Думаєте, що шкільна дискотека – то таке вже свято?
Та відстій усе це!
Однокласники тупцюються біля стінки. Мріють про те, аби злиняти із переповненого спортзалу, в якому жодне прибирання не знищить до кінця запах брудних кросівок, аби потай покурити чи й хильнути пиво зі старшими приятелями.
Як хто насмілився запросити на повільний танок, зім’яв кофтинку вологими від хвилювання долонями і відтоптав усі ноги – то вже й подвиг. А дівчата хихотять: он, видно, закохався.
Старшокласниці пильно патрулюють своїх однолітків, аби, Боже збав, якогось не захопила молодша школярка. Хлопці у випускних класах та ще й ті, кого щастить загнати на такі заходи, – дефіцит.
У коридорах пильно патрулюють батьки із числа найбільш свідомих. Щоб молодь, захопившись не дозволила собі «нічого такого». Добре, що не пхнуться до дискозалу, бо, бачте, музика надто голосна і від блимання кольорових лампочок у них голова розколюється.
До речі, вважається, що найгірше покарання для старшокласників – позбавити їх отакого-от відпочинку.
Питається, чого я взагалі поперлася на дискотеку, якщо такої думки про неї? Та ще й перед тим цілу годину вертілася перед дзеркалом?
Та тому що це – чи не єдина нагода продемонструвати однокласницям, на що ти схожа без обов’язкової шкільної форми.
У звичайні дні із нашою директрисою може статися істерика від самого натяку на косметику чи міні-спідницю. А тут хіба назавтра лекцію прочитають про те, як важливо дотримуватися міри і наскільки почуття смаку сприяє кар’єрі ділової жінки.
Ну й, крім того, залишися я вдома, назавтра класом посунеться чутка: Ірусю мама покарала, не пустила на дискотеку, а та, як слухняна доця, провела вечір за піаніно. Довести, що ніхто мене карати не збирається і що сама можу дати собі раду майже неможливо.
Краще пожертвувати вечором і не відриватися від колективу.
Схоже, долі подобається отакий настрій. Я і з двору не встигла вийти, як була винагороджена.
На диво, під аркою, що з’єднує двір та вулицю, горіла лампочка. Мляво, звісно, та все ж я на зір поки не скаржусь. До того ж, не помітити спалах червоного та золотавого біля стіни не зміг би хіба зовсім сліпий.
Дивно, на вулиці сиро, не встигнеш носа на двір поткнути. Як увесь просякаєш гидкою вологою. А моя знахідка була зовсім суха, ледь не тепла. Певно, хтось впустив тільки-но.
От засмутиться роззява!
Уважно розглядаю плетений браслет. Знаю, що їх ще називають «фєнєчками». От тільки фєнєчки – це те, що я інколи плету знічев’я з муліне: смужка білого, смужка червоно чи чорного або ж немудрий візерунок.
А це плетиво із справжніх шовкових ниток, вузлики такі рівненькі, що не зрозуміло, як таке пощастило кому виплести. Спершу мені здалося, що то – золотава змійка із червоним візерунком уздовж спини. Потім збагнула – ті рисочки складаються у меандр: давній символ лабіринту, їм ще навіть грецькі амфори прикрашали. Якщо хто петрає – сильний захисний знак чи й не тільки захисний...
Та доста про це. Дала ж матері слово, що зав’язую із древніми символами та міфологією. Це після того, як вона про сатанинські секти прочитала і влаштувала істерику: усі із забавок та цікавості, усі з дрібниць починали!
Стою, розглядаю браслет, навіть не заздрю тому, хто його змайстрував: такого мені точно не втнути, хоч вивернись навиворіт. Тут Альбіна втрутилася.
Я ще не казала про неї? Моя сусідка та однокласниця. Нормальна дівчина. У цілому. От тільки свято вірить усьому, що надруковано: хоч гламурним журналам для дівчат, хоч правилам поведінки зі шкільного щоденника.
