Жила була собі дівчинка. А звали її як... Це зовсім не важливо, як її звали. Але можемо назвати. Думаю, вона зовсім не образиться. Ще б пак! Звідки, скажіть мені, знати їй, що казочку про неї склали? Отож була собі Юля. Красива така дівчинка, але щоб розумниця – не сказав би. Чому? Сам не знаю чому. Може, тому, що була вона білявкою. А, може, тому, що з нею не знайомий – я лише спостерігав за цією маленькою дівчинкою-багатиркою із серпом Радянського Союзу на макітрі. Ні, я не збоченець. Я просто люблю спостерігати. Але, якщо бути чесним, іноді мій водій підвозив мене у багажнику свого тарантасу до лісу. Тоді я за нею підглядав – коли купали. Хто купав? Різні там. Переважно батьки її – олені. Тому батьки, що не лише купали, а й добряче годували: м’ясом (сирим) там різним, цибулею (різною) з петрушкою (зеленою). Звідки в оленів Сибіру взялися петрушка і цибуля? Сам не знаю. Знаю лише те, що це були травоядні олені – як динозаври. Ви б іще спитали, звідки в оленів взялися мікрохвильова піч і холодильник!
А вона така весела, файна: дурноголова мармиза була прекрасним свідченням цього. „Чому назвав її не дуже розумною?”- спитаєте ви. Відповідаю: „Вона була не дуже розумною тому, що не ходила до школи”. Чому я згадав про школу? Тому, що дівчинка знала про неї. Звідки дівча могло знати про школу, коли її виховували олені? Таке скажете! Як їй не знати про школу, коли на спинах оленів були намальовані парти?!?
Отак вона і вчилася – майже у школі... Але росла дівчинка – стабільно так... І олені росли – не відставали. Юля мене трохи дратувала тим, що, коли я сидів у своїх підглядацьких кущах... Усе бачив, а такого не бачив... Кароче, файна була Юля: лазила на всіх чотирьох, стрибала через паркани, перегризала зубами кісточки інших оленів і, в кінці-то кінців, пісяла, коли заманеться. Ну, те, що лазила на всіх чотирьох, стрибала через паркани і пісяла, коли заманеться – це все понятно. Хто з нас, малих, скажіть мені, не пісяв? Але чому вона гризла інших оленів – самому непонятно. Може, тому, що дівчинка ненавиділа школу, а ці олені й були цією самою школою?
Щоби ви довго не думали, сьогодні дівчинка доїдала сіра Костурбатого. „Як можна їсти своїх друзів-оленів?”- спитаєте ви. На що відповім, що дівчинка про це не знала, що друзів їсти не можна. Не знала тому, що не ходила до школи. Та й, врешті-решт, сьогодні вона доїла всю свою школу, залишивши на пам’ять шмат парти зі спини в минулому доброго сіра Костурбатого. Юля теж була доброю – просто не ходила до школи. Як бачите, життя її так навчило – добрій доброті нелюдській. Запхнула Юля парту в кишеню і пішла собі далі.
Ось воно як. Але це ще не все. Справа в тому, що безслідно зникли всі, кого любила Юля: не залишилося жодного дурного чи доброго оленя, який би її кормив, на спині возив, натягав, узував, зрошував і підмивав. Не те щоб не залишилося – переварила їх Юля, взявши відповідальність на себе. І зробила вона пам’ятник. Набагато більший за ті, які роблять птиці, що пролітають наді мною. Та й над вами теж – треба сказати. Саме птиці – і ніякі не птахи. Там, де вони жили, ходили тільки птиці – і ніякі не птахи. Саме ходили – птиці не вміють літати. Птахи, може, і вміють. Але їх ані я, ані Юля ніколи не бачили. Я не бачив тому, що за нею спостерігав, а Юля нічого не бачила, бо не дивилася. Чому? Може, їй було сумно дивитися. Або просто ліньки. Тим часом як птиці ходили ходором, я дивився Юлі услід.
Ото набридло Юлі позіхати – пішла собі далі. В темно-світлий ліс. А тут бачить – лазять каратумби. Скажіть мені, звідки Юлі знати про каратумбів, коли таких учать усьо лише тільки в універхситеті? Але знала Юля, бо в усіх каратумбів на пузі були намаловані лампочки! Тільки-но дізналася маленька дівчинка про таку дурну наявність, як оці універхситети, так і зненавиділа лампочки, що по них понавішані. Не хотіла Юля їсти – багато оленів залишилось позаду – тому дівчинка в силу своєї дурнуватої університетської хфантазії позабивала всіх каратумбів за пазуху, звідки вони повилазили. Скажіть мені, як дівчинка могла роздивитися на пузі каратумбів, якісь дурні лампочки, коли не знімала їх на камеру і не роздивлялася у мікроскоп? Більше того, Юля навіть із себе їх ніколи не знімала! Вона взагалі ніколи нікого не знімала! Тим паче на камеру... Юля ж була розумною дівчинкою, бо ходила до школи – тому й усьо роздивилася. Навіть лампочки. Та не дивуйтеся так. Скоро настало завтра.
