Вони цілувалися між рядами макаронних виробів, круп і ще бозна-чого. Рудоволоса дівчина і чи не вдвічі старший за неї чоловік атлетичної статури. У супермаркеті, на їхнє щастя, було порожньо, адже до закриття залишилася заледве година. Перебуваючи у стані солодкої млості, Ната думала, що якісь із цих макаронів мама обов’язково приготує на вечерю, адже останнім часом Ярина – її мати – стільки часу проводила з Натиним новим «татком», що нанівець забула про вишукані кулінарні експерименти, якими балувала доньку в шкільні роки. От і на закупи провізії мама вирушає практично на ніч, коли з чоловіком повертається з роботи: власний клуб йоги та фітнесу – сімейний бізнес - процвітає. А Ната уже доросла і ніби й живе своїм життям, але все чекає, що вхідні двері скрипнуть, і ще з порогу пролунає мамин голос. Їй так не вистачає матері
Спочатку Ната планувала банальну помсту за відсутність материної уваги, але швидко усвідомила, що отримує невимовну насолоду від своєї нечуваної грішної витівки. Так, новий «татко» справді любив маму, про що свідчили дбайливе і терпляче ставлення до неї ось уже другий рік і незмінна, блискуча, як діамант, посмішка на маминому обличчі. І зрештою, сороміцькі звуки захвату, які долинали з батьківської спальні чи не щоночі, і від яких Нату рятував ай-под. Так, виглядало на те, що Кирило любив маму. Але, як показала практика, хороший секс він любив значно більше.
Останнім часом Ната «тусується» із мамою та її чоловіком більше, аніж із друзями. А що тут такого? Кирило виявився достобіса начитаним і з хорошим почуттям гумору – нечасто потрапиш у таке товариство, як не користатися можливістю.
Коли вони утрьох зайшли до супермаркету, мама жваво побігла до дальніх полиць із косметикою, якою цікавилася значно активніше тепер, аніж років зо п’ять тому. Звісно, коханці мусили остерігатися, аби їх не застали на «гарячому» - наслідки могли бути якими завгодно, але неодмінно катастрофічними. Але вони добре навчилися переховуватися за час своєї пригоди і часто балансували на краю прірви, як у цю хвилину. Букви на макаронних пакетах розпливалися перед Натиними очима, доки вона запускала жадібні пальці у волосся на потилиці чоловіка, який міцно притискав її до себе, незмінно тримаючи за сідниці. Його власне тіло доводило Настю до крайнощів – туге, вузлувате, з ледь відчутною зайвою масою, яку можливо було спокійно списати на вік. І нехай він практично одноліток її батька, куди там її невдасі-татові, сутулому бухгалтеру в окулярах із товстими скельцями, з руками, які трусилися від неврозів, до цього ставного, нехай і посивілого героя. Він вправно володів своїм тілом, і не менш вправно оволодівав жіночими.
Кобіти, які значно переважали серед відвідувачів фітнес-клубу, божеволіли від Кирила, і змушували себе до тяжких випробувань на гумовому коцику недаремно – нагородою було споглядання улюбленого «гуру», який скручувався у неймовірні позиції, виставляючи на всезагальний огляд виліплені багаторічними тренуваннями м’язи. Іноді з кутка спортзалу, за палаючими жіночими поглядами спостерігала Натина мама, яка займалася рекламою та бухгалтерією закладу. Трішки ревнувала, але більше пишалася: гордість за такого чудового і бажаного чоловіка приглушувала ревнощі – нехай дивляться, нехай заздрять.
