Чи чули ви коли-небудь про розпечену драбину, якою потрібно підніматися босоніж? А можливо ви навіть піднімаєтесь нею? Можливо…
У кожної людини в житті є ця драбина, але не всі про неї знають, а з тих, хто знає, лише одиниці починають своє сходження тою драбиною. Більшість же просто уникає її, проходить повз неї, виправдовуючись перед собою тим, що це й не потрібно, й не по силах… виправдань безліч… Та в будь-якому разі ця драбина існує, вона є у кожного. Питання лиш у тому, що ти обереш: стояти на місці чи ризикнути й піти вперед?
Вона була однією з тих небагатьох сміливців, що не оминули свою драбину.
Так, вона вирішила пройти босоніж по розпеченій драбині. Не тому, що мала героїчну вдачу, не тому й, що надто вже бажала пригод. Вона просто відчула необхідність змін, зрозуміла, що якщо все залишатиметься так, як є, то вона задихнеться.
Отож, драбина вже перед нею, палаюча, довга… Вона вже ясно усвідомила, що коли ступить на першу сходинку, то вороття не буде. Потрібно вирішувати… Боже, як же тільки страшно! Та ні, по-іншому не можна, необхідно підніматися.
… і вона занесла ногу над першою сходинкою…
Перша сходинка – змінити подруг, якщо їх ще можна так називати. Відверто кажучи, вже давно в них і не було ніякої дружби, тільки спілкування за звичкою. Спілкування, яке вже не приносило їй минулої радості, свіжих думок, нової інформації. Так, обмін люб’язностями та й годі. І так із дня у день… Вона не витримувала цього, розуміла, що треба йти далі. Але як же це тільки страшно!!! Знав би хто, як вона боялася. Боялася, що не знайде нових подруг, що буде одна й не матиме навіть кому сказати «привіт» і запитати про життя. Боялася. Та залишати все так, як є, не можна.
… ступила на першу сходинку…
Вогонь вмить обпік босі ноги, було боляче. Настільки боляче, що не було навіть сил кричати, не могла заплакати. Але щойно больовий шок минув, і вона почала приходити до тями, розмірковувати, як жити з цим болем, як він зник. А разом з ним зникли й інші відчуття. Життя тривало, все нормально, все байдуже. Аж раптом від сходинки по тілу почало поширюватися приємне зігріваюче тепло.
Це було тепло дружби, дружби нової, ще не окріплої, але щирої та свіжої. Дарма вона боялася самотності, та їй ніяк не загрожувала. Навпаки, позбувшись тягаря, що давив на неї останні місяці, вона отримала більше: нове коло спілкування, набагато ширше, ніж до цього, таке, від якого не задихалася. І мучила її лиш одна думка: «Чому не зробила цього раніше?»
Вона відчула радість: перша сходинка залишилась позаду, вона зробила перший крок, страх перед драбиною зменшився.
Що ж, попереду наступна, друга сходинка… Що це? Чого вона вимагатиме?
… стопи доторкнулися до розпеченого заліза…
Друга сходинка була для неї ще одним вчинком, який вимагав сміливості. Потрібно було зробити одну дуже просту і водночас складну штуку: покохати, довіритися почуттям, іншій людині. Це означало припинити боятися, відкинути подалі думки «А раптом знову нічого з цього не вийде? А тоді буде нестерпно боляче, а я й так вже настраждалася через кохання, тож нащо нова мука?» Це означало, що треба ризикнути покохати, покохати не зважаючи ні на що, покохати, навіть якщо це кохання «приречене недовго прожити», покохати, не боячись того, що потім так дико щемітиме серце, покохати… Це означало, що потрібно наважитися й на можливі страждання, не тікати від них, не боятися.
Взагалі, все впиралося в страх, звичайний людський страх. Драбина викликала страх, але покликана була той страх знищити, навчити людей позбуватися страхів. Вона почала це розуміти, коли пройшла першу сходинку драбини й відчула, що вже не так боїться ступити на другу сходинку, як боялася, коли стояла перед першою. Опинившись на другій, вона в цьому була впевнена, щось їй підказувало, що так все і є, вона шкірою відчувала власну правоту.
Отож, друга сходинка, коли вона на неї ступила, не те, що не пекла, взагалі була крижаною. Потрібно було відігріти своє серце, що заморозило себе, аби не закохуватися й не страждати знову. Поступово серце відтануло й дало своє тепло сходинці.
І вона покохала, покохала без страху втрати й нового розчарування, покохала, хоч і не знала, чи довго так триватиме. Тепер її серце відкрите, і, щоби не сталося, вона готова пустити в нього кохання.
… третя сходинка…
Не встигла вона ще повністю видертися на третю сходинку, як та обдала її своїм жарким полум’ям. Її бідну всю трусило. Третя ж бо сходинка була подоланням страху перед публікою, перед думкою інших. Вона мала навчитися відстоювати власну позицію, не боятися висловлювати власні погляди, мала навчитися змушувати людей чути себе.
Це було так складно… той страх вже переріс усі можливі межі, ставши таким собі комплексом. А тепер його потрібно було подолати… Що ж, вже двічі в неї вийшло, то вийде і тепер! Так, вийде!!! Вона зможе… Адже вже ж переконалася, що боятися не потрібно, що це ні до чого.
Проте, не зважаючи ні на що, на цій сходинці довелося трохи затриматися… страх щезав надто повільно, але зникав. Зникав! Поступово на душі ставало все легше й легше. Як же це приємно, яке це задоволення – відкрито говорити, що думаєш, і плювати на те, що комусь твоя думка здасться ідіотською.
Дивним було те, що колись у неї не було жодного зі страхів. Вона не завжди була тою дівчиною, яка стояла перед драбиною. Раніше це була та, яку зараз дуже нагадує сміливиця з третьої сходинки… Раніше… Але потім щось змінилося, вона зупинилася й нахапалася страхів. Та тепер вона знову рухається.
Отож, коли третю сходинку подолано, з’являється наступна…
Погляд ковзав по гладенькій поверхні розпеченого залізного прямокутника. Що це буде? Для того, щоб дізнатися, потрібно опинитися там. Вперед.
…четверта…
Ця вже не вимагала боротися з власними страхами, врешті-решт, це вже вивчено. Тепер потрібно вчитися просто сміливості. Так, в ній вже була ця риса, бо ж вона наважилася сходити своєю драбиною, бо вона була на цій сходинці, бо вона дійшла сюди. Але це було швидше винятком, ніж правилом.
То що ж робити? Все дуже легко: ризикнути! Організуй свою виставку, ти ж давно хотіла цього, хоч і приглушувала власне бажання, заштовхувала його в найдальші закутки душі й свідомості. То в чому справа? Здійснюй мрію!!! Ааа… лячно, не вистачає сміливості, недостатньо рішучості… Ха-ха!!! А підніматися драбиною наважилася? Наважилася. А пройти першу сходинку вистачило рішучості? Вистачило. Ну от і тепер наберися хоробрості. Не пошкодуєш же!
Так, вогонь виявився не таким жарким, як здавалося… А мрії таки збуваються, якщо в тебе є нахабство робити все для їхнього здійснення. Тоді й фатум допоможе…
…вже п’ята…
Це буде невеликим перепочинком. Необхідно продемонструвати, чому вже навчилася, довести, що не марно пройшла чотири сходинки шляху. А ще маєш допомогти тим, хто так само, як і ти, спинається тією драбино, повинна подати руку підтримки.
Неважко, правда? От і виконуй. Трохи розвієшся.
Але повністю розслаблюватися не варто, бо це не кінець дороги, а посередині шляху зупинятися не можна. Сама ж знаєш: вороття немає… Потрібно буде йти, йти… сходинок ще багато, драбина довга – на все життя вистачить.
