те, що хтось поставив оцінку за фото, новини з закордонного порталу знайомств.
На телефон прийшла смс-ка від хлопця, з яким познайомилась випадково в транспорті (несолідно, але що вдієш, коли людина сподобалась?), приємно, що тебе памятають. Але той, на кого можна було при занадто низькій ймовірності, розраховувати, не привітав.
Для Олесі Валентинів день давно не існував, з класу 8-го, коли окрилена почуттями до однокласника Сашка, вона надіслала валентинку адресату. Почуття було розтоптані «тупим ржанням і стьобом» над оформленням листівки. Пізніше Олеся повертатиметься зі шкільної вечірки і побачить її валентинку в калюжі. Ось така се-ля-ві.
Серце закрилося надовго з тих часів, потім років через 7 дівчина знов «зіграла» в кохання без відповіді…така собі роль, з періодичністю і наслідками психічних розладів.
Віднедавна, здавалось, переконала себе в тому, що треба дозволяти себе любити, але що вдієш, коли любити просто не вміють. Стосунки почати шансів було доволі. Але щасливою людиною чомусь почуваєшся лише тоді, коли «не йдеш в розріз з самим собою». Не обманюєш себе, не переконуєш і не плануєш розумом, мовляв ось це зараз, те - опісля, а ось те – взагалі не має сенсу.
Олеся звикла жити так, щоб не соромно було перед собою, навіть за досить дивакуваті вчинки. Олеся була віль-но-ю! Кохати вона могла кого-завгодно. Байдуже, чи кохання взаємне. Дівчина була щаслива від того стану, який панував у душі не важливо скільки днів, років, чи, може, годин. Валентинів день приходив укотре з легкою депресією. Але десь ближче до обіда дівчина усвідомлювала, що важливо кохати не раз на рік, почуття потрібно підтримувати вчинками, зігрівати дзвінками, зустрічами, походами в театр,кіно…кому-що до вподоби, романтичними побаченнями, тривалими розмовами, відкриванням душі…
Кохання не можна планувати заради того, щоб було кому готувати, прибирати, прати брудні шкарпетки.
Як на неї, то повсякденність життя перетворювалась в свято кожного дня, бо вірити, чекати, хвилюватися, що ось-ось побачиш, почуєш, знайдеш…приємно. Стан очікування дива приємніший, аніж очікування черги. Для дівчини неприйнятним було порівнювати себе з товаром, що залежався на полиці і дивом купився нарешті розтяпою-покупцем.
Чай було допито, напій охолов, не приніс очікуваного задоволення. Думки не роїлись, за вікном об дашок балкону тарабанили краплі дощу зі снігом. Було спокійно і похмуро. Ось такий собі звичайний зимовий день, погода залишала бажати кращого. Проте дівчина не сумувала. Нафарбувавши вії ще хвилин з 20 вдивлялась у дзеркало, потім зателефонувала батькам, поговорила з сестричками. Мобілізувала свій ентузіазм, одягнувши капелюшка, ще раз «згримасила» в люстерко і вирушила на прогулянку, хто знає, що ще може статися, адже до вечора ще гай-гай…
