04.25. Не сплю. Ще з чотирьох годин ранку блукаю по кімнаті як сновида. Страшна річ – безсоння! Вже й слоників рахувала як Петрик П’яточкін, і за методом Наполеона намагалась знищити будь-які думки і з «пустою» головою лежати в темряві… Я навіть свої конспекти лекцій читала! Як не дивно не допомогло…
О пів на п’яту прокинувся і мій котик Марципаник і з цікавістю почав спостерігати за траєкторією мого руху.
« А ти чому прокинувся?» - прошепотіла я, незважаючи на те, що крім нас з Мациком в квартирі нікого не було. « Розбудила? Ну вибач, не хотіла…Чомусь не спиться мені… Не знаю навіть чому…»
Кіт недовірливо прищурив очі.
« Все-ти знаєш…» - безмовно сказав погляд світло-зелених очей домашнього улюбленця. – « Сьогодні ж 14 лютого… День всіх закоханих… А ти сама. Ти так боїшся бути одинокою… Особливо сьогодні.»
Чи-то я вже зовсім з глузду з’їхала, якщо подумки розмовляю з котами і тлумачу їх погляди, чи то мої почуття написані на моєму лобі великими літерами. Такими великими і зрозумілими, що їх зміг прочитати навіть не навчений грамоті кіт.
Я ненавиділа місяць лютий ( і він мене, до речі, теж!). Ненавиділа цю дурнувату погоду. Та більше всього на світі я ненавиділа святкувати День закоханих одна… Всередині було пусто і боляче…Уявіть, що відчуває дитина, всіх знайомих якої запросили на виставу до цирку, а їй не вистачило квитка і місця. Я відчувала себе в сто разів гірше: на цьому святі я була чужою, непотрібною… Вирішила не думати про цей день, та все навкруги ніби змовилося, і про 14 лютого кожні п’ять хвилин нагадувала реклама, сотні торговців валентинками та іншим святковим непотребом і закохані парочки, розгулюючі містом.
Минулого року я і сама купувала валентинки, з задоволенням слухала і наспівувала романтичні пісеньки про кохання, та гуляла містом зі своїм хлопцем…
Притиснувшись лобом до вікна, згадала Олексія… Я сама порвала стосунки, сама зробила вибір… Чому ж на душі так гидко та прикро?
« Яка ж ти дурна, Аню… Дурна… дурна…дурна…» - монотонне повторення не досить ласкавого слова, заколисувало почуття і дозволяло забутись. Страх самотності, так часто характерний дівчатам, міцними руками здавив горло. А що як я так і не знайду своє кохання? Що як ніколи не вийду заміж? Я перетворюся на злу стару діву, яку ніхто не любить, яка і сама нікого не любить крім власних котів, і про яку невгамовні дітлахи вигадують різні страшні історії! Кошмар!!!
Нервово клацнувши запальничкою, я закурила. Дим поволі роз’їдав безумні думки про самотню старість… Але страх залишився.
Та Анна Графських ніколи не вміла довго сумувати, і навіть якби я почула звістку, що до нас летить метеорит, то думала б про кінець світу не більше п’яти хвилин. Проблему треба або вирішувати, або забути про неї взагалі! А зациклюватися – не в моїх правилах!
06.30. Збираюсь до інституту. Якщо не пощастило бути коханою в такий день, то гарною мені бути ніхто не заборонить! Тримаючи в руках червону чашку з улюбленою кавою ( Дякую тобі, Боже, за цей напій! Він завжди покращує мені настрій! Дякую вам, древні турки, що завезли каву на наші землі! Дякую вам, виробники сучасної кави, за те… Короче, спасибі всім! Без кави я була б не я!), ховаю Зюзіка до шафи, так як чудово розумію, що залишившись вдома сам Мацик не упустить можливості знищити свого суперника.
Відкриваючи верхні дверцята шафи, зустрічаюсь зі своїми малюнками, які падають з полиці прямо на мене. Нарешті таки запхнувши Зюзіка на місце, де ще пару секунд тому жили мої картини, опускаюсь на підлогу, з цікавістю розглядаючи свою минулу творчість…
Так… Цікаво… Автопортрет… Не досить вдалий - ще на початку першого курсу малювала…
Пейзаж… Страшний пейзаж… Його б на афішах до фільмів жаху розмістити! Навіть у Марципаника, який також з цікавістю розглядав мої картинки, від цього малюнка шерсть стала дибом.
О, тут я Польку малювала…
А це що?... На картині, виконаній у чорно-білих тонах, була зображена вулиця, на якій розміщувалось декілька людей: пожила пара пенсіонерів, які годували пташок хлібом; леді в елегантному костюмі з мобільним телефоном біля вушка; двоє підлітків; троє дівчат, що весело розмовляючи ішли по вулиці: одна, з хлопчачою зачіскою, була одягнена в коротку міні-спідницю та футболку з квіточками, друга – в легкій сукні та з довгим волоссям, щось шепотіла своїм подругам; а третя дівчина з двома косичками, в джинсах та топіку, аж надто вирізнялась з усього намальованого, бо на відміну від інших героїв картини вона була кольоровою. Недалеко від трьох подруг на малюнку розміщувався хлопець, його темні сонцезахисні окуляри відображали частину вулиці і трьох подруг. От тільки дівчина з косичками в цьому відображенні була такою ж чорно-білою, як і усі інші.
Внизу, моїм акуратним почерком був написаний вірш:
Красивая… Любимая…
Она необходимая…
Желанная… Опасная…
Такая распрекрасная…
Игривая… И умная…
При случае – безумная…
Легка… Обворожительна…
И с голосом пленительным…
Туманная… Везучая…
Как розочка колючая…
Волшебная… Пластичная…
Жаль для него – обычная.
