Присвячується моїй шкільній
приятельці Надії та
її першому та останньому коханню (з реального життя, не казка)
Він їй почав снитися віднедавна. Приходив час від часу в сни, мовчав, посміхався і довго-довго дивився на неї. Чомусь його погляд здавався їй знайомим, ніби вони вже колись зустрічалися. Якщо ставало вже зовсім нестерпно від тих проблем, що навалилися на її тендітні плечі, чоловік підходив ближче, сідав поруч, гладив по голівці, ніжно пригортав до серця і, здається, навіть шепотів: “Все буде добре! Ще все буде добре!”
Вона у своєму житті любила лише двох мужчин. Перше велике кохання «замінило» її вигодами в столиці, стрімкою кар’єрою та дуже відомим прізвищем багато старшої нареченої. О, тоді, здавалося, що це вже все – крах життю, як воно зазвичай буває після невдалого першого кохання. Тоді у її реальності з’явився теперішній чоловік – красень, розумник, вірна душа. Спочатку – то була така собі соломинка, що тримала на плаву. Час йшов і вона знову кохала.
Так, кохала. Прощала зради, болючі слова, проступки, виправдовуючи перед собою та рідними коханого, тому що також не ідеальна – навіть на сонці є плями. Бо коли після буревію приходить на море штиль, то увижається, що він вічний і твоя оселя видається раєм...
Не буває нічого вічного – навіть така любов минає. Чоловік покохав іншу – тривіальна історія. На двадцять літ молодшу від себе, майже одного віку з донькою.
І це мине?
Діти вже майже дорослі. А ти сам на сам з найнебезпечнішим своїм ворогом, зав’язла в сірості. Сам на сам зі собою.
Сутінки. Здавалося вони заповзали в душу, нещадно шматуючи її, особливо ночами, коли ти на одинці зі своїм сумлінням, коли немає змоги затулитися від нього проблемами дітей чи негараздами на роботі, утекти на край світу, бо і там воно наздожене і буде вигризати з середини, немилосердно розтерзуючи душу. О, лише подушка знає, як їй то боліло, вважала себе безсилою, майже мертвою. Навіть гірше – надірвалася струна, що тримала душу при тілі. В будь-який момент душа готова була полишити тіло і полинути. Тоді вона ставала на коліна перед образами і молилась щиро. Вона не просила господа повернути їй чоловіка, вона благала одного – дати сили витримати біль, що вбивав її. Після молитви засинала і у сни знову приходив знайомий незнайомець. Мов ангел.
Та навіть коли ти вже втратила надію та віру, хтось там на небі, має для тебе власні плани. Попри все.
Щоб вечори не здавалися такими самотніми та порожніми, сестра нараяла зареєструватися в Інтернеті на сайті однокласників. Навіть здивувалася, скільки давно втрачених та загублених людей там віднайшла.
Одного жахливо-холодного лютневого вечора прийшло повідомлення: “Привіт! Я шукав тебе вже давно. Скільки літ минуло? Пригадуєш – школу? Може й ні. Хто я був тоді для тебе – веснянкуватий хлопчисько по вуха закоханий в першу красуню школи, відмінницю та спортсменку, надто правильну для ось таких заморочок. Пригадуєш мої вірші, написані тобі? Певно, ні. Так, знаю – дурня і в минулому. У мене все, як у всіх – по-різному. Буду дуже радий, коли відпишеш. ”
На неї з фото дивилися очі чоловіка зі сну. Вона його вже колись знала?
Він довго пам’ятав її – завжди акуратно заплетене чорне волосся з червоними шовковими бантиками, це, навіть, у дев’ятому класі, завжди впевнена у собі, трішки задавака і волошкові очі. Коли він втуплювався на неї на уроках, то час губив свій лік та ставав не важливим. Він зовсім забував – хто він, де і що від нього хоче вчитель, наказуючи вийти геть з класу. О! Так! Перше шкільне кохання. А віршики, які він їй писав, непомітно засовуючи то в кишеню куртки, то в ранець… Завжди без надії на взаємність… Доля розвела їх в різні боки – його родина переїхала мешкати в інший бік країни.
В його житті було багато жінок. Шкільне кохання майже стерлося з пам’яті, розтало снігом під весняним сонцем, лишилися тільки шовкові червоні бантики, пришпилені до скриньки минулого.
Він зустрів красиву блакитнооку білявку, схожу на ангела, і вирішив – вона його доля. О, так – він кохав до нестями, виконуючи кожну забаганку своєї королеви. І тільки інколи у сні йому чомусь снилися шовкові бантики, на ветхому поточеному міллю килимку в старій пивниці пам’яті.
Він був найщасливішим тих дванадцять прекрасних літ – найвродливіша дружина, красуня-донька, робота, що приносить втіху. А гроші? Дружина часто натякала на їх малуватість, але вони жили не гірше від інших – на життя та двотижневий літній відпочинок в Туреччині вистачало, тож, здавалося, кохана жартує. Коли доньці виповнилося десять років, дружина мовчки подала на розлучення. «Покохала іншого» – банально, як ніч чи день. Донька вирішила залишитися з татком, мати не наполягала на іншому. Зараз у ексдружини нова родина, двійко синів, мешкають у Франції – вона ні разу так і не завітала до них, хоча би в гості. Тільки поштові перекази раз в місяць, які він старанно складав на рахунок доньки, переступивши через гордість. Тепер, дякуючи тій ощадливості, доня навчається в Гарварді, знадобилося…
Але, що учинилося тоді з ним, коли білий ангел кинув його, важко передати словами. Серце вибухали люттю, образою, гіркотою. Ненависть виповзала скорпіоном на світ і жалила сама себе. Пекло в середині немилосердно, що, здавалося, він вигорить там до найдрібнішого атома, вщент. Навіть золи не останеться… Від спиртного ставало лише гірше – вогонь горів ще дужче. Якби не донька, хто зна чи вижив би і ще, чомусь, червоні бантики з минулого.
З’являлися в його житті інші жінки, та було це все, мов циклони – відшумів, віддзвенів – наступний. Дочка поїхала вчитися в Америку і він зостався зовсім один.
І тоді, раптом, вона почала йому снитися частіше – його перша наївна шкільна закоханість. Мов примха, мов навійна – волошкові очі, небо без дна.
Він шукав її. Так, з цікавості. Телефонував друзям, однокласникам. Дивно, але вона наче щезла з землі, загубилася. З їхнього рідного містечка родина виїхала, де зараз – адреси ніхто не знає… Приятель на роботі порадив Інтернет. Можна спробувати. І от він дивиться на фото жінки – журливо усміхненої, з небесною печаллю в очах. І враз розуміє, що насправді ніколи не виростав з тих коротких штанців свого дитинства і всі ці роки в найпотаємнішій кімнаті його душі мешкала вона – дівчинка з шовковими червоними бантиками, заплетеними в чорне волосся.
Він стоїть на балконі готельного номера і курить. Майже кинув, здається п’ять літ минуло як. А тут – закурив, від щастя. Зазирає через шкло балконних дверей в кімнату. Там, на подушці, скрутившись калачиком, спить його єдина перша і остання любов, прикрившись воронячим крилом волосся. Хто сказав, що ангели бувають тільки білими? Ніжно шепочуть губи:
- Прости, що так довго не приходив. Якщо зможеш - прости!