Настя любила свого справжнього тата, жаліла, коли мама відправила його у відставку за довгий ряд невиправних неспроможностей. Навідувалася до тісної малосімейки, яку той ділив із її бабусею, і навіть запах смаженої цибулі, що нею просякла вся квартира, сприймала як рідний. Обідрані шпалери, на яких красувалися вицвілі чайні горнята і чайники, облуплені кухонні меблі і радянська «стінка», що займала половину простору в кімнаті, створювали для Нати атмосферу гротескного затишку. Протягом років, проведених за навчанням у столичному вузі, саме сюди її тягло більше, аніж до маминої просторої «сталінки». Бабуся померла минулого року, і тато залишився зовсім самотнім – зводив кінці з кінцями, підробляючи продавцем у газетному кіоску, зсутулився ще більше і тішився доньчиним візитам хіба що символічно. Він вітав Нату широкою посмішкою, коли вона з’являлася на порозі, але радість швидко ставала бляклою, вицвілою, як і чайні сервізи на шпалерах у його холостяцькій кухні. Батька більше цікавили бульварні газети і новий телевізор, отриманий від доньки у подарунок на ювілей. Нату душила злість, але домагатися справедливості було марним – вона і сама ніколи не бажала б собі такого чоловіка, як її батько. Кирило же був чудовим і навіть – яка іронія! – просто довершеним і з цієї, і з будь-якої точки зору.
Гидота, бридота , бруд. Так Ната мала би почуватися, враховуючи те, з ким вона ділить коханця. Навіть ні – не ділить, а краде, підло і безжалісно. Але ж ні, крім стрибків адреналіну в крові, вона не відчувала інших потрясінь. Їй навіть не довелося спокушати його, ти ба, Ната навіть не намагалася. Вона дуже добре знала, що може отримати будь-якого чоловіка – не прикладаючи жодних зусиль. Варто їй лише захотіти цього.
...Сонячний літній день, маленьку Нату вбирають для прогулянки. Червоне платтячко в білий горошок, така ж червона панамка, червоні шкарпеточки. Мама садовить пухку рожевощоку малечу на стілець і починає взувати. І раптово маленьке руде янголя, зазвичай спокійне, наче стадо бегемотів, перетворюється на пекельного монстра – кричить на весь голос, аж обличчя червоніє від гніву, тупає ногами, січе руками…Ні! Не хочу! Не буду! Нііі… Мама з бабусею у повному шоці, не в змозі пояснити реакцію дитини, намагаються заспокоїти, несуть цукерку, іграшки, аби відволікти увагу, і знову силоміць втискають ногу в сандалик. Злощасний сандалик летить у протилежний кінець кімнати, дитина заходиться криком ще сильніше. Не припиняючи скандалити, тупцяє в коридор і повертається з іншим сандаликом. Червоним. Як ви посміли вдягти панночці білі сандалики – якщо і плаття, і панамка, і шкарпеточки – червоні?! Рідні потрохи виходять із ступору, мовчки знаходять другий сандалик і взувають вереду, яка задоволено тре рученятами розпашіле личко. Все має бути так, як хоче вона. Затямте це.
Зрештою, характером Ната вдалася куди більше в матір, ніж у тата. Мама у свої сорок із гаком років запрагнула кардинальних змін, вирішила почати все з нуля і пішла здобувати нову спеціальність. Власне, позбавившись надокучливого і безперспективного чоловіка, якого так довго терпіла, налаштувалася власноруч вибудувати собі нове життя. І успішно досягла поставлених цілей – із дипломом діловода і знаннями комп’ютера, який із труднощами, але осягла, Ярина - Натина мама швидко знайшла собі місце секретарки у поважній фірмі. Адже елегантна і досвідчена жінка середніх літ справляє професійніше враження як секретар, аніж розфарбована дівуля в міні.
Потроху впевнена і наполеглива мама доросла до рівня керівника кадрової служби, а їхнє життя – її та Нати – і справді перевернулося. Ярина сіла за кермо – подолавши безліч страхів та змінивши кількох інструкторів з водіння – і носилася на маленькій «Фабії» незгірш гонщиків «Формули-1». Перейшла з дешевих костюмів, придбаних на ринку, на стильні від найкращих виробників, нехай і придбані на розпродажі – у Ярини міцно укорінилася звичка заощаджувати. Коли Ната приїхала якось на канікули з Києва, не впізнала їхньої оселі та з несподіванки ледве не сіла просто на підлогу – квартира сяяла новим ремонтом, і мама із захватом потягнула її вибирати нові меблі. Але ж золота доба була для них обох – чудові часи, коли вони, наче кращі подруги, бігли кудись на своїх високих підборах, жартували, ділилися враженнями, найпотаємнішими сподіваннями, підсміювалися над іншими – непосвяченими у цю закриту спілку двох. Та як не прикро і банально, цю прозору ідилію між двома жінками мусив таки зруйнувати чоловік.
