Чергування у школі – справа важлива. Першокласникам її не доручають. Ну, хіба витерти дошку чи полити квіти у класі.
Інша справа – загальне генеральне прибирання перед літніми канікулами. Тоді кожна пара рук має значення, бо старшокласники і так скаржаться, що їх на прибиральників перетворюють.
А першочкам що? Надто навантажувати не будуть. А так приємно ж уявляти, що вони от зараз нічим не відрізняються від старших, хоч тих же другокласників. Та ще й дорослі кажуть, що оте прибирання – гарний вчинок.
Мати Славка була про це іншої думки:
- Марино, ти ж там хоч за братом приглядай, під час того клятого прибирання. Отже ж вигадали у вас оте трудове виховання! Сама знаєш, звідки у Славка руки ростуть. Ще розіб’є що чи сам забрьохається так, що й на вулицю потім вийти сором буде!
Славко ображено засопів: ще не вистачало йому отакої няньки. Марина теж незадоволено скривилася.
Та не стала сперечатися, що їй не до того буде у школі. А то слово за словом, мати ще вирішить поцікавитися, у якому вбранні доня відправиться лад в рідному класі наводити, не у набридлій же шкільній формі?
А вона дуже розраховувала на новісінькі джинсові шорти. Хай однокласниці, як такі ощадливі, вбираються попелюшками! І хай той Кость не думає, що вона не зможе з ким іншим потоваришувати…
Те, що Кость навчався у сусідній, спортивній, школі й навряд чи міг побачити наслідки такого прибирання, не мало значення. Хтось зі дружків йому обов’язково донесе. От хай і знає!..
Отак і вийшло, що Марина вже на шкільному ганку суворо нагадала братові: як тільки відпустять, зразу ж іти до її класу. Не буде у неї часу розшукувати малих по всій школі. І під ногами ні в кого не плутатися.
Відпустили Славка на диво швидко.
Чи то іншої роботи не знайшлося, чи то вчителька теж не була вельми високої думки про Славкові здібності до прибирання. Але тільки хлопець розібрав підручники із класної шафи на дві купи: праворуч – цілі, ліворуч – ті, що треба підклеювати, його відпустили.
Вийшов у коридор, задумався, куди тепер? Розшукувати своїх однокласників не хотілося: після «дорослої» роботи впрягатися у дурне: піднеси те – поклич того, – бажання не було.
Згадав наказ Марини: звільниться – відшукати її і ні кроку вбік. Сестру зараз не варто сердити. Останнім часом у неї і так весь час поганий настрій. Підійшов до широких сходів, що вели на другий поверх. Трохи повагався: не заведено було, щоб наймолодші сувалися туди, на територію старших класів.
- Гей, Славку, сестру шукаєш?
Із Генкою він не те, щоб товаришував. Так, приятелював трохи. От старший Генків брат – спортсмен Костя – йому подобався. Схоже, Марині він теж колись подобався. Але тепер чомусь вона і чути по нього не хотіла. Хто тих дівчат розбере?
- Шукаю, - солідно кивнув, ніби не йому наказали з’явитися, а він сам хоче бачити сестру.
- Так вона вікна миє десь із того боку, із шкільного двору.
Славко уявив, як доведеться розшукувати сестру по всьому поверху і вислуховувати накази не плутатися під ногами. Стало зовсім кисло.
- А ти із двору подивися, де вона, - порадив Генка, зрозумівши, у чому заминка. Ні, голова у нього таки варить, видно, що вже другий клас от-от закінчить.
Сам Генка не поспішав повернутися до своїх справ, вийшов «за компанію» на подвір’я.
Марину вони побачили відразу: дівчина мила вікно на другому поверсі. Від чистої половинки шибки у всі боки бризкали сонячні зайчики.
Мабуть, тому важко було розгледіти вираз її обличчя. І навіть не зрозуміло було, чи вона звернула увагу на брата. Махає йому, аби йшов до неї чи продовжує старанно витирати шибку.
- Ти її гукни. Може, виявиться, що й не треба тобі туди йти, тут почекаєш? – підказав Генка.
Горланити на все подвір’я Славко не став. Однак старанно замахав рукою, сигналізуючи сестрі. Вона помітила, махнула у відповідь: мовляв, де ти там швендяєш? Іди сюди! Мені вже небагато залишилося.
Мабуть, настрій у Марини трохи покращився: таки інші однокласниці виявилися вбраними скромніше. А завуч хоч і зробила їй зауваження за надто вільну форму одягу, однак не звеліла йти перевдягатися, бо поки до того дому, поки назад… А прибирати хто буде?
Тож вона підбадьорливо всміхнулася брату: не соромся, мовляв.
- О, Костю, добре, що ти вже прийшов! Бачиш, його он сестра сказала тебе дочекатися, - Генка для переконливості задер підборіддя догори. Марина ще не перестала всміхатися, хоч уже трохи розгублено. Але вже кинула махати і знову пильно почала протирати шибку.
- Отак і сказала? – недовірливо поцікавився Кость, теж задерши голову вгору.
- Ага, от скажи, - Генка ткнув у бік Славка, геть ошелешеного такою нахабною брехнею. Той ледь не зойкнув і про всяк випадок кивнув головою. – Бачиш же, махала тобі, але там у них завучка така зла. Мабуть, уже сказала, щоб прибирала, а не звертала увагу на знайомих.
- А чекати нащо? – ледь недовірливо хмикнув Кость.
- Так вона тобі сказати щось хотіла, так-от і брату своєму сказала, а скоро їх обох до бабусі відвозять, - не розгубився Генка. – А брат той, скромний і малий ще, тому і мовчить. Ти її тут почекай, а то туди не можна.
- Так зате ти за двох торохтиш, - зауважив Кость, поправивши на плечі спортивну сумку. – Думаєш, я так тої вашої завучки боюся і мені є коли чекати? У якому там класі ваша Марина?
- У коридорі… - врешті видавив із себе Славко, що, здається, почав розуміти, нащо це треба Генці.
- Хоч на що сперечаємося, що вони помиряться? – азартно запропонував Генка за мить. коли його брат уже увійшов у шкільну будівлю.
Сперечатися Славко не став. Глянув на знайомого із повагою, він би так не додумався. Може, Марина перестане тоді похмуро тинятися квартирою і чіплятися до дрібниць.
- А то Костя як прийде з тренування, то не з нею йде гуляти, а до комп’ютера. І мочить там монстрів, і мочить. І не підходь до нього, і до компа теж... – поскаржився Генка.
Марина усе ще маячила у вікні. Але раптом її рука завмерла на склі. Дівчина повернула голову вбік, ніби побачила там щось важливе. Насупилася, потім усміхнулася і врешті спустила із підвіконня.
Схоже, вона так і не закінчила свою роботу і, певно, потім їй нагорить від завучки. Але то буде потім.
А зараз старшим не до прибирання і не до молодших братів.
Славко мовчки витяг із кишені купюру і показав Генці: якраз вистачало на дві порції морозива. Можна було б розтягти на два дні.
Але пригостити товариша морозивом – то теж непоганий вчинок.