Сьогодні Юля побачила діда Мазая. Вона знала про нього із універхситету, то й налетіла на нього, мов заєць. І почала пристрасно цілувати. А дід, виявляється, любив не тільки зайців – дівчина відчула, як якась гілка вхромилася їй у тетереву дірку... Не була Юля шанувальницею людської анатомії, бо не ходила на заняття, і крикнула: „І-а-а-а-а!” Дід упав – він теж не знав, що Юля володіє прийомами джіо-джитсу. Настало післязавтра. Нічого не кажу про завтра, бо дівчинка трохи притомилася і лягла перепочити. Вона хропіла голосно. Як завжди. Та я нічого не чув – люблю біруші.
Сьогодні Юля бігла, мов дурна. І не лише тому, що вона – білявка... Бігла собі, бігла. А тоді як налетить із усієї сили вітер – а вона як упаде! Так вона і втратила усю свою цнотливість, притаманну їй,– на підлозі лежала зелена черепашка із прапором Германії на горбі. І сказала тоді Юля: „Ах ти так, падлюко едака! Підтримуєш Гітлера? Ось тобі на по <вирізано цензурою>!” І як схватить її за горло! „Осьо-сьо”,- заверещала черепашка,- осьо-сьо!” І як тицнула Юліному носу фотокартки братів своїх, так Юля і кінчила... Побігла в розпачі вона далеко – ніколи ще не бачила вона таких страшних черепах із мечами, нунчаками, палицями і ще з казна-чим, схожим на чортове підмахало.
Намахалася дівчинка сьогодні – відмахувалася від метеликів. Звідки їй знати, що вони кусатися не люблять – у школі Юля мала „тверду трійку” – для цього метеликів знати не обов’язково... Але вкусили дівчинку метелики, бо то були ніякі не метелики, а бджоли. А Юля якраз доїдала жовтий хмиз – так вона думала. „А смачний!”- думав хтось інший. І, треба сказати, що не раз укусили. Саме тому після-після-післязавтра опинилася Юля в лікарні.
Незнайомці в білих простирадлах взяли її на свої мужні засалені руки і стали носити палатою. Вона теж була в халаті. Була-то була, але часу дивитися на це не мала – Юля ж бо як собака-поводир. Кусюча, як собака Діоген. І розумна, як свиня! Бо це була ніяка не лікарня, а куклусклан. Хіба ви не знали, що Юля була негром? Ну, звісно, расова дискримінація. Скажи людям про собаку – вони завжди уявляють білу собаку. Але цього разу собака була не білою, а чорною: африканської породи. З тієї країни, де немає китайців. І корейців. І японців. Із якоїсь там сіробуромальської країни. Але чого це я все про собак? У нас же саме Юля – головний куклускланівець. І простирадло в неї теж головне: із особливим вирізом для очей. І трикутничок зверху такий, як і в інших оленів.
Зараз якраз замовили Юлю – якісь інші олені. Такі самі, як і вона, але трохи інші – в них були розбіжності у політичних поглядах: Юля казала, що Раду Старійшин треба мацати за кінець, а решта старійшин усе промацувала через зад. Не подобалося це Юлі, от і вигнали її – ногою під сраку. Але сьогодні замовили її: як гарнір до картопляного пюре. Великі Члени Ради вважали, що „іЮльського” гарніру якраз має вистачити на всіх 499 осіб. І не просто вистачити: їм мало бути дуже кайфно від того, що усі вони її з’їдять.
І, на превеликий жаль чи на велике щастя, піймали старійшини нашу добру Юлю: за м’яке місце на м’якому місці у м’якому місті. І тоді заспівала вона їм. Ні, не пісню. Вона згадала анекдот. Але не вийшло цього разу всіх розсмішити (тільки один телепень був – він же я), тому посадили її на триколесний велосипед і сказали: „Їдь!” А вона, звісно, очі так хитро розтулить і питає: „Куди?” Ніхто їй не відповів – і поїхала Юля вперед. Туди, де світить Сонце. А Сонце якраз світило зелено-блимаючим ліхтариком на прокуратуру – навіть двері розчинило. Не встигла Юля отямитись, як утрапила всередину: а там холодно, сиро. Немає ні цукру, ні гірчиці. І навіть Сонця немає – воно лишилося за воротами. Всі знають, що в гарнірі Сонця бути не повинно. Тому воно пішло додому – за Обрій. Пішки – веломашину ще не купило.