Але який чоловік… Гра вартувала ризику, смак заборони лоскотав Наті піднебіння, думки про таємні зустрічі з Кирилом та їхні ризиковані хованки пробігали мурашками по спині, і всі Натині гальма відмовляли. Вона летіла, наче з даху хмарочосу вниз, вітер свистів у вухах, куйовдив волосся, а нагорі залишалися усі непричетні. Ната летіла, летіла, летіла – і знала, що приземлиться в його обійми. Пурх!... і сильні жилаві руки підхоплювали її, притискали до грудей, обтягнутих легковажною молодіжною футболкою, неодмінно з якимось рок-гуртом чи кумедним написом. Його дводенна – саме два дні вона жила, не більше і не менше – щетина колола Натині щоки і підборіддя, але це дивним чином підвищувало її чуттєве збудження.
Легка недбалість і байдужість пасували Кирилові, віднімаючи років з десять від його паспортного віку. Вічно заважав масивний спортивний годинник, який Кирило носив на руці, Нату так і тягнуло розбити циферблат чимось важким, і навіть пробувала – одначе скло не піддавалося на провокації, на відміну від власника годинника.
На початку знайомства Ната демонстративно ігнорувала Кирила, хоча її серце і справді впало кудись вниз у туфлі, коли вони вперше зустрілися. Якось мама приїхала провідати її у столиці разом зі своїм новим «другом». Він виходив із машини, одягнений у легку шкіряну куртку попри кусючий мороз, високий і широкоплечий, але якийсь загублений. А на плечі в нього одразу повисла сяюча Натина мама. Кирило посміхнувся новоспеченій пасербниці по-доброму, але блакитні очі, розумні й трохи іронічні, оцінили її зовсім не як дитину. Звичним рухом Ната поправила комірець сліпучо-білої сорочки, яка визирала з-під скромного светра, і подумала, що своїм виглядом аж ніяк не могла справити перше враження розпусної самиці.
Але він зазирнув углиб неї, і напевне, побачив значно більше. Наче стягнув гумку з Натиного закрученого у вузол рудого волосся, і воно непокірно розсипалося по плечах і спині, перетворюючи студентку-відмінницю на сущу дияволицю. Вона пообіцяла собі провчити його, не звертаючи жодної уваги, завжди проводжаючи пустим байдужим поглядом. Аби він навіть припустити не міг, що вона хотіла і могла б з ним зробити.
…Його пальці мандрували під Натин флісовий спортивний светр, під майку, і хтозна куди б іще дісталися, якби не почувся знайомий стукіт каблуків, і вони блискавично не відсахнулися одне від одного. Ната присіла із задуманим виразом і почала нишпорити по нижнім полицям, де лежали пакети з рисом.
-Мам, а мам? Може, голубці? – спитала вона, коли в проході з возиком з’явилася мати. І звісно, Ярина глянула на неї з красномовним виразом «іще чого». Вони трійцею попрямували до каси – ідеальне сімейство з упаковки молока тривалого зберігання. Одначе донька уже трохи перезріла для ролі дитини.
Мама сприйняла новину про те, що Ната повертається працювати до рідного міста, без особливого ентузіазму. Її влаштовувало перебування наодинці з обраним нею і дорогим її серцю чоловіком, а доня в цю ідилію не вписувалося. Ната пообіцяла, що це рішення тимчасове, доки їй не підвищать зарплату на новому місці, як і обіцяли. Звісно ж, мама заохочувала прагнення Нати до незалежності – адже бачила в ній своє дзеркальне відображення! А от коли Кирило помітив, як дівчина розкладає численні речі із об’ємних валіз у гостьовій кімнаті, його подив змішався зі страхом. І боявся він не стільки Нати, як себе: ці обставини створювали для нього неминучу пастку. І як миша, хворобливо залежна від сиру, він знав, що потрапить у неї. Неодмінно втрапить, і отримає від цього все можливе задоволення.