«Коли ж я її намалювала? Не пам’ятаю. Але ж стиль свідчить, що …» - несамовитий нявкіт перервав незакінчену думку. Я перевела погляд. Мокрий котяра з хутром, невідомого темно-коричневого кольору, дивився на мене як на ворога всього котячого народу. Я так захопилася спогляданням малюнка, що не помітила як чашка з кавою, яку я тримала в руці, перевернулась і вилила всю рідину на мого домашнього улюбленця. Добре хоч напій був холодним.
- Вибач, Мацюнику! Я не хотіла! До речі, кава твоїй шерсті лише на користь піде! Будеш в мене гладеньким та шовковистим! Не дуйся, котику, відчуй смак бадьорості! – сміялась я з мокрого улюбленця, аж поки мій погляд не зупинився на годиннику. – Ой! Я ж запізнююсь!
07.15 Що може бути гіршим ніж їхати зранку в переповненому автобусі? Хіба що їхати ранком 14 лютого в автобусі, переповненому закоханими парочками! Я завжди раділа взаємному коханню, інколи навіть працювала на добровільних засадах свахою, але сьогодні… Ці сюсюкання, обійми та поцілунки доводили мене до божевілля. Я вже почала розуміти злих геніїв, які хочуть знищити світ, тому що самі не можуть бути щасливі. А що, кожна людина має право на щастя. А ті, хто це право не реалізує, кому в житті не вистачає любові та ласки, стають злими психами або маніяками, і вимагають цю любов і увагу силою.
- Вовчик, ти мене любиш? – запитала якась русоволоса дівчинка, міцно притиснувшись до хлопця в шкіряній куртці.
- Звичайно люблю, моє сонечко! – ніжно промуркотів Вовчик-братик.
- Чесно-чесно?
- Чесніше не буває.
Вони розмовляли таким солоденьким тоном, що здавалось навіть у мене скоро злипнеться … мозок! Так як відійти кудись подалі в переповненому транспорті було так само важко, як грати зубами на балалайці ( я намагалась! Повірте, нічого хорошого з цього не вийшло!), діватись було нікуди і я, вимушена слухати це щебетання закоханих пташечок, мимоволі почала корчити іронічні гримаси ( хоч якась розвага!).
- Ми завжди будемо разом! – дівчина ніяк не могла вгамуватись. Стоячи збоку, я по інерції скорчила наївну та трошки придуркувату міну.
- Звичайно, моє…
Парочка замовкла. Не скажу, що я була цим засмучена, але все ж з цікавістю перевела на них свій погляд. Двоє голубків здивовано дивились на мене. Розуміючи, що зараз схожа на коміка-міма за роботою, я, прибравши гримасу зі свого обличчя, пояснила:
- Це просто така гімнастика для обличчя – щоб зморшок не було. – тим самим остаточно переконавши їх, що я таки несповна розуму.
Відвернулась в інший бік. Але Вовчик-братик зі своєю Лисичкою-сестричкою швидко оговтались і продовжили щебетати:
- А що ти мені подаруєш?
- Це секрет.
- Ну скажи…
- Ні.
- Ну будь-ласочка!
- Я подарую тобі мільйон червоних троянд!
« Ну чому я не оглухла ще коли сідала в цей автобус! Краще б мої вуха відгризла скажена білка! Краще б їх трамвай переїхав! Скільки ще слухати цю нісенітницю?! «Мільйон червоних троянд»! Фу, як банально!».
… - Спасибі. – подякувала я, приймаючи в подарунок від Олексія букет з білих троянд.
- Тобі подобаються?
- Так! Банально, але дуже гарно. Дякую.
- А ти сприймай ці троянди не як квіти, а як чисті полотна. Розмалюй їх, і вони стануть унікальними та неповторними. – усміхнувся мій хлопець.
- Ух ти! Цікава ідея!
- Це мій талант: перетворювати банальність в оригінальність.
- Хмм… Що ж ти тоді подаруєш мені на День святого Валентина?
- Як що? Звичайно, весь світ!
Олексій свого слова дотримався і на день всіх закоханих крім інших романтичних дрібничок, я отримала величезний глобус. А розмальовані моєю творчою рукою білі троянди і досі стоять в моїй спальні. Сухі та різнобарвні вони нагадують дивні квіти з далеких країн та планет…
Т-а-к! Щось я занадто часто згадую свого колишнього…До добра це точно не доведе! О, моя зупинка! Нарешті!!! Свобода!!!
07.45. Стою на курильні, споживаючи чергову порцію тютюнової отрути.
- Привіт! – від цього раптового привітання я так закашлялась, що перед очима пронеслись всі попередження Міністерства охорони здоров’я про шкоду куріння.
- Анько, ти чого? – легенько поплескав мене по спині Сашко. – Я ж тільки привітався!
- Через твій привіт, Саню, я ледь з переляку білому світу « Прощавай!» не сказала!
- Та чого ти! Сьогодні такий чудовий день! Зі святом теб... – наткнувшись на мій погляд, Саша так і не закінчив своє речення.
- І тебе теж.
- Не розумію чому ти киснеш! Ти ж нормальна діваха, за тобою впадають багато хлопців. А ти проводиш День закоханих сама, та ще й нервуєш через це!
- Що ти купив Людочці? – швидко змінила я тему.
- Та, як завжди, квіти і м’яку іграшку. – випускаючи дим, сказав друг: - Їй сподобається! До речі, а це тобі.
