Одного разу він запропонував їй пограти у свободу. Тримючи у руках ярмо, мило усміхався і пояснював правила. Все було просто: одне ярмо він дає їй, інше лишає собі; одягти його собі на шию можна тільки за власним бажанням, але потім вже не можливо буде зняти. Можна ніколи його й не одягти, але доведеться все одно носити його з собою.
- Що за дурна гра? - спохмурніла вона.
- Гра у свободу. Ми самі обираємо, від чого нам залежати, а поки не зробили цього, маємо свободу, - спокійно промовив, обійнявши її й ніжно цілуючи.
- Тобто, одягнувши це ярмо, я вже ніколи не позбудуся залежності від тебе?
- Ні. Тож не поспішай. Спочатку переконайся, що це те, що тобі треба, щоб не жалкувати. Я би не хотів, щоб ти втрачала життя через мене.
- Знаю. Я й не думала. Воно поки що полежить у мене в сумці. Я ще не вирішила. І... знаєш, ти теж не... коротше, дорожи свободою. Але пам"ятай, це гра, і будь-якого моменту все можна припинити, - сказала тихо і здригнулася.
- Можливо, колись так і буде. А ще можна разом обрати залежність, тоді нам вже нікуди не вдасться подітися одне від одного.
- Нічого, любий, все буде, як має бути.
