Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2650
Творів: 49217
Рецензій: 93888

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

SALAMANDRA (з РНД)

© Тетяна Мельник , 27-09-2006
1

Порожнеча була. Порожнечі не могло не бути… Ми самі створюємо лакуни, які потім не можливо заповнити ані змістом, ані… та просто нічим. Однак порожнеча ніколи не утворюється «тепер» - це те, що волочить за собою час, як непотріб. І ти змушений наповнювати ті лакуни собою (оскільки сила дії закону збереження енергії набагато сильніша, аніж ти сам). Тому, коли часу набридає волокти усі ті пустоти на собі, він повільно зупиняється, переводить свій погляд на того, хто поруч і…

«Я?! Так. Це ти". Перша думка, що виникла у неї, коли оговталась від падіння, була про те, що світ - прекрасний, якщо він, світ, дозволив їй таку розкіш. А саме? Розкіш порожнечі, розкіш «ніщоти». Давно вже приміряла на себе колодязь, про котрий вичитала колись у Харукі Муракамі. Їй захотілось одягнути себе у той колодязь, аби відчути, пропустити крізь мозок найтоншої кістки власного тіла ось ту порожнечу, що мала цілком реальні обриси, навіть лінії… Але тепер все змінилось. Занурення в порожнечу давало набагато гостріші відчуття, аніж колишня присутність тієї ніщоти у її сутності. Усе, що вона знала і розуміла до «тепер», набувало інакших ознак, рис, значень.. Порожнеча була неймовірною… Ні-ні! Тільки ніякої темноти! Кольору не існує. Справді… «тут» не існує. Простір, що зібраний з «нічого», здавалось, давав життя для всього. Усе, що було зовні, насправді зароджувалось саме тут. Потрібно було лишень вхопитись за нитку пам»яті, аби пізнати найпотаємніші закапелками тієї, що має назву ВОНА.

«ні-ні… це абсолютно не колодязь, - подумала Саламандра, занурюючи руки в пісок, - хіба ж бувають колодязі з таким от дном?.. Це щось інакше. Але що?..»  Пісок був напрочуд теплим. Їй захотілось відчути його усім тілом. Згорнувшись калачиком, лягла. Просто була. Думки покинули її. Нічого.

- Невже ти ще не здогадалася? – тихий жіночий голос примусив випірнути із забуття.
- Ні. А про що… я повинна була здогадатись? – Трохи розгублено відповіла Саламандра.
- Де ти тепер є, - знову пролунав незнайомий жіночий голос.
- Я не знаю, де тепер є… Знаю тільки те, де мене тепер нема, - прошепотіла.
- Та насправді і «там» ти є. Просто ще не знаєш, ти ще нічого не встигла зрозуміти, але ж ти мусиш здогадатися!…
- Цей пісок – це ж не колодязь? – перепитала Саламандра.
- Не колодязь, - відлунням прозвучала відповідь.
- Тоді що?!
- Клепсидра.


2

Так завжди… Як тільки людина потрапляє в абсолютно не зрозумілу для себе ситуацію, вона підсвідомо починає шукати вихід. Дертись на стіни, штовхати і ненавидіти тих, хто попереду, і не давати ніякого шансу на вихід тим, хто лишився позаду.

«Так завжди… - подумала Саламандра. - Однак нічого жахливого не трапилось». Вона підвелась. Озирнулась. Цей пісок… - тоненькими цівками сповзав по волоссю, шиї, торкався оголених рук і ніжно спадав у долоні.
ЇЇ постійне «оживлене» сприйняття світу таки далося взнаки. Бо там, де не було жодної живої істоти, вона раптом надумала сприймати сутність мертву як живу. Та, власне, ось ця порожнеча, може, і не була мертвою…

- То я потрапила до колби, наповненої вщерть часом? - Майже пошепки промовила Саламандра.
Пісок шурхотів по тілу, начебто випробовуючи його поверхню.
- Так. Але я не раджу тобі шукати дороги звідси. ЇЇ, дороги, просто може і не бути, - прозвучало звідкись.
- Хто ти?! – гукнула у безвість Саламандра.
- Ти-ти-ти-ти-ти-ти…

Кілька хвилин Саламандра просто вдивлялась у порожнечу. Нічого не відбувалось. «Час – мертвий, - раптом спало їй на думку, - це клепсидра мертвого часу… Невже мене більше немає?..» Страх холодними мурахами поповз по її шкірі.
Чи боялася вона смерті? І так, і ні. Часто згадувала свою бабуню. Вірніше, одну із останніх розмов із нею…

***
- Доню, Тетянко,  мене скоро нестане. Ні-ні, тільки не лякайся. Ти… ти все знаєш краще за інших. Тільки не лякайся.
Літня жінка сиділа на призьбі своєї хати і ніжно пестила волосся онуки. Більше за все любила розмовляти саме з нею...
Про жінку в чорному, що якось вночі приходила до бабуні, онука знала. Знала і те, що саме сказала їй жінка, та… чорна.
- Я не хочу… Ви будете жити.
- Стомилась я на цьому світі. Стомилась. Та й час мені вже. - Стара говорила так, начебто була вже десь зовсім далеко. Механічно, перебираючи довге волосся онуки, зовсім була не з нею. Зовсім.
- Мені буде порожньо у цьому світі без вас…
- Доню, ти ж пам‘ятаєш, як пекти хліб у печі? - Зовсім несподівано запитала бабця.
- Хліб?… пам‘ятаю, - трохи розгублено промовила онука, - але… чому ви оце надумали про хліб?
- Я хочу, щоб ти спекла його з Наташею мені на смерть.