Одного вечора Ната повернулася з корпоративної вечірки доволі весела опісля непомірної кількості склянок текіли, і відчиняючи двері, кілька разів зі стукотом впускала на підлогу ключі. Двері з другого боку відчинив заспаний Кирило, в самих боксерках. Власне, Ната не вперше бачила його в такому вигляді, одначе підігріта алкоголем, сприйняла це видовище по-іншому. Підняла брови. Нахилилася підняти ключі. Кирило встиг ступити кілька кроків у напрямку спальні, але затримався і обернувся на неї. Вона зачинила за собою двері, зіпхнула з ніг босоніжки. Скинула з пліч бретелі сукні – під яку не вдягала білизняний верх - і вийшла із неї, як із зайвої недолугої оболонки. Ната ніколи не лестила собі, знала, що далеко не красуня: розсипи веснянок псували бліду, майже прозору шкіру, спортивною статуру назвати було складно, важка чуттєвість стегон контрастувала з тонкою спиною. Зараз такий тип жінок не в моді. Кирило не рухався, стояв, як вкопаний, і не зводив із неї очей. Він давно хотів її. Напевно ще з їхньої першої зустрічі. Добре, можливо, не захотів її саме у ту мить, але чітко уявив собі, що колись захоче. Обов'язково захоче, сильно-сильно. І буде не в змозі протистояти цьому.
Далі все відбувалося чітко, як по заздалегідь написаному сценарію: він міцно схопив Нату за зап’ястя і потяг у її кімнату, якомога тихше зачинивши за ними двері. Як і підозрював, вона не надто опиралася. Тіла сплелися у клубок, і тільки шепоти, наче леза, схрестилися в темноті :
-Ти що здурів? Мама зараз зайде…
-Не зайде, вона спить.
-Думаєш, не прокинеться?
-Вона пила снодійне на ніч. Не прокинеться.
-Хаха, уяви, що прокинеться! І зайде..і тоді що?
-Не зайде. Не прокинеться. Тихше будь..
Він затулив її рот своїми губами, і Ната обійняла його за шию, всотуючи шкірою його тепло, шалену чуттєву енергію, яка так довго її роздражнювала. Вона не знала, що старші чоловіки бувають такими вправними коханцями, зрештою, вони ніколи не цікавили її. До недавнього часу. Його руки (і не тільки) надто добре знали свою справу, надто вправно і точно працювали. Гостра насолода тривала кілька хвилин, а коли все скінчилося, вона чомусь не почувалася винною. Це божевілля (так-так-так! а серцебиття гупало: тук-тук-тук!) вартувало своєї високої ціни. Кирило багатомовно дивився на неї, без сумніву, хотів щось сказати, але Ната приклала палець йому до вуст, і безжально підштовхнула до дверей. Принаджена його запахом, поцілувала наостанок у спину і тихо зачинила за ним двері спальні. Хтозна, може, зранку вона врятує себе ілюзією, що це привиділося їй у п’яній маячні.
Але зранку сором таки наздогнав Нату, як за класичними законами природи тигр наздоганяє антилопу. Саме так, як показують у програмі «У світі тварин». Ранок був суботнім, отож уникнути матері із Кирилом їй не вдалося. Голова боліла тільки трохи, але спрага вигнала Нату на кухню до холодильника. Кирило сповідував релігію джазу і намагався навернути у неї домашніх, тому в повітрі кружляли звуки саксофону і роялю, які Ната з похмілля зненавиділа. Сам господар смажив яєчню, мама намащувала тости варенням.
Промимривши щось на кшталт «доброго ранку», Ната налила собі томатного соку.
-Вчора добре погуляла? –посміхнулася беззлобно мама.
-Угу.
-Нормально себе почуваєш?
-Угу.
-Щось ти небалакуча сьогодні, – примружилася мати підозріло.
-Та залиш її, Ярко, молодь є молодь. Хай розважається. – Кирило поклав руки жінці на плечі, ніби заспокоюючи її. Але Ярина і без того була доволі спокійна і в доброму гуморі. Наті стало ще гірше від цієї ілюзії щастя і, забравши склянку, вона швидше ретирувалася до ванної.
