6 лютого 2010.
Самотність - це не тоді, коли немає друга. Самотність - це коли найближчий френд покидає тебе, і ти не знаєш, куди подітися від тиші, яка раптом заповнює душу. Хочеш сховатись за гучною музикою чи горнятком кави, але це не допомагає... Чим можна заповнити пустоту від вирваного з корінням дерева??? Може, хтось і знає, але цей хтось - не я.......
Якщо тобі колись доведеться побачити самотню людину, яку кинув друг – не відвертайся. Можливо ти – її єдина надія на завтрашній день, її єдина підтримка на найближчий тиждень. Просто посміхнись – і все. Ти зробив когось щасливим. Адже посмішка ні до чого не зобов’язує, а врятувати може. Від чого? Від холоду, самотності, темряви, пронизливого вітру і зливи за вікном. Це – неначе інша реальність, де сонячно і тепло, де немає ворогів, а є лише друзі. Спробуй посміхнутись і спіймай посмішку у відповідь, і ти побачиш той світ, в якому донедавна жила я… Тепер він зник. Ти спитаєш, як? Дуже просто. Ти коли-небудь бачив, як туман розсіюється з першими променями сонця? Отак легко і безшумно зник мій звичний світ, з мене наче різко зняли рожеві окуляри, і я побачила реальність… Тієї ночі я багато плакала. Потім заснула, але вперше в житті мені нічого не снилось. Зовсім нічого… Прокинувшись, я довго не могла зрозуміти, де знаходжусь, доки не глянула через вікно на вулицю. Мене оточував непривітний і холодний вир реальності, від якого я успішно тікала досі…
Тепер я живу тут – у РЕАЛЬНОМУ світі, жорстокому й незрозумілому. Батьки тішаться – їм здається, що їх донька нарешті подорослішала, взялася за розум… А мені страшно лягати спати, бо я більше не бачу безтурботних кольорових снів…
Досі згадую, як всі дорослі пробували мене переконати, що в цьому світі немає місця для веселки, блакитного неба і білих троянд… Тепер все частіше думаю – а може вони праві?...