Так-от, вона порадила викинути «оту гидоту»: хтозна, ким був її попередній власник. Раптом у нього яка хвороба була? Та й взагалі, як тут стовбичити, то на дискотеку спізнимося.
Як я не вдарила її просто по нафарбованому обличчю, розбиваючи вщерть губи чи носа – сама не знаю. Я, взагалі, просто так першою бійку не зчиняю. А тут долоня мимоволі міцно стиснулася в кулак, захищаючи знахідку. А кулак мимоволі трохи піднявся… Це ж якою дурепою треба бути, аби щиро радити викинути таку красу?!
Ні, не вдарила. Ні сварки злякалася. Збагнула, що кров може крізь пальці просочитися і замастити знахідку.
Потім попустило.
Я тій ідіотці навіть наплела щось про саморобні прикраси – останній писк зарубіжної моди. Та про те, що на дискотек не обов’язково заявлятися вчасно. Хай усі трохи розкачаються, а то перший танець лише приглядають один до одного, ніби зграя собак, що зійшлися на нейтральній території.
Схоже, Альбіна навіть не збагнула, чого уникла завдяки моїй стриманості.
Шкода, що я вирядилася на дискотеку так по-дурному, що браслет був би там зовсім зайвим. Довелося сховати його в кишеню.
Коли вже вдягалися, аби додому йти, не втрималася, зав’язала його на зап’ястя. Хто там під курткою додивиться? Ще зраділа: думала, аби не закороткий чи задовгий виявився. Але прикраса так точно лягла на руку, ніби невідомий майстер з мене мірку знімав.
І відразу настрій поліпшився: подумаєш, невдала дискотека, було б чого перейматися. Не так і погано було: танцювати не вмію, як і більшість однокласників. Так пострибали під ритмічну музику – щось схоже на зарядку, а отже, корисне.
А що Сірому ліктем у живіт заїхала, теж правильно: залицяльник знайшовся. Прищі не може вивести, а вже дудлить пиво і курить дешеві цигарки. Ще й дихав отим «ароматом» ледь не в обличчя. І нічого він мені не зробить. Боятися таких. Як вн, малолітніх йолопів –завелика честь.
Мати побачила мій макіяж – трохи не розрахувала я, думала, що вона, як завжди, на роботі затримається – спробувала скандал влаштувати. І змовкла, коли я доброю волею подалася до ванни вмиватися. Було б чого сперечатися, справді, на чорта мені ота дешева косметика? Для кого старатися?
А вже потім родичі ледь не перелякалися. Це коли я доброю волею подалася спати відразу після вечері. Мовляв, завжди раніше казала, о після дискотеки надто збуджена, аби заснути і біля телевізора до півночі нерви «заспокоювала»,аби кошмари не мучили.
Невже я коли несла такі дурниці? Спати якраз хотілося. І я була певна, що сни будуть гарними…
***
Сон перший
Мабуть, я лише засинаю, бо ще встигаю дивуватися. Зазвичай. Мені не подобається у лісі. Сухі гілки, ковзкий мох, павутиння, усяка комашня, запах прілого листя.
А цей ліс був… ні, не гарний. Він просто видався справжнім. Геть не схожим на жалюгідні деревця, що між ними влаштовують пікніки, гордо називаючи це «виїздами на природу».
Між такими велетами, які можуть, аби бажання, зловити кронами червонясте сонце, не зауважуєш усякі дрібниці.
Особливо, якщо під ногами – послужливо розгорнута стежка. А в душі – впевненість: на тебе чекають. Усе ж трохи зволікаю, схилюся над прозорим потічком, що в’ється збоку.
Не так пити, як глянути на своє зображення. Де й побачиш себе справжню, як не в такому місці? Ні, там, у прозорій воді, зовсім не красуня, як думалося. Я сама, така ж, як у звичайному дзеркалі. От лише нема надокучливого прища на лобі, і волосся виглядає ледь пишнішим, і ще щось невловимо змінилося у погляді.
Що дивно, я не розчарована. Надто чітко розумію: ще є час. Чи то не моя думка?
