Сніг кружляв у повітрі у якомусь безпам’ятстві, всім нагадуючи, що грудень вже настав. Я стояв і дивився, як падає сніг. Моє волосся було мокрим від води і напруги, яка заважала мені нормально сприймати світ.
Вже другий день я хочу, щоб вона мені подзвонила. Сніг заносить сугробами землю і відразу перетворюється на талу воду. Я все стою і не рушаю з місця. Я загубився у своїх снах. Вони переслідують мене від самого пробудження та десь до обіду, чи до першої кави о 12. На роботі хочеться думати лише про неї і не вдихати запаху м’яса, яке постійно смажиться перед носом. Кожен день я прокидаюсь о шостій, щоб встигнути на маршрутку, яка приходить на зупинку десь о 6.40. Не можу не думати про неї, особливо, коли вона відкидає волосся назад, або закладає його на лівий бік. А ще її посмішка. А ще, як вона виправляє мою російську, коли я, як завжди, плутаю закінчення. В суботу я навчив її казати გამარჯობათ! Це слово далося їй не з першого разу. ЇЇ звати Ніна, але я називаю її Ніно.
Чи складно закохатися в такого як я? Звичайний ქართველი з Горі, працюю вже два роки поваром в кафе на ст. Метро КПІ. Взяв собі, і закохався, як останній хлопчисько. Я надто гордий для неї, надто самовпевнений. А вона розумна, наївна і красива.
Виходжу на вулицю і дивлюсь, як падає сніг, підкурюю собі сигарету, і уявляю вже, як ми зустрінемось можливо навіть у п’ятницю.
Взагалі-то я весь час прагну свободи, я завжди хотів всього досягти самостійно, без допомоги батька чи старшого брата. Залишив Грузію ще в 90-ті і приїхав сюди на заробітки, а потім навіть в інституті вчився років три і писав вірші для студентської газети. Тепер мені 31 і я працюю поваром в кафе. Я вмію гарно готувати. Я люблю свою справу, тому і тримаюся на цій роботі. Друзів в мене не багато, але ті, що є – справжні. Інколи затримує міліція в метро, просять показати документи. З ними все нормально. Я громадянин Грузії, але маю право на проживання. Паспорт завжди ношу з собою. Колись хотів одружитися, але не вийшло.
Докурив сигарету, помив руки. Треба мити м'ясо і тушити овочі. Щось руки мене не слухаються. Скоріше б вже кінець дня. Дивлюсь у вікно, а там все сніг. Летить і йому все-рівно, подзвонить мені сьогодні Ніно чи ні.
Вона мене якось спитала, чи ходив я на балет? Колись давно, ще в Грузії. Може запросити її кудись на вихідні? Вона обов’язково надягне найкрасивішу сукню зі свого гардеробу, а я чорний костюм. Ми будемо гарною парою. მშვენიერი
От, чорт, забув свій мобільний дома! А можливо вона мені вже написала, чи подзвонила? Ми ж домовилися, що здзвонимося. Ну от. Вона подумає, що я ідіот, і образиться на мене.
І от я вже в дорозі. Несусь до театральних кас і купую два білети на балет «Жізель». Іду містом, мішу сніг ногами. На роботі підмінять, не страшно. Вчора я працював понаднормово. Ось так. Вже майже не боляче. Мого друга недавно застрелили. Два постріли, отак. Ми дружили майже з дитинства, а він перейшов дорогу якомусь чечену і той його застрелив.
До мене підходить молода дівчина років 20, мило посміхається і просить сигарету. Я віддаю останню і не можу не сказати, що це шкодить її здоров’ю. Їй звичайно ж все-рівно, що я думаю про це. Вона дякує і біжить в сторону метро.
Сніг заставляє мене згадати про те, що мені потрібна шапка, а краще капелюх, чи взагалі чорний BMW. Отак. І ніхто не відніме в мене право мріяти. Раптом відчуваю, що всі мрії та спогади дитинства накочують на мене і я страшенно хочу повернутися додому. Не вийде. Тут у мене робота, житло. Чому вона з’явилася в моєму житті саме зараз? На все є свої причини.