З цими словами Саня протягнув мені невеличкий червоний мішечок, в якому знаходились маленькі сережки у формі янголяток.
- Яка краса! Дякую тобі, мій хороший!
- Та нема за що! Не сумуй! Мені вже час на пару.
- Угу. – вимовила я, а коли Сашко пішов, почала розглядати свій незвичний подарунок.
- Ти йому подобаєшся. – раптово почула голос за спиною і, знову поперхнувшись димом, закашлялась. «Deja vju» – сказали б французи, «знову те саме» – сказала б я, а повернувшись подивитись, кому належить цей геніальний умовивід, згадала ще одну приказку: біда ніколи не приходить одна! Переді мною стояв п’ятикурсник Йося. Чому він мав таке прізвисько не знаю, але розмовляючи з ним більше десяти хвилин я відчувала як мій мозок ( якщо він у мене звичайно є .Його наявність ще не доведена ні науковцями, ні моїми вчинками!) починав плавитись.
- Точно тобі кажу: Саня тебе кохає! – повторив своє міркування Йося.
- Ага! А Віктор Ющенко насправді гарненька бджілка по імені Майя! Не верзи дурниць, ми з Сашком – лише друзі.
- Знаєш, тільки повний кретин буде другом дівчини, коли є можливість стати її хлопцем!
- У нього є дівчина. Він її кохає!
- Звідки ти знаєш? Чужа душа - загадка! – прищуривши ліве око, продовжував вражати своїм інтелектом Йося.
- Тим паче! Я к же тоді ти можеш стверджувати, що він мене кохає?
- Ох, Анько, не помічаєш ти очевидних речей!
- Чому ж, помічаю! Ось наприклад, помітила, що через три хвилини почнеться лекція і потрібно вже йти в аудиторію.
- Точно!
- Удачі тобі на парі!
- Тобі теж. – сказав Йося, і наостанок, серйозно подумавши, додав: - А, знаєш, якщо Ющенко справді весняна бджілка, то це багато що пояснює!..
07.59. увірвавшись в аудиторію як ураган в тихе місто я, віднайшовши своїх знайомих, вмостилась біля них!
- Зі святом вас!!! – привітала я так щиро, як тільки могла.
- Тебе також. – відізвалась людським голосом подруга Женя. – Як настрій?
- Нормальний. Правда хочеться повбивати всіх, хто потрапить під руку, а так… Все добре. – від моїх слів троє новеньких пересіли подалі, так як сприймали мене надто серйозно, або просто вважали, що така хвора на голову як я здатна на все.
Женя розуміюче кивнула. Вона завжди з усім погоджувалась, інколи складалось враження, що в неї взагалі немає власної думки. Але я вже давно навчилась сприймати людей такими як вони є. Ідеальних не буває. Та й ідеали напевно у кожного свої.
- В нашій країні з населенням і так проблеми, а тут ще й ти зі своїми замашками вбивці-самоучки! – як завжди вчасно висловила свою думку Поля. – Люди ні в чому не винні! А ти поводиш себе як вередлива дитина.
- Я знаю, Полю. Просто… Тяжко мені сьогодні… - схилила я голову на плече подруги. - Я ж тільки людина… Я не ідеальна… Я ж маю право хоч один день бути слабкою, нестриманою і злою…навіть на кохання!
- Звичайно! Тільки не зловживай цим правом, добре? А хочеш, будеш святкувати День закоханих з нами?
Під «нами» Поля мала на увазі себе та її хлопця Толю. Дивна вони все-таки пара. Дивлячись на них розумієш, що протилежності притягуються, а фізика і лірика є двома частинами одного цілого. Цікаво було спостерігати як двохметровий баскетболіст Анатолій червонів і втрачав всю свою рішучість, а завжди спокійна та розсудлива Поліна не могла правильно вимовити жодного слова. Тоді здавалось, що не надто розумний спортсмен та правильна інтелігентна дівчинка ніколи не будуть зустрічатися. Та доля – дивна і непередбачувана. Зараз вони разом. Вони щасливі. А я в свою чергу дуже рада за них… Цікаво, чому нас інколи тягне до протилежних за характером людей? Можливо, тому що в таких союзах нам є чому повчитися один в одного. Доповнити свою половинку…
Як би там не було, а псувати романтичний вечір подрузі своєю присутністю я не хотіла, тому відповіла:
- Ні, дякую. Тим паче в мене вже є плани на вечір.
- Справді? Які?
- Спалю всі ларьки з продажу валентинок, розіб’ю вітрини з сердечками, викраду всі романтичні кінострічки і втоплю їх в річці, посиплю всі троянди перцем, наганятиму жах на закохані парочки… Короче, роботи – непочатий край!
- Я сподіваюсь, що ти жартуєш! – приголомшено відповіла подруга.
- Я теж сподіваюсь! Все, не хочу чути жодного слова про кохання!
Шум і розмови припинилися появою викладача.
- Доброго ранку, студики! – так ласкаво називав студентів Дмитро Борисович. – Перш за все, вітаю вас зі святом! Чистого, ніжного і, головне, взаємного вам кохання. І в честь Дня святого Валентина тема нашого заняття звучить так: « Кохання в творчості митців епохи Відродження».
Поклавши голову на парту, я жалібно захникала…
09.23. Та сама курильня. Витримавши одну годину і двадцять хвилин лекції про необхідність та геніальність кохання, зараз я нервово курила.
- Привітуськи! – крикнув хтось за спиною так несподівано, що тютюновий дим став в горлі комом, і я закашлялась. Знову.
