Деталі. Я їх обожнюю. Помічати деталі – мабуть, найцікавіше, що можна робити, коли крокуєш вуличками, які знаєш докорінно. Які светри звисають з балконів, які велосипеди стоять біля магазинів, які оголошення кричать яскравіше за всіх... Коли крокуєш вузенькими вуличками. Такими як ця.
В мене за спиною два десятки примірників журналу, які треба доставити до одного місцевого жлоба-перекупщика. Вельми проста робота. Замовники вважають свій новий журнал - експериментальним, артхаусним та взагалі геніальним. Жодних аналогів, авжеж. «І нікому не показуй! Його мають продавати лише на закритих форумах, бла-бла-бла...». Бачили вже такі.
Я йду своєю вуличкою, роздивляюся на знайоми светри з велосипедами та намагаюся зрозуміти, що тут змінилося зі вчора, і нічого не знаходжу. Окрім... Двох маленьких вітрин за метрів п’ятдесят, де був спортивний магазин радянського зразку. Такий маленький, що там і тренажерів майже не було. Гантелі всілякі, м’ячики для тенісу. Хтось жартував, що там і карти гральні були.
А зараз - одна з маленьких вітрин завішана тканиною, а в іншій – здається, дівочий силует. Підходжу ближче – справді, за склом стоїть дівчина. Вона повертається обличчям до мене, і - здається - махає мені рукою. Я вже хотів помахати у відповідь, та зрозумів, що то вона протирає скло у вітрині. І стоїть така, ділова і красива, робить вигляд, ніби мене не помічає – хоча я за п’ять метрів від неї, і людей навкруги майже немає.
Йду далі - до «офісу», як було написано у повідомленні. А дівчина з вітрини не виходить із голови. Заходжу до дев’ятиповерхівки, шукаю квартиру. Звичайні подряпані двері, звичайний напівспалений дзвоник. Звичайний тут навіть напис «The Doors» над дверима. Одразу видно, в квартирі живе бізнесмен, що знається на видавництві. Мене навіть не дивує, що двері ніхто не відкриває. Зкидую смс - відповіді немає. І мені так хочеться повернутися до тієї вітрини, що довго не вагаюся.
Тут уже трохи більше людей, але всі вони її не помічають. Кинуть погляд – та йдуть собі. Я знаходжу метрів за десять кам’яний приступок біля порогу, і ховаюся за ним. Звідси й буду за нею спостерігати. А дівчина вже розбирає якийсь мотлох у невеличкій кімнаті, що позаду вітрини. Нарешті я можу нормально роздивитися, яка вона чудова.
Ось - починає здирати шпалери. О, як еротично вона здирає ті старі вонючі шпалери! Дивлюся на її руки, поглядом допомагаю відірвати шматок від стіни...
Так, треба знов зганяти до «офісу». Через силу, а що поробиш, гроші потрібні. Але там досі нікого. І мене магнитом тягне до маленької вітрини. Купити щось попоїсти – і мчати до сонячної дівчинки за склом. Подивитися на чергову серію мультика у вікні.
А вітрина - порожня. Кімната - порожня. Підходжу до іншого скла. Там - друковане оголошення. «Антикварний магазин – незабаром відкриття». Ну, хоч цікавіше за гантелі.
Я ховаюся біля кам’яного порогу навпроти, і за мить у маленькій кімнаті вмикається світло. Вона з’являється – струнка й витончена. З навушниками на голові і бутербродом у руці. І починає танцювати. Легко й обережно оминаючи купи мотлоху. І я ловлю себе на тому, що відчуваю тоненькі ниточки ревнощів, коли хтось із перехожих на неї дивиться. А їй – начхати на весь світ. Вона просто танцює, і я практично відчуваю той ритм, якщо не музику.
Короткий дзвіночок. «Він забере завтра, дорожче. Вертайся, є інша робота». Треба йти. Але до вітрини підішли якісь панкуваті хлопці, та й взагалі народу стало багато. А вона... о, ні. Тільки не це. У середині кімнати вона - роздягається. Здуріла, чи що? Ні, ні, прошу тебе, не треба! Не тут, благаю, не зараз! Але вона не чує, і вже починає знімати футболку... Хтось із хлопців це помічає... Штовхає іншого...
- Ексклюзивний журнал! Залишок накладу з типографії! За такою ціною ніде не купите! Підходимо, забираємо за копійки! – я ору панкам майже в обличчя. Вони перемикаються на мене. Підходять, цікавляться. Молочу щось про підпільний хардкор та вуличні картини... «П’ятірка... ось здача...». Короткий погляд на вітрину – вона одягає светр. Журнал розходиться за суцільні понти, один хлопець кудись телефонує, і забирає цілий десяток.
А у вітрині - вже темно. І у передні двері - ніхто не виходив. Прощавай, танцюристко, я прийду до тебе завтра.
***
Зміни, що сталися тут протягом доби, вразили мене, мов це відбулося у мене вдома. Одну вітрину було затягнуто плівкою різних кольорів із рекламою магазину. Друга вітрина, там де вчора вона танцювала – дивилася на мене сірим непробивним квадратом. Біля вікон - купа обгортки від кольорової плівки та інструменти рекламщика. Мабуть, пішов на перерву. В голові закрутилися тривожні думки «Що сталося?» і «Поверніть, як було!». І я не вигадав нічого краще, ніж ломитися у двері.
Стукав десь півхвилини. Двері мені відчинив похилого віку чоловік, якому можна б грати самого себе в кіно. Хоч антиквара, хоч алхіміка. Коричневий жилет, круглі окуляри...
- Навіщо ви заклеїли сірим усю вітрину? – вигукнув, і зрозумів безглуздість свого питання. Його ж вітрина, що хоче, те й робить.
- Що, пробачте? – він подивився на мене крізь свої окуляри, і трохи усміхнувся. Півсекунди я гадав, що спитати далі.
- Де вона? Де дівчина, що була тут вчора?
Антиквар вмить став серйознішим.
- Розлютилася і пішла. А хочете її повернути – вперед. Гарна дівчина. Тільки дуже образилася.
- Чому?
Він махнув рукою, запрошуючи мене всередину. Провів до тієї маленької кімнати, де я відчув себе героєм вчорашнього мультика. У вікні – вулиця, велосипеди й оголошення. І кам’яний поріг, де я ховався, видно досить непогано.
- Хлопче, ви бачили колись у кіно кімнати допиту? – Я кивнув головою. – Коли з одного боку скло прозоре, а з іншого – як проста сіра стеля. Мені пощастило з одним таким склом. Але двоє незграб учора встановили його іншим боком. А дівчина, що прийшла працювати, заходила через двір, і нічого про це скло не знала. Так от сьогодні вранці, коли до нас прийшли це скло переставляти, - закатила істерику. Мовляв, вона і перевдягалася там, і дозволяла собі всілякі танці - все на виду цілої вулиці. Зрозуміло, що для жінки дізнатися про таке... Ну, може бути достатньо соромно.
Мене водночас захопило почуття шоку від таких подробиць – та сміху від кумедності обставин.
- Та ніхто нічого не бачив! – Чоловік із запитанням в очах подивився на мене. – Тобто, я маю на увазі, там... майже не видно було, у ту вітрину.
Антиквар витримав чергову паузу із тоненьою усмішкою.
- От найдіть її, та спробуйте переконати. Я вам дам її адресу. А якщо повернетеся разом, може і для вас знайдеться робота. Якщо, звісно, вам це буде цікаво.