Я закриваю очі і переді мною пустеля, така далека, неосяжна і піщана. Я чую шум вітру, який здіймає пісок. Я не бачу горизонту. Весь світ звузився лише до моєї постаті, я вимірюю кожен крок новим слідом, який стирається вітром вже через секунду.
Це марево тривало хвилину, чи дві, а може й три. Не знаю точно, скільки так простояв. Давно не було зі мною такого. Це вже натяк на те, що треба щось терміново змінювати. Я забуваю про все і виходжу на ст. Метро Арсенальній. Мене захоплює бурхливий людській потік і поступово відпускає вже на Алеї Слави. Там я можу сидіти годинами, вдивляючись в міське життя. Воно спішить, несеться, а я обережно йду, нікуди не встигаю, але і не запізнююсь. Чому я такий неуважний? Я не встигаю навіть подумати, як якийсь хлопчина знову просить у мене сигарету. Я чомусь вирішую збрехати і кажу йому, що я взагалі-то не курю, і щоб він від мене відійшов на 10 метрів взагалі. Він не дуже засмутився і пішов геть. Я також пішов геть. Мене чекає вдома мій телефон, на якому вже мабуть блимає її повідомлення. Чому я в цьому такий впевнений? Сам не знаю. Люди вірять у те, у що їм хочеться вірити.
Колись давно мій брат мене запитав, чи вірю я в НЛО. Я відповів, що вірю, а він з мене посміявся і сказав, що його не існує. Я з ним незгоден. Та ось в мою сторону рухається якась дівчина – червоне пальто, синій берет. Мабуть знову по сигарети. Та ні, вона питає мене англійською, як пройти до метро. Зі всього, що вона мені сказала, я зрозумів лише одне слово метро, бо воно інтернаціональне. Я показав їй рухами, де воно, але вона не зрозуміла. Тоді я дістав якийсь папірець, взяв ручку і намалював схематично дорогу. Вона симпатична. Такі милі губи. Мені подобаються. Як би ж я знав цю англійську, а не пропускав пари Віри Миколаївни по п’ятницям зранку… Ну от. Я знову лишився наодинці зі своїми думками. Якщо вони мене доженуть, то станеться катастрофа, мега-вибух моєї свідомості, а це до добра не приведе. Я знову почну писати жахливі вірші, потім шматувати їх, потім знову писати і комусь дарувати, якщо взагалі таке можна дарувати. І так по колу. Аж поки мене не зупинить брат, або міліціонер, який попросить мої документи. Тоді я приходжу до норми. Сиджу на роботі тижнями, всіх заміняю. Я готую. Готую все, що завгодно, всі страви, які входять до нашого меню і вигадую нові. Люблю готувати десерти, але сам їх не їм. Я люблю чорний шоколад та один алкогольний напій, який часто любила Janis Joplin. В мене завжди вдома пляшка стоїть. Це Southern Comfort. Мені цей напій завжди висилає мій друг з Німеччини. Він грек, готує ще мабуть краще ніж я, і любить так само Southern Comfort з джин-тоніком. Ще він класно вміє фотографувати та грати на синтезаторі. Іноді сумую за ним тут. Але зараз не про нього, бо я сумую за Ніно. Вона зараз об’єкт всіх моїх бажань та мрій. Чого ж я тут сиджу і ловлю сніг та свої думки?
Знову метро, тіснява, штовханина та ось я вже на Ванди Василевської, підходжу до свого будинку, відкриваю двері. Чорт, ліфт не працює, треба аж на дев’ятий поверх пішки. Нічого. П’ятий поверх, задишка. Видих-вдох, ще раз видих. Сьомий поверх. Хто зламав ліфт?! Видих-вдох. Восьмий поверх. Забув купити сигарет. Та вже якось без них. Нарешті дев’ятий. Скидаю куртку, шукаю телефон. Ну де ж він? Та ось же, на столі.
Тиша.
Вдох. Тільки повільно. Тепер видох. Одне пропущений дзвінок. Від брата. Вдох. Тепер повільний видох.
Знову вниз за сигаретами?