- Привіт! – через кашель промовила я.
- О, уже кашляєш як сімдесятирічна бабця! Кидай курити! – почав начитку праведних нотацій одногрупник Юра.
- Обов’язково! Кину пити, курити і займусь спортом! Вступлю в благодійну організацію і буду боротися за мир у всьому світі!
- Дарма смієшся. Ти знаєш, що виробники сигарет оголосили акцію: в кожній третій пачці - сигарета зі смертельною отрутою. «Мінздраву» набридло попереджувати і тепер він оголошує лотерею!
- Ха-ха! Дуже смішно, Юро! Краще б на парі так жартував!
- А що у нас зараз?
- Дуня Маклауд!
- Невже література?
- Саме вона!
- Ну тоді я побіг! А ти йдеш?
- Угу. Зараз докурю і прийду.
Затягнувшись сигаретою, подумала про те, що бути одною не так вже й страшно … Страшніше бути для коханої людини непотрібним. Жити тільки коханим, і усвідомлювати, що ти для нього – ніхто. І якщо … думка була сполохана моїм же кашлем.
« Мінздрав попереджує – куріння вас приб’є!» - прийшов в голову вислів. « …якщо раніше цього не зроблять нудні пари та розповіді про кохання!»
09.34. Євдокія Пилипівна, заражена загальною епідемією Дня святого Валентина, щось захоплено розповідала про свою молодість і перше кохання. В які давні часи це було, не знаю. Мені здається, її навіть мамонти на «Ви» називали, в знак пошани до її віку.
Слухати монолог під назвою «любов і голуби», чи точніше сказати «любов і динозаври» не хотілося, тому я, вмостившись якнайзручніше, вже майже заснула, аж раптом:
- У нас одначе предмет – література, тому зараз кожен з вас назве свій улюблений твір про кохання. З кого ж почати? Бересенко!
- Твір про кохання, який я просто обожнюю, це – « Майстер і Маргарита» Булгакова. Кохання, яке здатне пройти всі перешкоди і принести будь-які жертви заслуговує особливої поваги та інтересу.
- Молодець! Кучинський!
- Мій улюблений твір – « Роксолана», Загребельний. Про кохання, яке вище війн, держав і законів.
- Чудово! Графських!
Я поволі встала. Знесилена розмовами про найкраще почуття в світі, зла на цей день і на всіх, хто його святкує, я видала:
- Шекспір. « Ромео і Джульєтта».
- Гарний вибір! – схвально кивнула викладач, що буває так же рідко, як повне затемнення сонця. – А чому саме цей твір? Напевно тому, що він доводить: кохання – сильніше всього. Воно здатне примирити навіть давніх ворогів. Так, Анечко?
- Ні. - байдуже відповіла я. – Тому що закохані там – померли!
- Що? – маленькі очі Дуні Маклауд налились гнівом. Здається, щоб захистити літературні твори від зневаги, вона була здатна навіть перегризти горлянку. На щастя, все обійшлось не так трагічно. – Геть з аудиторії! Хамка! Над класиками вона знущається! Невігласка! Очі б мої тебе не бачили!
Зібравши свої речі і голосно наспівуючи: « Ще не вмерла Євдокія, ні слава, ні воля...» я покинула заняття.
- Каву будеш? – запитала Вікторія Іванівна, хоч прекрасно знала відповідь на це запитання. – І коли ти вже порозумнішаєш! Не можна ж так вести себе з викладачами! Особливо з Євдокією Пилипівною. Ти ж знаєш!
Вікторія Іванівна викладала у нас техніку малювання, і попри заборону панібратських відносин між студентами та викладачами, завжди ставилась до мене як до подруги. Ми могли вільно говорити на будь-які теми , здавалось, вона єдина, хто підтримує мене в цьому божевільному інституті.
Ось і зараз, вигнана з пари та проклята Дунею Маклауд, я знайшла свій притулок на кафедрі Вікторії.
- Знаю-знаю! Просто день сьогодні дурнуватий! Ось я і зірвалась.
- Треба бути трішки спокійнішою! Ти ж розумна, красива і така талановита дівчинка!
- Думаю, ви мене переоцінюєте. Нічого особливого і талановитого в мені немає. Я просто хвора на всю голову.
- Всі талановиті люди трошки божевільні. Ти просто не така як всі, ти – унікальна!
- Краще б я була такою як всі! Унікальні люди приречені бути самотніми, навіть коли навколо повно людей. Відрізнятись від інших – це не щастя, це усвідомлення того, що ти завжди будеш одна, хоч при цьому будучи кращою за всіх…
- Так! Не подобається мені твій настрій! Сьогодні ти геть на себе не схожа!..
О, до речі, я ж прочитала твої нові вірші!
- І як вам? – з цікавістю запитала я. Про свою творчість я могла б говорити годинами. Мої віршики та картини були для мене немов власні діти. Тому розмова про мої творіннячка завжди піднімала мені настрій. І Вікторія Іванівна чудово про це знала.
- Як завжди прекрасно! Особливо сподобався оцей:
Важлива є хвилина кожна
З того що було поміж нами.
Кохання просто так не можна
Топтати п’яними ногами.
З грудей його не виривають,
Рахуючи його хвилини.
Кохання просто не кидають
Вмирати за людські провини.
Завжди хотіла запитати, ти ж напевно пишеш про себе та свої емоції, адже лише відчувши щось, ми можемо це щось передати чи описати. То про кого твої твори?
- Про людину, кохання до якої змінило мене і весь мій світ. – допиваючи каву, відкривала я таємницю своєї душі та творчості.
