Я стою перед ним на колінах. Ну, так може здаватись, якщо глянути здалеку. Насправді я шнурую своє взуття. Кляті здоровенні зимні чоботи. Кляті синтетичні шнурки, що розбовтуються щохвилини. Іноді я так припадаю перед ним на коліна двічі, поки виходжу з його квартири – кляті шнурки – погано тримаються. Я теж не вмію триматися у таких ситуаціях. Хочу кричати або плакати. Бо я – технікумівський ботаник, сутулий відмінник із комплексами. А він – старий, вонючий, та втім, аристократичний і гордий. Він – учитель креслення. І в нас обох, окрім цього креслення, в житті більш нічого немає.
Казали, що я здібний. Що можу поїхати вчитись до гірничого інституту. Або навіть до столиці. Та було якось боязно. Я програв бій своїй сміливості. І ось ми продовжуємо загнивати у нашій ямі. Купа сміття, край світу, як би ще назвати наше містечко. Брудницьк. Сміттєвальськ. Гнилів. Таких міст, мабуть, ще тисяча. Може, там також хтось полюбляє креслення.
Він ненавидить комп’ютери. Бо вони знищили креслення – таке, яким він знав його протягом усього життя. Коли я наприкінці першого курсу, радісний, приніс до нього ноутбук – він зіштовхнув його зі столу. Потім мене кинули у сервісному центрі. Ноутбук, мовляв, і досі на ремонті. Вже півроку. І я навчаюся так само, як він навчався десятки років тому – із олівцями, ватманами та тубусом.
У нього звичайна радянська інженерна квартира. З пилюкою, старючими меблями і пожовтілими рулонами креслень. Безліч артефактів різного віку. Проте останні років п’ять він майже не працює. Допомогли і хвороби, і комп’ютери. Викинули з заводу, а в технікум не пустили навіть асистентом. Тепер здебільшого креслю я. А він - закреслює. Я перемальовую якісь неіснуючі деталі, яких ніколи не бачив. Повітряні, фантастичні механізми, яких немає й не буде – хтозна, може це застарілі штуковини. Може він сам їх вигадав. Може цих деталей ніхто ніколи не виробляв.
Водночас, є в мене одна перевага. Я, хоч і боягуз, але вірю, що якось все зміниться. Все буде по-іншому. Цим я і живу. Це почуття народжується десь у моєму шлунку щоразу, коли я, зав′язавши кляті шнурки, підіймаюся перед ним у весь свій зріст. Ось і зараз, воно злітає ракетою до горла - якось особливо сильно. І тоді завжди хочеться його вдарити цим тубусом, і бити, бити...
В мене ще буде сотня креслень. Ще буде час. А в нього вже нічого не буде.
Я підхоплюю під плече величезний тубус і виходжу з квартири на свіже повітря.
***
Той, кому я переходитиму дорогу, подумає крізь снігову завісу, що це з кладовища втік один із хрестів. Я, худий, весь закутаний у темний одяг, із тубусом упоперек тіла.
Холодно. У голові одна думка – попереду два повороти, потім через площу, і ще два повороти. До площі я добігаю швиденько. А тут трохи уповільнююся. Тут навіть зимою багато бидла. Проте якщо обходити площу гаражами, вийде ще небезпечніше.
Справа біля магазину, під навісом, традиційні гопницькі збори. Зліва лише якась сіра «Волга» і менти біля пошти, причепилися до підлітка. Звісно, вони не підуть до магазина. Їх усього двоє, а тих десятка з півтора.
З тубусом я привертаю увагу, немов на мені жіночий одяг. Або немов у мене якась вада на тілі, або ще щось незвичайне – таке, над чим можна познущатись. Звісно, я не піду до магазина, і навіть мимо.
Я не хочу дивитись на «Волгу», очі стрибають самі. Машина стара і побита, всередині троє якихось тіл. Коли я проходжу поряд із ними, краєм ока бачу, як водій відкриває віконце. Та не зупиняюся.
- Шо це в тебе, базука? – у машині роздається хриплий сміх. – Пацан, іди-но сюди.
Я не зупиняюся, але ноги мене видають, і самі, вагаючись, ідуть трохи повільніше.
- Стояти, падло. – Позаду я чую, як щось клацнуло. Ось тепер варто і зупинитись. Про це мені заявляють разом і мозок, і весь організм. – Дуй сюди, герой-гранатометчик.