Дуже скоро Юлю зустріли її колишній друг Апельсин і зла Редиска Леопольд. Але була в Юлі у руках козирна карта: червова шестірка. І згадала тоді ця сама дівчинка своїх друзів-оленів, які ще змалечку годували її казочками на ніч – про оленів. І защебетала тоді Юля, мов пташка – в неї це гарно виходе. Але не злетіла вона так, як Ангели літають. Усі на неї ретельно витріщилися, позабували притримати роти, що відкрилися для різних там ласощів. Кожен почав смоктати свої цукерки, які повитягали, наче Гоголі, зі своїх кишень: смачно так, голосно. Тоді Юля як примружиться, як заголосить:
„Жив-був один старий-престарий дід. Хотів він залишити по собі щось на згадку. Ото й вирішив піти на город та посіяти Редиску. Діялось це десь на Донбасі. Де саме - точно ніхто й не знає. Садіння овочів було там під страшним табу. Редиска ж була дуже весела і так подобалася старому, що той її пересаджував з місця на місце, з місця на місце.
На городі й інших овочів росло вельми багато. Вони всі хотіли бути модними. Редиска в цьому їм допомагала – робила безкоштовні наколки. Але не простим овочем була Редиска. Амбіції її не мали меж. І от Редиска виросла, розрослася вшир та й пішла… в президенти, бо сказали їй добрі люди, що коли всі називатимуть її президентом, то будуть безкоштовно видавати золотий мед. А Редиска ой як любила медок!
Тернистий шлях стелився до очікуваної пахучої земельки, де буде золотий мед та затишок. Були в Редиски і співтовариші, один з них – Ріпка. Вона вже стала старенькою, немічною, сховалася собі в земельку та й мовчить, бо холодно надворі, ніс відмерзне. Ото Ріпка й хотіла, щоб Редиску якомога швидше назвали президентом. Тоді б і Редиска, і Ріпка ласували медком і лежали, гріючи боки на сонечку.
Але дороги заполонили злобні мандарини, у яких, як на зло, все американське: і валянки, і матраци, і подушки, ба навіть шкарпетки! Теж американські... Ріпка цього не чекала і ще глибше занурилася у м’яку земельку. А Редиска виступила з акцією протесту, буцім чого її називають не президентом, а лише якоюсь там „Редискою”, „проффесоршею”… і сказала вона вожакам своїм, що «Донбас порожняк не гонить» у Ніжині-граді, обізвала Апельсина, лідера мандаринок «вожаком апельсинового шабашу та шкідливим котом Леопольдом». Либонь, коли показували ці мультики, то Редиска вже сиділа у земельці.
Але ніхто її не слухав, і, як протестуюча проффесорша, вона вирішила файно роздавити гарненькі апельсинки в одноіменному граді під назвою Одеса – теж на російській мові. Подивитися на це дійство зібралася зграйка картоплинок, помідорчиків та квасолинок. Вони прохали Редиску дозволити їм взяти собі по декілька апельсинок, але та їм не дозволила і їздила верхи на катку з голубим прапорцем. Що тут вдієш? Ну, любила Редиска блакитний колір. Це ще від діда пішло, коли на Донбасі в земельці сиділа.
Потім Редиска попросила показати їй мультик про шкідливого кота Леопольда – не могла зрозуміти, чому після слів, мовлених з трибуни про кота, її підняли на сміх… Вирішила Редиска подивитися мультик разом із Ріпкою, бо та його теж не бачила. Переглянули Редиска з Ріпкою мультфільм, порадилася, а потім підійшли до головної апельсинки і мовили: «Пробач нас, Леопольд!.. Вибач, Леопольдику!..». Апельсин на це їм відповів: «Хлопці, давайте жити дружно!».
Довго дружні хлопці по імені „присяжні” слухали Юлю – та не послухали її дуже дружно: 365 голосів віддали проти фантастичної казочки. Один із них, певно, дуже розумний був, бо сказав: „Ленін розповідав мені про альтернативні світи, але ваш світ реально не має права бути навіть альтернативним”. Бач, і права чиїсь згадав... Не те що б вони були дуже корумповані – просто казочка не сподобалась. І посадили у кутузку. А Юля, значить, почала возмущатись, протестувати так і ногами тупотіти, порипаючи спідньою білизною в горошок. А ноги в неї, мов копита, голосні такі. Але не злякалися реву її сигналізації – старійшин, як не крути, 499 штук! Гарна цифра взагалі: з якого боку не подиви, все одно буде 499. Як у рекламній акції: „Купи телик, буде велик”. Він теж 499 копійок стоїть – ось воно як. Але це так, до слова. Скоро настало завтра.