- А він читав хоч один твій вірш?
- Ні. – коротко відповіла я.
- А… - здогадалась Вікторія - Як то кажуть, наша творчість відкриває нашу душу, ти, напевно, ще не готова відкрити йому своє серце. Правда?
- Зовсім ні. Моя душа завжди була відкритою. Просто мої твори його ніколи не цікавили. У нього є досить можливостей прочитати мої вірші, але вони йому не потрібні. Він не любить читати художню літературу. Навіть якщо там пишеться про нього. Та він про це може навіть не здогадатись, він ніколи не вмів читати між рядків.
- Як це так? Хіба таке можливо?
- Можливо. Просто я не була і не буду йому потрібною, так само як і мої твори. Він завжди обирає всіх, тільки не мене. На мене у нього не вистачає часу. І я від цього, чесно кажучи, вже трохи втомилась… Він може говорити, що я для нього найрідніша людина, а поводити себе так, ніби я звичайна знайома, і не більше. Люди часто не цінують те, що дає їм життя… Йому здавалось я буду з ним завжди, тому він і не проявляв до мене якогось особливого інтересу, мовляв, куди вона подінеться! А я взяла і пішла. Не захотіла чекати роками доки мені приділять хоч трішки уваги…
- Не шкодуєш? – співчутливо запитала Віка.
- Інколи. Я його кохаю. Але… я більше не хочу відчувати себе непотрібною, невідповідною його поглядам та побажанням. Я від цього втомилась…
- Розумію. – сказала викладач, клацаючи довгими пальчиками по клавіатурі комп’ютера. – Але ти не сумуй, чуєш? Буде і на твоїй вулиці свято!
- Ага! Цілий карнавал! З моїм-то таланом! Я ж ходяче нещастя!..
Слухай, а може мене прокляли?
- Не вигадуй! Кому б спало на думку тебе проклинати?
- Ну… - почала я згадувати людей, які через мій незвичний характер мене, м’яко кажучи, недолюблювали… На п’ятидесятому підозрюваному в моїх невдачах я облишила цю марну справу.
- Не забивай дурним голову! – повторила Вікторія Іванівна, не відриваючи погляд від монітору.
- В коханні мені не щастить… В навчанні також. – продовжувала причитати я, розгойдуючись на стільці. – Особливих талантів у мене немає… Я навіть в карти завжди програю… Ну повинно ж мені хоч в чомусь щастити? Може лотерейку купити?
- Купи-купи! – сміялась викладач. – А раптом ти везуча саме на лотерейні квитки? Виграєш мільйон, або навіть… Трясця! Ніяк не можу перевести мову в комп’ютері на англійську.
- Спробуй Alt + Shift або Shift +Ctrl.
- Спробувала. Уже й за допомогою мишки намагалась, і через мовну панель… Нічого не виходить!
- Ану дай подивитись. – не встаючи зі стільця потягнулася я до столу викладача.
- Аню, ти ж сама говорила, що нічогісінько не тямиш в комп’ютерах!
- Все одно! Одна голова – добре, а дві… - фраза не була закінчена по причині мого віртуозного падіння зі стільця. Вдарившись головою об клавіатуру ( при чому так сильно, що на моєму лобі напевне виднівся відбиток клавіш з літерами), я приземлилась біля ніг Вікторії.
- Ти як? – схвильовано запитала та.
- Почуваю себе персонажем мультиків: здається, ще пару секунд, і навколо моєї голови почнуть літати зірочки та пташечки.
Вікторія Іванівна допомогла мені підвестись, а перевівши погляд на екран, здивовано повідомила:
- Мова комп’ютера – англійська! Ох… Недооцінила я твою голову, Анюто!
- От бачите! – чомусь раділа я, потираючи гулю на власному лобі. – Я ж казала!
До речі, мені вже час на пару. Дякую, що покликали на чашку кави! – і майже зачинивши двері, додала: - Якщо виникнуть якісь проблеми з технікою - кличте, не соромтесь!
Пари тягнулись так довго, що здавалось цей ненависний день не закінчиться ніколи. Я встигла побувати в гостях у кабінеті декана з приводу моєї жахливої поведінки на семінарі по літературі, надивитись на щасливі обличчя закоханих, яких було повно навіть в нашому інституті, вислухати теорію Йосі про походження людства на нашій планеті та втомитися так, що не вистачало сил навіть для мого маленького бунту проти Дня закоханих.
Повертатися додому не хотілось, хоч все-таки гріла думка, що там на мене чекає віддана істота чоловічої статі – кіт Марципаник. Щось важке з гіркуватим присмаком оселилося в душі і з кожною хвилиною все більше гнітило розум… Тому я вирішила прогулятись вечірнім містом, наївно сподіваючись, що невідома туга розвіється зимовим вітром.
« День сьогодні – божевільний. Та і я теж відзначилась! Поводила себе як злісна істеричка, начебто хтось винен, що я залишилась сама! Ніби я така одна на всій планеті! Сотні дівчат святкують 14 лютого без своєї другої половинки, але ж чомусь ідея знищити все, що має відношення до цього свята прийшла в голову саме мені! Егоїстка!