Йду стежкою, усе очікуючи, що от-от виберуся на галявину, а вже там… хочеться пришвидшити ходу, але стримуюся. Знаю: не варто сходити із стежки, зарано.
Я ще тут – чужаниця. Поки що чужаниця. Тож не варто поспішати встановлювати свої правила. І знову остання думка чітка. Аж у голові дзвенить від неї, але таке вражені. Ніби й вона – не моя.
Диво-галявини немає.
Та й чи є в цьому потреба, якщо ми зустрілися просто посеред стежки? Він уважно, без усмішки, дивиться просто мені у вічі. Навіть з легким докором. Ніби хоче спитати, чому ж так довго змушений був чекати на мене?
Якби він був красенем, я б не повірила, що оте очікування – щире. Та йому і не потрібно було тої красивості, хай нею актори на дешевих постерах пишаються.
Головне, що він був не менш справжнім, ніж ліс. Він зміг би, аби бажання впоратися із будь-яким ворогом. Мабуть, тому в його очах застигла самотність. Багатьох лякає сила.
Тож він чекав. Чекав саме на мене. Впевнений, що я не злякаюся, не поверну назад в останню мить.
Я зробила йому крок на зустріч. Потім ще крок…
***
Розповідь Ірини
- Іро, вставай негайно! Усе на світі проспиш. Чи тобі будильник треба ще голосніший купувати?! Я колись таки побризкаю на тебе холодною водою.
Я ненавиджу батьків. Дивно, чому ніколи не замислювалася над цим раніше?
Але ненависть миттєво відступає. Натомість мене огортає байдужість. Чудового сну зараз не повернути.
Тож чи не все одно, чим займатися? Виповзаю з-під ковдри, нога за ногу плетуся до ванної. Сил на сварку з матір’ю немає. Попереду і так безкінечний день.
***
Кабінет приватного психолога, що спеціалізується, здебільшого на сімейних проблемах. М’які кольори, ненав’язливі пейзажі на стінах.
На зручних стільцях сидять двоє.
Господар кабінету – чоловік середнього віку із уважними очима та ледь окресленим усміхом в куточках вуст, ладним у будь-який момент змінитися гримасою співчуття.
Пацієнтка – трохи молодша доглянута жінка. Вона помітно нервує, несвідомо мне тонкими пальцями ручки дорогої сумки.
Жінка продовжує схвильовано розповідати:
- … а зараз вона сидить у коридорі. Сюди зайти навідріз відмовилася. Каже, що нічого із неї психа робити, як не пощастило зробити наркоманку… Вибачте, лікарю.
Психолог заспокійливо підіймає руку.
- Вибачте, але це – цілком нормальна реакція підлітка. Ви ж самі чудово розумієте, що примусове обслідування у нарколога, оті усі аналізи, Ваші підозри… не могло воно минутися без наслідків. Ваша донька почуває себе приниженою, тож і намагається зробити боляче…
Він робить невеличку паузу, аби дати співрозмовниці змогу заперечити.
- Але ж що мені було робити, що?! Ірину ж як підмінили. Й довкола тільки й говорять про наркоманів. Кажуть, навіть в її елітній школі скандал розгорівся: кілька старших хлопців потай курили якусь гидоту… Слава богу, що там нічого не знайшли, а якби…
Я ж до звичайних лікарів її водила – ті руками розводять: перевтома, хай більше відпочиває. Куди ж більше, вона ладна ледь не всю добу спати… вітаміни, обтирання, гімнастика… А вона хоч би суперечила. Робить усе, що зажадаю, аби я відчепилася. І наслідку жодного.
Я ж намагалася її розпитати, що з нею, чи ніхто не ображає, чи нічого не болить?! Так ні ж, потисла плечима і мовчки до своєї кімнати. Лягла на диван, втупилася у стіну… світло не ввімкнула. Я ж спеціально не займала, думала, хай пересердиться, їсти захоче, на кухню припхається. Отоді вже… так ні ж, вона тільки тоді й підвелася, як вже спати час. Постелилася, до душу шмигнула – вона у мене чистюлею завжди була... є…
І заснула. Я ж підійшла до неї, думала, прикидається. Так ні ж, спить, справді спить. І усміхається. Як колись, зовсім малою… Чого вона так усміхається?