Повільно, дуже повільно. Може якось обійдеться. Грошей в мене все одно немає. Тільки одяг і величезний тубус. Чорт, який він став важкий.
- Глухий, чи що? Підходь давай, показуй, шо там у тебе. – водій висунув руку зі стволом у вікно. Я підходжу. Тубус тикається у переднє скло. Тіло на задньому сидінні реагує моментально:
- Ах ти сука, давай, пошкрябай ще нам машину. Льова, дай йому по морді! – Льова направляє ствола до мого обличчя і водить їм по кругу до себе, мовляв, нагнися сюди, хлопче.
- А ну, пацан, нагнися, якщо життя дороге.
Мене накриває страхом. Мені дуже страшно, здавалося б, мав звикнути до цього, але не можу. І нічого не можу поробити. Бігти звідси? Боюся. Хочу кричати і плакати. Але кричати я теж боюся. І тоді відчуваю, як щось тепле заважає моїм очам вправно дивитись. Я їх заплющую, повільно нахиляюся... І отримую удар точнісінько в ніс. Свідомість здригається... Так і падаю з заплющеними мокрими очима, не знаючи, чим він мене вдарив – стволом? Чи в нього рука така міцна...
Тубус відкинуло недалеко – відчуваю його ногою. Тіла у машині сміються. Я відкриваю очі, і бачу неподалік двох ментів. Вони так і стоять біля пошти з підлітком. Утрьох дивляться у наш бік, але підійти – ні за що, вони не підійдуть. Вони такі молоді, майже як я, у них ще ціле життя попереду, нащо їм підходити.
Я піднімаю голову і бачу, що в мене на одній нозі розв’язалися шнурки. В машині, здається, від мене відволікнулися. Водій висунув руку зі стволом на повітря, мабуть, щоб знов направити на мене, коли я піднімуся. Обережно зав’язую кляті шнурки, підбираю тубус, встаю... І мене пронизує, немов електричним струмом, те фантастичне почуття. Від шлунку воно злітає ракетою вгору, до мокрого від поту та крові обличчя. Мені дуже страшно, але терпіти я не можу, у кістках, у м′язах оселяється щось гаряче і демонічне. Я розмахуюся старючим тубусом і б′ю зі всієї сили його по зап′ястю. Не знаю, хто з нас починає кричати першим. Ствол випадає з його руки, він намагається його дістати, висовує голову - і чергова тубусова помста падає йому на потилицю. Водія затягують у машину, намагаються перетягнути на заднє сидіння, кричать щось про те, що я псих і треба валити звідси. Я теж кричу, але щось таке, що не розібрати. Набір голосних на видиху, щоразу. На все тіло такого збудження забагато - відчуваю болісну ерекцію, і вперше я радий, що під джинсами ідіотські підштаники.
Наступаю на щось тверде... Не розбираюся у зброї, але ствол більш великий, ніж у тих ментів. Зубами зтягую з руки китайську рукавичку і підіймаю холодну металеву штуковину. У цю мить «Волга» намагається стартанути. Але на вулиці слизько, та й стояли вони мабуть довго. Тіла в машині продовжують кричати, а я підіймаю ствол, і кричу разом із ними.
Стрілянину я бачив лише по телевізору. Але з відстані метра цілитися не важко. Чомусь згадую військові фільми, де під час гарматних пострілів усі відкривають рота, щоб не оглушило. Заднє скло розбивається феєрверком із бурими плямами, машина нарешті стартує, але одразу забирає вліво і врізається у сніговий замет. Звідти вже ніхто не кричить.
Менти. Згадую про них, і повертаюся разом із пістолетом у руках. Викидаю його у той самий замет, а вони так і стоять, ніби-то в них відключили струм. Ну і нехай.
Йду, майже біжу, через площу, у бік магазину не дивлюся. Мабуть, там мене вже ніхто не злякає.
Два повороти. Я майже вдома. Ще пару хвилин.
Ось вони, довгоочікувані зміни. Тепер нічого не може бути так, як раніше. Цікаво, мене закинуть у звичайну тюрму, або у якусь особливу, для психів? Може, там також хтось полюбляє креслення.
В мене ще буде сотня креслень. Ще буде час. А в когось уже нічого не буде.
Я зручніше підхоплюю величезний тубус…