Хоча… Я проста людина, і теж маю право на слабкість. Чому я повинна відповідати чиїмсь стандартам моралі, якщо я хочу бути такою, якою є? Так, у мене повно недоліків і поганих звичок: я курю, інколи веду себе, м’яко кажучи, неадекватно, завжди запізнююсь, не вмію тримати язика за зубами, лінива… А хто ідеальний? І який він, цей ідеал? По-моєму, він у кожного свій. І якщо хтось вважає тебе найкращою, божественною, то інший в той же час зневажає. Потрібно відповідати тільки своїм ідеалам, а інші… нехай ідуть далеко і надовго, вони самі мало відповідають моїм стандартам…
Ну й дурна ж я! Варто було так нервувати, здавалось, оголошувати війну самому Купідону всього із-за одного дня. Це ж звичайнісінький день! Просто іще один день мого божевільного життя. І неважливо яке сьогодні число: 14, 19 чи 23, кохання було, є і завжди буде існувати. Принаймні я на це сподіваюсь, бо якщо воно зникне, то напевне настане кінець світу. Люди вірять містичним розповідям, користуючись амулетами і замовляннями, щоб змінити життя на краще. Дурненькі, вони досі не зрозуміли, що Кохання – це магія у своєму найчистішому та найпрекраснішому вигляді. Ну хіба не магія, що дві людини, які не є родичами, які знайомі не досить довго і яких по-суті нічого не зв’язує, стають один для одного найріднішими, найкращими, яким хочеться життя разом прожити і без цієї людини тобі не потрібен навіть весь безмежний і величний світ? Хіба не містика, коли дивишся на кохану людину і розумієш, що вона найкраща, ідеальна…навіть з усіма недоліками? Хіба не диво, знаходячись за сотні кілометрів, відчувати кожний удар серця своєї половинки?
Кохання завжди прекрасне. Будучи взаємним, воно дарує величезне щастя, а нещасливе змінює нас на краще… Я любила без взаємності, і не бачу в цьому нічого жахливого чи принизливого. Так, було боляче, інколи боліло так, що здавалось було б легше вирвати серце, але… Щоб бути з коханим я змінювала себе на краще, хотіла бути для нього ідеальною. В результаті я стала кращою для себе, сама того не розуміючи, я перетворилась в ту, ким завжди прагнула бути, але на власні зміни ніколи не вистачало часу і сили волі. Нерозділене кохання дало мені добрячого копняка під зад, відразу знайшовши і волю, і час…
З того часу минули роки, але я назавжди запам’ятала просту істину: кохання завжди змінює життя на краще, просто інколи люди можуть розгнівати його своїми спробами знищити це почуття, наївно думаючи, що можна вбити те, що існує сотні віків… Кохання приносить щастя, от тільки потрібно, як малюк Єнот у дитячому мультику, не грозитись йому величезною палицею, а мило посміхнутись. І тоді воно посміхнеться у відповідь. Обов’язково.»
Так роздумувала я, блукаючи вулицями. Сонце, старанно відпрацювавши свої робочі години, пішло відпочивати за небокрай. Але темно не було: яскраві вогні нічного міста відганяли темряву як непрохану гостю. Прогулявшись наодинці з собою декілька годин, я, спокійна та задоволена своїми умовиводами, попрямувала на автобусну зупинку. І може б я дісталась додому без пригод, якби відразу пішла на зупинку або згадала попередження "Мінздрава": « Куріння небезпечне для життя».
Ні першого, ні другого зі мною не сталося, тому по дорозі до зупинки я звернула в провулок ( досить темний, порівняно з освітленими вулицями) щоб покурити.
- Стій! – розвіяв тишу чоловічий голос одночасно зі спалахом моєї запальнички.
- Стою. – підкорилась я, відчуваючи як до моєї спини приставили щось схоже на ніж. Страху не було, розум ще до кінця не зрозумів в яку халепу я вскочила.
- Ой, дарма, дівчинко, ти сюди завернула. Живою тобі звідси точно не вийти! Невже тебе батьки не вчили, що не можна вночі гуляти одній?!
- Чого мене тільки не вчили! Що неможна сунути пальці в розетку; що брехати – негарно; що я повинна поважати старших і не питати стару, злу як скажений собака, сусідку, чи даватимуть на її похоронах шоколадні цукерки; що Дід Мороз існує, але не може доставити вчасно подарунки всім дітям, тому його костюм вдягнув тато, щоб допомогти; що не можна кормити з рук борсучків, бо вони кусають за пальці ( до речі, це правда. Я перевіряла!); що дівчатка не лупцюють хлопців і не мріють стати терористами; що небезпечно переходити дорогу на червоне світло… Короче, мене вчили скільком речам, що половина з них просто вилетіла з моєї голови! Та й взагалі, я ніколи нікого не слухалась… Може й даремно. До речі, я – Аня! А ви …?
- Я – маніяк! – протягнув мені руку незнайомець.
Я обережно повернулась. Переді мною стояв невисокий чоловік середніх літ з круглими окулярами на носі та ножем в руках. Звичайно, можна було застосувати якийсь прийом та втекти, але все, що я знала про самозахист, раптово вилетіло з моєї голови. Крім того, з моїм нещасливим таланом, я скоріш за все запросто б перечепилась і впала, так що втеча відпадала сама собою.
- Ясно. – відповіла я. В іншому випадку я б, звичайно, сказала «Дуже приємно», але говорити цю фразу при зустрічі з маніяком було якось дивно.
– То Ви мене вб’єте? – навіщось уточнила я.
- Так! – захитав головою псих з ножем. На вигляд він був схожий на типового невпевненого в собі підкаблучника, та напевно морально сильні люди ніколи і не стають вбивцями.
- А ґвалтувати будете? – не на жарт злякалась я.
- Ти що? Звичайно, ні! Я ж не тварюка якась там! Просто уб’ю і все!
Благородний маніяк-убивця! Мені сьогодні щастило як ніколи! Та страх за власне життя чомусь так і не з’явився. Можливо, давалася в знаки моя недавня депресія. Незнаю.