А увечері він знову розтер у прах її сором і сумніви. Влетів у двері трохи захеканий, пожбуривши в один куток спортивну сумку, в другий – газети і листи з поштової скриньки, і з розгону підхопив заспану Нату на руки. Матері не було вдома, вона зустрічалася з давніми коліжанками, тому на якісь години перестала для них існувати. Вони з Кирилом нестримно кохалися на канапі просто у вітальні. Цього разу він не поспішав, віддавав їй повністю себе до останньої краплі, кожен подих, погляд, кожен дотик і рух. І отримав рівноцінну взаємність. Кирило усвідомлював, що трощить і своє, і два чужі життя, а все ж не міг зупинитися, не міг подолати себе. За його м’язистою спиною падали міста, горіла Помпея, забиваючи попелом легені, – а насправді це був запах молодої свіжої плоті – одначе Кирило безоглядно нісся вперед. Щоправда, сумнівався щодо справжньої своєї ролі, хижак він чи жертва.
Найгірше залишалося попереду. Того ж вечора Ярина натякнула чоловіку про його подружній обов’язок. Того ж вечора Ната гризла зубами подушку, але не могла примусити себе не дослухатися до звуків із сусідньої кімнати. Вони терзали її, наче койоти, рвали її – іще живу! – на шматки. Нарешті спромоглася ввімкнути телевізор і вдарилася у беззвучне ридання. Начебто ти забула про це, дівчинко, як же ти забула? Чужі іграшки треба вертати на місце, їх тобі лише ненадовго позичили.
За деякий час Кирило збирав активістів клубу у поїздку на Шацькі озера, а мама не на жарт застудилася. Сама почала впрошувати Нату поїхати замість неї, адже Кирилові знадобиться допомога. Таке прохання Нату буквально ошпарило: мамо, на що ти мене штовхаєш, навіщо?... Але ж поїхала, не могла відмовитись. І вони чи не щоночі втікали з наметового містечка на пляжі, аби усамітнитися подалі від виснажених тренуваннями людей, знову і знову віддаючись божевіллю, яке пожирало їх із середини.
Вона лежала горілиць, поклавши голову йому на живіт, і бездумно витріщалася на зірки. І чому вони не могли зустрітися у зовсім інших обставинах? Чому ні, чорт забирай.
-Тобі не холодно? – запитав він із ноткою занепокоєння. Ната стала не просто запаморочливо жаданим тілом для утіх, і чимдалі, то реальніше він відчував ланцюги прив’язаності на своїх руках і ногах.
-О, запитай ще, чи я хочу їсти…Справжнісінький татусь. – зіронізувала Ната і одразу пошкодувала про сказане. Кирило замовчав, і кілька хвилин вони лежали у цілковитій тиші.
-Ей, не ображайся. Не хотіла зайвий раз нагадувати тобі… - Ната першою ступила на стежку миру.
-Та ні. Які образи. Все так і є – я твій вітчим. – філософськи зазначив Кирило.
-Ніякий ти мені не вітчим.
-А хто ж я, панночко? – підколов її чоловік.
-Злий і страшний сірий вовк, - сказала Ната і показала йому язика. Хіба могли вони говорити серйозно про ці стосунки? Кирило кинувся лоскотати її, і вона завищала і зачеберяла ногами, ніби скажена, і вони обоє покотилися по піску. Наче дітиська, їй Богу. Діти-квіти під палючим сонцем реальності. І жодної тобі краплини дощу.
Ната обіцяла собі, що неодмінно знайде собі окреме житло, аби не настільки мучити себе, але бажання бути поряд із Кирилом якомога більше часу, перетворювало її мозок на нікчемну аморфну масу. Вона не могла тверезо мислити, і сама дивувалася, як іще не припустилася фатальної помилки, допомігши матері викрити їхню дику брехню.
На материн день народження, Кирило повіз їх у новий японський ресторан – нічого шикарного, просто вишуканий маленький заклад в одному із провулків старого міста. Навколо шурхотіли шовковими кімоно усміхнені офіціантки, пахло жасмином і рибою. Ната і десяти слів за весь вечір не вимовила, а от мама виглядала неймовірно задоволеною – Кирило цілував їй руки і усміхався. Трохи сумовито, як відзначила про себе Ната, але мати, імовірно, цього не помічала. Навколо них висіла якась атмосфера приреченості, минущості, Натина інтуїція не віщувала нічого доброго.
