Чомусь хочеться поплакати. Але це вже не те колишнє бажання, коли душа скручувалася в клубочок від усвідомлення бездонності неба, неосяжності світу, недосяжності зірок і мрій...
ТАК хотілося плакати... ТАК, як хотілося в дитинство... У ту дивну хвилину, коли раптом зрозуміла, що сльози – гарячі. Бо плакала і розтирала ті сльози пальцями, а пальцям ставало тепло від їх прозорого дотику. Коли раптом зрозуміла, що кров солона – порізала пальчик травою – висмоктувала кров із ранки – а вона –солона. Так просто.
І так просто – завжди була тепла річка, верболози над нею, старезний мур із величезних каменюк понад річкою. І вдома була мама, приходив з роботи втомлений тато. І ти так тішилася, що можеш подати йому велике горнятко кислого молока. А ще тато просив почухати спину. Він любив, коли саме я це робила – і я знала, що він любить отам сильніше, отам делікатніше, я виповнювалася внутрішньої гордості – бо це МЕНІ тато дозволяв робити. І був город, куди мама завжди мене посилала насмикати зеленини - цибульки, петрушки, кропу, мама поралася на кухні, а я любила у неї з під рук вхопити шматочок морквини – і весело хрумкати цю соковиту смакоту. Мама лише посміхалась на ті мої хапання моркви з-під рук.
Різкий телефонний дзвінок висмикнув мене із роздумів, так, наче раптово припинилася музика. Строгий жіночий голос питав про якийсь лист, я ледве втрафила знайти слова для відповіді. Так раптом зимно і недобре стало всередині, заскімлила всередині моя душа – невисловлена, недолюблена, не вигріта як слід сонцем, ані ласкавим дотиком, ані поглядом...
Довготривала моя психотерапія – я щаслива, я щаслива, у мене все є, я така щаслива, я люблю і мене люблять – ота моя щоденно-ранкова мантра – раптом луснула із сухим тріском – і розсипалася на дрібні пилинки... Так, сонце було – тільки в дитинстві – в далекому вчора, яке так ясно мені посміхається і дивиться щирими очима в моє сьогодні.
І дивується тихо й зчудовано – а чому так усе? А де сонце?
А де усе живе, вітром виполоскане, дощами змите, сонцем викохане – де моє щире єство? Чому відцуралася себе?
На моєму столі стоїть у рамці із кошлатими соняхами – світлина – мама тримає на руках нашого кота (чоловік називав його Кудлатим за його розкішну густу шерсть, а я потім стала так жартома кликати чоловіка) Кіт пропав під час повені минулого року, а хату ми продали, і ота вишенька на городі минулої весни не мала кого милувати пишним цвітом...
Старий паркан догниває, скоро його звалять, частину городу відкраяли сусіди – зробили собі дорогу. Життя триває.
Я щаслива. Вірите? Знаєте? Насправді, щаслива, бо таки в мені є тепло маминих рук, бо голос моєї ріки сниться мені ночами, бо зараз дитині своїй віддаю усі сонячні промені, які назбирала від добрих людей. І я ще мрію про високе небо . І таки хочу літати. І чую голос синиці посеред лютого – вона вже витьохкує весну. А , може, насправді, весна приходить із синиччиного серця? Чи з наших мрій – коли вони теплі і чисті, коли вони високі і ясні, як небо? Чомусь нині так хотілося заплакати. І сльози – віддали мені своє тепло, вигорнули із мого горла той гіркий ковток жалю – і я таки знову щаслива.
Щаааааслаааааааааааивааааааа!!! Щаслива і радісна!!! Бо життя триває! Бо скоро весна!