Звістка про те, що ґвалтувати мене не будуть, принесла явне полегшення, але разом з тим, моє вразливе самолюбство міркувало, невже я така страшна і нікчемна, що мене навіть маніяки ґвалтувати не хочуть? Дожилась!
Господи, і про що я тільки думаю?
- Можна хоч докурити?
- Звичайно! – погодився мій майбутній убивця. – Можна і мені сигарету?
- Пригощайтесь! – я добродушно протягнула пачку з тютюновими виробами. А що? Маніяки – теж люди. Просто у них свої проблеми і погляди на життя. А так… Їм теж хочеться курити, жити і бути комусь потрібними. – І багато Ви людей убили?
- Ще нікого. – випустив дим чоловік. – Ти будеш першою.
- А може не треба? І взагалі, ви знаєте, що на почин першим повинен бути чоловік. Прикмета така. Тоді справа буде йти вдало. Відпустіть мене! І як Вам прийшла в голову ця дурна думка стати маніяком? Це що, хобі таке? Краще займіться вишиванням. Кажуть, нерви заспокоює!
- Мовчи! – крикнув такий тихий до цього часу чолов’яга. – Ти бач яка балакуча! Дістало мене все, розумієш, дістало!!! У моїх друзів вже давно сім’ї і діти, а я досі сам! Моя подруга кинула мене місяць тому, назвавши слабаком і тюхтієм! Ще й це кляте свято! Ненавиджу бути один 14 лютого!!! І от я подумав, чому інші повинні веселитись в той час як я страждаю?! Я перетворю це свято на траур, всі щасливі закохані помруть!
- Але ж я не щаслива закохана! – кричала я, не розуміючи, чому я повинна помирати через проблеми якогось психа з ножем. – Я сьогодні теж сама! Своєму коханому я не потрібна! Мені боляче! Ви хоч розумієте як мені тяжко?!
- Значить цим вбивством я звільню тебе від сердечних страждань!
- А є хоч якийсь варіант моєї відповіді при якому б я залишилась жива?
- Ні!
- Чудово!
- Так, ану не кричи на мене! Хто тут маніяк : я чи ти?!
– Та який з Вас маніяк! . Ви не здатні вбити. Якби Ви могли, то прибили б мене відразу, без розмов та перекурів. – закурила я ще одну сигарету. - Найсмішніше в цьому те, що зранку я вела себе майже так само як Ви. Я проклинала весь світ, при цьому прекрасно розуміючи, що ніхто не винен в моїй самотності. Я так боялася бути сама, що не помітила як прожила в самотності майже три місяці. І це виявилось не так вже й жахливо.
- Але я не хочу бути один! – захникав грізний вбивця, ховаючи ножа до кишені.
- Тоді змініться! Перестаньте бути слабодухим! Станьте відважним і мужнім!
- Я не знаю як… Мені не вистачить сили волі… Як ти не розумієш, з мене ніколи не вийде Супермена чи іншого героя!
- А Вам і не треба рівнятися на Супермена! Він взагалі якийсь дивний: літає як Гагарін, одягається в блакитне з червоним, ще й труси поверх штанів носить! Та зараз не про це. Ніхто не вимагає від Вас бути героєм. Станьте просто нормальним сильним чоловіком! Тим паче заради коханої людини можна й гори звернути!
- Не так вже я її і кохаю. Просто боюся залишитись сам.
- Я, звичайно, не вправі судити, але Вам не здається дурнуватим прожити життя з першою-ліпшою некоханою людиною, тільки через страх залишитись самотнім? А раптом ви зустрінете свою другу половинку, людину, яка не буде вважати вашу слабодухість недоліком, яка буде кохати Вас таким, яким Ви є? Хіба не в цьому щастя? По-моєму, набагато страшніше прожити життя не з тією людиною, ніж банальний страх самотності.
- Твоя правда. А ти, Аню, дуже мудра дівчинка. Вибач за те, що хотів тебе вбити.
- Дрібниці! Буде мені наука, більше не ходитиму вночі сама!
- А я більше не боятимусь бути один і не звинувачуватиму людство в своїх проблемах!
- …і не намагатиметесь вбити когось! – маніяк ствердно кивнув головою. – От і добре! Мені вже час додому їхати! Бувайте!
- Аню… А твій коханий, він… Ти для нього теж найкраща?
- Ні. Я ніколи не була для нього найкращою чи навіть достатньо хорошою. Навпаки, я – пляма на його серці, і була б його воля він давно б її витер. Я йому непотрібна. Ось так.
- Чому ж ти досі його кохаєш?
Я посміхнулась:
- Тому що жити інакше вже не можу. Він став частинкою мого серця і з цим вже нічого не вдієш. Крім того, я рада цьому коханню, яким би воно не було, адже тільки кохаючи я розумію, що значить жити.
« А бути старою дівою не так вже й погано! – розмірковувала я, їдучи в автобусі. – Можна бути злою і вередливою. Плюватися на дівчат в коротких спідницях і називати їх хвойдами. Цілий день перемивати кісточки всім сусідам разом з такими ж старими бабками і жалітись на владу і маленьку пенсію. О! А ще можна ходити з палицею і махати нею на дітей, які проникатимуть в мій сад щоб вкрасти яблука, при цьому кричати беззубим ротом : « А щоб Вам повилазило! Люди, що коїться! Стару бабу обкрадають!» Думаю, може бути весело. А якщо ще організовувати страйки під ЖЕКом…» - від думки про такі розваги я злісно хихикнула. Люди косо подивились на мене і знову повернулись до власних роздумів.
