Я сидів на парі, падав сніг (в моїй уяві),
а руки потягнулися за аркушем паперу -
і виникла розмова та шалена:)
я уявив (скоріш побачив),
як моя дівчинка маленька плаче
і так їй захотілося допомогти,
що вирішив подарувати Їй нові думКИ::)))
Настрій... Її думки тривожно літали зі сторони в сторону. Та хоч Вона й розуміла, що для смутку не було жодної причини, все ж таки щось не давало спокою...
Вечором в парку було так тихо та затишно, що навіть здавалося дивним, що всі люди кудись позникали! "А раптом вони змовились і десь з-за кущів та дерев за мною спостерігають?!" - промайнуло в Її голові.
Та шалений потік думок просто витіснив цю останню, непідвласну йому, "думку".
Чому сльози котилися по Її обличчі? Чому Вона так боляче робила новий крок?
Он там, за білим деревцем, видно якусь лавку... "Краще піду до неї)" - і маленька посмішка, мов блискавка, освітила сухе та темне небо:). "Принаймні ліхтар не світитиме в очі:)" - і знову посмішка, така невимушена, така природня і до болю загадкова(-:
Дійсно, там, коло лавки, було не надто світло - цього було достатньо, щоб спровокувати бійку! Бійку тих художників, які завжди намагаються першими потрапити кудись, щоб намалювати для якогось багача картину, якої він ще ніколи не бачив... це все перебільшення...
Насправді я нікого би до Неї тоді не підпустив!
Господи! Її сльози котилися по теплому, мов літній вітер, обличчі...
Дві сніжинки зупинились на Її повіках. "Вони навмисне так:)" - крізь сльози подумала усміхнено Вона. - "Тепер і сніжинки за мною спостерігають:)"...
Вона забула геть про усе! Дитяча радість:)
Ви коли-небудь спостерігали за дітьми, широчезна посмішка яких здатна підняти настрій навіть найбільшому бурчуну, особливо тоді, коли вони без прихованого здивування відкривають для себе щось нове:)
Піднявши голову та свої оченята догори, Вона поглянула на небо... сніг падав просто на Її обличчя. Чи це Вона падала в небо? ТАК! Вона ж невагома. "Я - мов сніжинка:) Вони, мабуть, мене до себе кличуть:)" - Я й досі не розумію, чому Вона боялась літати??
...буває, ми й самі не зауважуємо, як наші думки... важкі такі... тягнуть нас донизу у той час, як у них витають тільки нематеріальні цінності та роздуми...
...буває, ми наважуємося подивитись на себе зі сторони чи відчути, що Хтось чи Щось намагається допомогти нам вирватися з полону "важких" думок і полетіти:)
Це не історія. Вона "не варта" вашої уваги. Проте коли Вона знову піднімала оченята і бачила дощ, опалі листочки, сонячні промені чи-таки сніжинки, - більше на обличчі не було сліз!
...була тільки ангельськи чиста дитяча посмішка...::)))