Сьогодні Юлі снилися погані сни. Я думаю... Мені б теж гівно всяке снилося, коли б мене сьогодні повісили. І її обіцялися майже повісити. Але не так романтично, як хотілося б – на електричному стільці. Чому так? Ну, Великі Члени Ради Старійшин сказали, що, коли трохи струму її мозку не завадить. З їхнього боку їхньої точки зору тоді Юля має стати, як ватяна (або гумова – що значно ліпше) лялька. Або, що ще краще,- як овоч. І тоді всіляко можна буде нею маніпулювати. І в баню ходити не сумно! Вони ж бо в школі гарно вчилися: не те що анатомію людську на зубок, а й лікарі різних там наук. Що не кінь, то професор чи, куди не йшло, доктор. А грива яка – годі й казати! Куди не глянь – професори: більше ніж двірників чи якихось там Бабаїв... І взагалі, де поділися зброярі чи книгописачі? Цю справу теж треба робити? Кажете, все роблять машини? У „мАтриці” робили! І що, гарно їм жилося?..
Якщо чесно, навіть не знаю, чи сподобається пані Юлії бути овочем чи іншим оленем, але, коли вона не втратить почуття міри – і гумору – до маленького і великого, їй теж буде дуже весело в бані: хлопці ж бо і наллють, і роздягнуть, і спатки покладуть... Лише тим, хто не сміятиметься, будуть непереливки. Тому сміятимуться всі!.. Особливо в бані!.. Особливо в жіночій квампанії!..
Завтра довго наступало – не спалося нашій добрій Юлі. Постраждала, як-то кажуть, ні за що. І навіть адвокат Лопаткин ніяк не допоміг – Великі Члени Ради пообіцяли брати його в баню. А він у Юлю нашу був так закоханий – із першого класу. То й погодився на електричний стілець. Лопаткин же електрик за професією: адвокатура – це в нього так... Підробітки... А електрикатура – це його конь0к!.. Тим паче він коньяк дуже любив, а хлопці щедрі – налили. Юлін адвокат і каже: „Ка-а-а-йф!” Звідки йому знати, що то ніякий не коньяк, а тройний одеколон? Хоч би як те завтра не тяглося, але воно все ж таки настало.
Сьогодні її взяли за ляшки і поволокли до камери схову: там лежали мішки цукру і солі. Було незручно, але що ж поробиш – залишилися бажаючі попрощатися з „Юлею–не овочем”. Не була наша Юля вашим Юлієм Цезарем і не могла робити багацько справ водночас. Певно, саме тому вона і не противилась – спала. Юлі снилися водоспади і метелики, тоді як хтось дуже довго бурмотів їй під ніс щось про якісь дурнуваті альтернативні світи й позавимірні реальності...
Коли її баньки розплющились, я все ще за нею спостерігав. Треба сказати, що провести згвалтованою цілу ніч у холоднечі – не фонтан. Добре, що їй і досі невідомо, що з нею проробляли вночі – чи це вона так приємно симулювала сон? Симулянтка хрінова! Але я загартований хлопець. І навіть на камеру все записав. Коли стану дорослим, відкрию свій сайт і розміщу відверте відео. І фото! І книжку про це напишу! Але поки я маленький, піду подивлюся, як роблять овочеві гарніри.
Маленьку Юлю прив’язали до стільця дуже-дуже великими макаронами. Усі були: і Леопольд, і 499 Великих Членів, і навіть Апельсин. До речі, останній чомусь теж був обвішаний макаронами „по-флотськи”. Може, навіть більше, ніж та сама Юля. Важко йому, Апельсину, тримати все це не те що під контролем, а й на своїх розумних плечах – але що ж поробиш. „Комусь же треба це робити? То чом би й ні!”- думала собі помаранчева куля,- між нами кажучи, англійська королева.
Ось так і зробили вони овочевий гарнір, який, до речі, видався дуже смачним. Звідки знаю? Мене пригощали, бо я там був: мед і сало їв, сіль і пиво пив. А закусював овочевим гарніром: дуже-дуже смачним, „іЮльським”, здається, називався...
От і казочки кінець, а хто слухав – молодець...
Увага! Усеє, що є та не є у цій казочці,– намудроване уявою автора. Будь-які збіги імен, кликух, подій, кольорів, об’єктів, міст, загальних і власних назв є суто випадковими. Хфантазія автора ні в якому разі не хотіла образити нікого, хто є у цій казочці. :--))
Пам’ятайте! Казочка завжди є казочка. Читайте її вашим дітям перед сном – тоді вони будуть щасливі. :--))