В автобусі було повно закоханих пар з подарунками та квітами. На відміну від ранкової поїздки, зараз мене не дратувало їх щебетання. Навпаки: я щиро за них раділа.
Раптово я помітила на собі погляди однієї пари. Висока темноволоса дівчина дивилась на мене і щось шептала на вушко своєму хлопцю. Той теж на мене глянув і здивовано перевів погляд на свою супутницю. Та кивнула.
В кращому випадку в мене було замурзане обличчя або одяг. В гіршому – це була швецька пара, яка шукала когось третього.
- Вибачте. – почула я біля себе чийсь голос. Я підвела очі. Біля мене стояла ця дивна парочка і з таким захватом роздивлялась мою скромну персону, ніби я врятувала світ від знищення. – Це дійсно Ви?
- Так. – просто відповіла я. А хто це ж ще? Не мій же клон?
- Я ж казала це вона! – пристрибуючи на радощах, трясла за рукав свого хлопця темноволоса дівчина!
- Вау! – не повірив своїм очам хлопець. – Це Ви!!!
- Це я!
- Кому скажи, помруть від заздрощів! А можна з Вами сфотографуватись?
- Звичайно.
Зробивши пару фотознімків закохані, такі щасливі, ніби виграли мільйон, проїхали ще дві зупинки і вийшли, помахавши мені на прощання. Я побажала їм щастя. Чесно кажучи, не знаю і знати не хочу з ким мене сплутали! Від цього тільки погіршиться настрій! Це я знаю напевно! Ким я тільки не була!
Тільки-но я зайшла в квартиру, як пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла подруга з сусідньої квартири – Оля:
- Де ти так довго була? Десята година вечора, а ти ще з навчання не повернулась! Ще й мобільний не відповідає! Що сталось?
- Та так. Нічого особливого. Зустріла маніяка. Як виявилося вони теж люди. І їм теж інколи треба допомога та підтримка. Слухай, а може влаштуватися психологом на гарячу лінію для самогубців та маніяків? Цікаво, така існує?
- Та ну тебе з твоїми жартами! Я ж серйозно! З мобільним в тебе що?
- Батарея сіла!
- До тебе сьогодні приходили! –посміхнулась подруга загадковою посмішкою Джоконди.
- Хто? Алла? – байдуже запитала я. Втомившись від цього шаленого дня, мені було байдуже навіть якщо до мене завітав би сам президент. Та відповідь подруги була наскільки шокуючою, що я не те що про втому, я забула навіть як мене звати.
- Твій Олексій.
- ЩО? Як? Чому він приходив?
- Не знаю чому і навіщо, але він залишив тобі ось це. – і Оля винесла з кімнати букет білих троянд та рожевого зайця з листівкою в руках.
Не відриваючи погляд від подарунка я опустилась на підлогу.
- Ну, добре. Залишу тебе саму. – сказала подруга направляючись до виходу. – І якщо хочеш знати мою думку, то ви одне одного варті! Ви обоє несповна розуму! Ніяк не зрозумієте, що вам потрібно для щастя. Ну я пішла.
- Дякую, Олю!
- Нема за що! – сказала дівчина і зачинила двері.
Я дістала з лапок плюшевого звірятка валентинку:
« Анютко! Карасику мій! - повідомляли написані акуратним почерком Льоші літери – Вибач мені! Вибач за все! За те, що не боровся за наше кохання, за весь біль, який я тобі заподіяв, за те, що шукав когось ліпшого, не розуміючи, що кращої ніж ти немає! Мудрі люди говорять, що потрібно щось втратити, щоб зрозуміти, як воно тобі потрібно. Я втратив тебе. Знаю, що сам у цьому винен. І тепер розумію, що ти – найкраще, що було в моєму житті. Ти – те, заради чого я жив, навіть коли не хотів жити заради себе. Я кохаю тебе. І дуже сподіваюсь, що ми знову будемо разом. Не хочу набридати дзвінками чи візитами. Сьогодні о дев’ятій вечора я буду чекати тебе на місці нашої першої зустрічі. Прошу тебе, дай мені ще один шанс. Якщо ти не прийдеш, я все зрозумію. Я зникну з твого життя і ніколи більше не буду тебе хвилювати.
З надією на зустріч, твій Олексій.»
На годиннику було десять хвилин на одинадцяту. Іти на зустріч до коханого було вже пізно. Хоча … Я б ніколи собі не пробачила, якби не спробувала. Взявши ключі та відкинувши думку перевдягтися у щось гарніше та жіночніше ніж джинси та светр з мультяшним віслючком, я чимдуж побігла на зустріч. Назначене місце знаходилось в двох кварталах від мого будинку. Не так і далеко. Але була десята година, а отже шансів побачити там мого милого практично не було. Та, як то кажуть, надія помирає останньою. Що мені робити, якщо моя надія все-таки відкине копита, я не думала.
Майже добігши до нашого місця, я побачила знайомий силует. Там на мене чекав Олексій. Він же знає, що я завжди запізнююсь…
Це четверта частина (була написана ще 2 роки тому) розповіді про мою улюблену героїню - Анну Графських. Вона - невиправна оптимістка, найрідніший мій персонаж, переможниця декількох літературних конкурсів. Так як всі знайомі одностайно заявили про мою ідентичність з цим персонажем, а деякі навіть почали кликати мене Анею, то я уже звикла відзиватись і на "Настю" і на "Аню". Не судіть. будь-ласка, дуже прискіпливо...Твір далеко не ідеальний, але один з найрідніших)))