- Це ж краще, що її не мучать кошмари, - вклинюється у паузу психолог, подумки відзначаючи, що тут, певно, треба працювати не стільки із школяркою, як із матінкою. Чого тільки не придумають дорослі, коли розуміють, що темперамент у них та нащадків не збігається! Проблеми надумані, а наслідки цілком реальні.
- Краще, звісно… Але ж Ви от кажете, що вона боляче мені хоче зараз зробити. Так не правда це, байдуже їй. Говорить образливі слова мені, чи з подругою по телефону розмовляє, чи вірш уголос товкмачить, як заставлю вчити уроки… А голос рівний-рівний. Так, ніби з листка читає, а самій байдуже, як оте сприймуть… І ще, погляньте, що вона у щоденник свій про оті сни поназаписувала…
- Я не читаю чужі щоденники без дозволу їх господарів, - це брехня, відверта брехня, але інакше співрозмовницю не втишити. – Навіть якщо ті сни цілком… дорослі, то не привід, аби надто перейматися. Акселерація, розмови з подругами, що вдають із себе досвідчених осіб, телевізор, врешті… Ну, перше невдале кохання, трохи трансформоване у щоденнику. До речі щоденник вона ж не закинула? Бачите, добра ознака: не все їй так байдуже, як дівчина вдає…
- Я можу вийти до коридору, як вона не бажає йти сюди. Поговорю з нею, а наступного разу варто привести із собою і Вашого чоловіка. Краще, щоб він не був осторонь сімейних проблем.
Жінка стомлено зітхає. Зрозуміло: чоловіку байдуже. Вважає, що жінка даремно панікує: дівчина не п’є, не курить, із хлопцями не зажимається. Дома вечорами сидить. У школі стомлюється, то й спить собі. Дайте дитині спокій.
Мати якось непевно усміхається. Прямує до коридору, сподіваючись вплинути на вперту доньку.
Психолог швидко прогортає щоденник: рівненькі рядки, акуратний почерк, чіткі поля, дати виділені кольоровими ручками. Так, ніби підсвідомо Ірина чекала, що колись її записи потраплять до рук дорослих.
Але от останні записи уривчасті, нашкрябані поспіхом. Писалося справді для себе. Аби вилити на папір те, що не довіриш нікому…
***
Сон
(останній запис у щоденнику Ірини)
Я на диво швидко дісталася галявини.
Він чекає мене. Як завжди. Хвиля радості затоплює мене так, що навіть у пальцях відчувається приємне поколювання. Хоч щось приємне за весь день.
За мить мені стає моторошно. Я ж збираюся зруйнувати щастя своїми руками! От дурепа.
Звісно, він миттю відчув усе. Пильно вдивляється мені в очі своїми дивними зіницями, в яких не відбивається світло.
Ледь торкається рукою моєї щоки. Ми майже не розмовляємо, слова здебільшого зайві. Їх люди придумають для того, щоб не казати усієї правди. Але зараз мені без слів не обійтися.
- Я… чому я зажди приходжу сюди? А ти – ніколи до мене, додому?
- Хіба ти мене кликала до себе? Дозволяла увійти у свій дім?
Ні, він не образився. Просто питає, ніби про зрозумілі всім речі. Невже це так важливо для нього?
- Я… - що сказати? Що я не знала? Як по-дурному це прозвучить. – Я кличу зараз тебе. Приходь.
Він усміхається. Ледь не вперше з того часу, коли я побачила його вперше. Невже це було так недавно? Здається, вічність назад. Як я жила без нього?
Він обіймає мене. У нас надто мало часу, аби витрачати його дрібниці. І ми це знаємо…
Дзеленчання будильника навіть не дратує. Надто звичне, надто прогнозоване…
Ну що ж, попереду ще день сірий день.
До наступного сновидіння.
Інакше не можна. Поки що не можна…
Далі буде.