Вранці вони майже одночасно знайшли на столі записку. Кирило посилався на те, що в нього з’явилися термінові справи, несподівані проблеми, і він мусив поїхати з міста. Він вибачався перед Яриною за таку прикру несподіванку, і запевняв, що не попередив, аби вона зайвий раз не засмучувалася. Одначе, і Ната, і її мама добре розуміли, що означає цей лист. Ярина сіла на диван і закрила лице руками. Більшість Кирилових речей зникли із шафи, як і слід було чекати. У Наті кипіли злість і образа: як він, такий сильний чоловік, міг просто взяти і втекти?
Вона обійняла матір, повторюючи безперестанку:
-Він повернеться, обов’язково повернеться. От побачиш, опам’ятається, і повернеться. –
Невідомо, кому насправді адресувалися ці слова. Ярина плакала, захлинаючись, здригаючись всім тілом. Вона вважала, що досягла усього, що заслуговувала, бо сама доклала до цього максимум зусиль. Але чого насправді заслуговує людина, чи може вона адекватно оцінити сама себе?
Деякий час Ната вирішила залишитися із матір’ю, яка намагалася опанувати себе після несподіваного повороту долі. Від Кирила не надходило жодних новин, окрім однієї смс-ки, що прийшла матері через місяць. Два слова: пробач мені. Звичайно ж, Ярина не пробачила йому.
Скоро стіни і висока стеля материної квартири почали тиснути на Нату, як гранітні плити, їй забракло простору і кисню. А ще їй страшенно бракувало Кирила, до фізичного болю в грудях, вона погано спала вночі і крутилася на простирадлах, наче дзиґа. Випадкові кавалери на одну ніч залишали тільки відчуття оскоми, і бажання одразу ж опісля прийняти душ. Рідне місто відторгало її, як чужорідне тіло, намагалося позбутися за будь-яку ціну. Ната нарешті здалася, і підшукавши тимчасову роботу менеджером у новій київській книгарні на Оболоні, зняла там же маленьку квартирку і повернулася до столиці, попри протести матері. Зрештою, Натина мати була сильною жінкою, і могла зарадити сама собі доволі добре. У її планах з’явилося відкриття кадрового агентство, і нова ідея захопила її, ніби коловерть, наповнивши новою енергією.
Дзвіночок на дверях книгарні задзеленчав укотре, а Ната уже сподівалася закриватися. У неї боліло горло від розмов із клієнтами, яких чимало випало, як на будній день. Вона бездумно протирала вітрину ганчіркою, навіть не дивлячись крізь скло, і усміхалася невидимим відвідувачам завченою професійною посмішкою.
-Ми вже зачиняємося, - промовила вона, не піднімаючи погляд.
-Нато.
Господи, як мелодраматично. Ще бракує букету червоних троянд і пуделка з каблучкою.
-Привіт, яким вітром?
Вона надзвичайно спокійна. Невже він думає, що вона отак кинеться йому на шию після того несподіваного і підлого дезертирства? Помітила, що на ньому та ж шкіряна куртка, попри десятиградусний мороз, тільки шия оповита шаликом. Здається, трохи поправився, але йому пасує.
-Прийшов побачити тебе. – Яка оригінальна відповідь.
-Іди до біса. – відказала Ната.
А за мить Натина спина уже впиралася в книжкові полиці, а його руки – такі знайомі, а ще теплі, незважаючи на студену погоду, міцно тримали заслужену здобич.
…Коли вона отямилася, на вулиці зовсім стемніло, а рука і далі машинально терла вітрину ганчіркою. Так, саме цю сцену зустрічі Ната уявляла собі багато разів, і хвилину тому наче споглядала її у склі вітрини, як на екрані. Але цьому не судилося трапитися ніколи. Слово "ніколи" росло у Натиному мозку, як ракова пухлина. Кирила збив автомобіль на переході однієї із київських вулиць кілька місяців тому. Із моторошною звісткою Наті задзвонили його друзі. Кажуть, за кермом авто була елегантна бізнес-леді, яка поспішаючи на зустріч, мчала на повній швидкості і при цьому заклопотано балакала по мобільному. Тому й не помітила високого пішохода, який чомусь плівся через дорогу на червоне світло. Знала б ти, мамо... Він помер майже миттєво. Але Ната і досі не наважилася розповісти матері про нещастя.