Але ніхто не напік хліба. Ніхто…
Сховали її так.

3

… Саламандра не любила самотності. Може звичка? Просто елементарна звичка бути «з кимось»? Та, врешті, ніхто і ніколи їй не давав жодного шансу на самотність. Той «хтось» завжди був поруч…
Пісок був схожий на чудернацьке, надто складне плетиво - візерунок, який не можна було розгледіти ось так, відразу. Вона схилилась над зображенням. Різноманітні лінії то сплітались, то розходились, то просто пустоти супроводжували їх. Саламандра, обтрушуючи пісок з долонь, раптом затримала погляд…
«Так і є. Все сходиться. Лінії… Це лінії життя. Скільки ж їх тут! Мабуть вистачить, аби покласти їх на долоні усього людства…» Чомусь пригадала, як по народженню донечки, на другий день, намагалася розгледіти ті лінії на її долоньці. Мале не дозволило, зажавши кулачки, вперто визволяло рученята з полону її руки і не дозволило… «Все вірно, моя маленька, все вірно. Нікому не дозволяй втручатися, навіть мені…»
***

- Ти все вирішила?..
- Так.
- А якби я сказала… Якби заборонила тобі зробити те, що ти вирішила? То що б ти сказала тоді?!
- Я би і тоді не змінила свого рішення.

Обидві заплакали – мати і донька.

Вона мусила покинути всіх і все. Ось така жорстока плата за щастя. Жорстока? Та ні… сама звичайна .

- Прости, доню…  Відрізати від себе дитину – це… дуже боляче. Я мушу це зробити, однак. Прошу, схаменись! Та ти ж від себе відмовляєшся! Бо не з тих жінок, що стають щасливими лише з сім‘ї… За те, що ти коїш тепер, саму себе потім проклянеш!
- У мене прохання до тебе – попали мої рукописи. Особливо той, з учорашнього …
- Та що ж ти говориш?! Ти калічиш саму себе!
- А що... було би краще, якби це зробив хто інший? Ні. Я буду щасливою…

Таких листів більше ніколи і нікому не напишеш, та й … важко подібне написати вдруге.
Відстань… Жахлива відстань між ними не вимірювалась кілометрами, землями, державами, ні. Це була порожнеча, що не мала заповнення а ні чим, а ні ким…
«…Доню, набирайся терпіння, витримки і борися за життя… Дійсно бувають хвилини, коли плачу, але плачу так, щоб ніхто не бачив і не чув. І такий закон життя…»
І такий закон. Ми живемо з рідними людьми поруч, а насправді не бачимо їх, не чуємо їх, не знаємо їх.

Народжуючи дітей, слідуючи тому ж закону, відчуваєш себе вивернутою навиворіт змією, а може ні?.. Кожному (чи кожній) – своє.
«Доню, ти все частіше приходиш до мене у сни. Це тому, що я тебе так довго не бачу. Кімнати пусті. Коли ми всі збираємось, іноді намагаємось не говорити про тебе, бо… твоя відсутність болить. Тобі постійно телефонують, а я так, аби тільки не заплакати, відповідаю стандартну фразу «її немає». Але найгірше змиритися з тим, що ТЕБЕ БІЛЬШЕ НІКОЛИ НЕ БУДЕ. Ніколи. Прости»

***

Людиноподіл на: ми, ти, він, вона, воно… перетворюється на маразматичну займенниковість, коли зникає одне-єдине «Я». Все оте, що через кому вище, мимоволі перетворюється на нікому не потрібне сміття.

А «ти» начебто десь там існуєш. Собі живеш. Однак… коли безсоння геть доконає тебе, вийди на вулицю, поклич бездомного пса і просто живи, дихаючи небом, вростаючи босими ногами в землю, дослухаючись до себе. І усі ті  сакральні «Я» (такі рідні і близькі) прийдуть, падаючи зорями у жменю.

***

«Нічого немає… Нічого» Саламандра лежала горілиць. ЇЇ волосся чорними вужами розповзалось по жовтій пласкій поверхні. Відчувала, як пісок, торкаючись тіла, покриває його неймовірно м‘яким запиналом. Ще трохи… ще трохи… і вона, Саламандра, всмокчеться  у ті сипучі  сутності, що сповивають її, стаючи одночасно нею самою. І потім…  
Вона чомусь уявила, що там - під нею, поряд з нею - лежать тисячі, мільйони таких собі тіл, що потрапили сюди колись. Але вони є. Всі є і тепер. З ними нічого не сталось, з ними нічого не відбувається. Вони просто лежать у запиналах часу, аби потім повернутись-не-повернутись (це вже їм вирішувати).
«… невже і я так, як усі вони?...» Людина чомусь має звичку думати, що з нею ніколи не може трапитись того, що відбувається з іншими.
Відокремлення на «вони» і «я» - вкотре було приречене на поразку, оскільки ще ніхто! не зміг уникнути того, що відбувається і відбувалося з  «ними».
«… добре, тоді і я залишуся. жодних дій. жодних спроб на повернення, жодних… якщо хтось чи щось не примусить мене повернутися, як тоді…»

Як тоді, коли Вона у дикому розпачі сказала «Все!», як тоді… коли перечепившись за двадцять два ґудзики, не змогла піти. Залишилась міцно затиснутою у Його долоні. Назавжди…



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Кантата про Канта і саламандру...

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Гарюша Обізяна, 29-09-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.9917819499969 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …