Його нема...Він тебе залишив,сам небажаючи цього. Пройшов лише місяць,а втебе таке відчуття ніби минув вже цілий рік. Ти одна в своїй квартирі,сидиш і дивишся у вікно, не знаючи тепер ні свого минулого ні майбутнього. Бо ти живеш у забутті...Твої найкращі друзі-щастя та оптимізм покинули тебе, а натомість зявились інші- сльози та печаль. Ти почуваєшся поломаною,розбитою, роздавленою,хоча завжди була сильною. Ти ніби квітка,яка цвіте і пахне,і тут її виривають з корінням і викидають на дорогу, і вона лежить там самотня і чекає поки хтось розтопче...Цей надзвичайний біль неможливо передати словами...він зїдає тебе,всередині пустота,в голові туман і хочеться просто померти...Але ні ! Насправді тобі хочеться щоб він був поряд,пригорнув тебе і сказав щотвсе буде добре...І ти знову починаєш згадувати все пережите вами: те незимне кохання,палкі поцілунки,розмови до ранку...І тепер тобі все нагадує його,тільки його,твого єдиного: цей старий диван який давно треба було викинути,але він ваш любимий,ці маленьки подушки якими ви так полюбляли гратись...як ж вам було добре разом....він заміняв тобі і коханого і друга і тата...І тут починається знов те саме,ти почуваєшся ніби в замкненій кімнаті,в якій є вхід,але виходу з якої нема... Спочатку тобі було страшно і боляче,а ле зараз ти вже невсилі будь що відчувати,ти вже привикла до цього почуття.... Але зараз тобі вже всеодно,бо він пішов із твого життя раз і назавжди...Пішов у зовсім інший світ...Боже!кажеш ти собі...якби можна було його повернути,якби можна було все повернути,але час іде і нічього вже неповернути...Ти виниш у всьому тільки себе кажучи собі,це ж я у всьому винна,бо сама захотіла це й букет,який продавала старенька бабуся через дорогу. А він! Він моє життя,надія і щастя,моє восьме чудо світу,як завжди потураючи моїм примхам пішов купувати ...Його закохані очі дивились тільки на мене і він на крилах кохання пербігає дорогу....УДАР,КРИК БАБУСІ СТРАШНИЙ БІЛЬ У ГРУДЯХ І ЦІ РОМАШКИ...Це все що я памятаю з того фатального вересневого вечора.. Але я його відчуваю,бо він завжди зімною,у мене в серці,і те маленьке життя ,яке я відчуваю дають мені надію і силу...
Пройшло 8 місяців,лікарі кажуть що в мене буде все нормально. Біль і страждання потрохи покидають мене, а натомість прийшло малесеньке щастя і та усмішка яку я вже давно забула,коли відчула тихенлегенький поштовх у животі..Це ніби промінчик сонця у дощовому небі...Тоді я зрозуміла що потрібно житти далі...Адже не просто так кажуть,що одне життя відходить а друге приходить.І я знаю,що у нашого немовляти буде частинка тебе,того найдорожчого.що було в мене...І явже навіть небоюсь,бо твоя любов завжди супроводжує мене і зігріває... Я тебе завжди кохатиму моє восьме чудо світу,бо тиж сам знаєш,що частинка твого серця завжди буде зімною,а моя в тебе. Люблю...Скучаю... Назавжди Твоя!
P.S. це не автобіографічний твір,просто фантазія....
