- Мама не ку-упить... – пошепки тягне малий.
- Та в нас день народження буде, який ти дурний! – зневажливо кидає брат до своєї копії, що чимчикує поряд.
- День народження влітку... Коли то ще буде, - бурчить Віталік.
- Та це скоро! Тато каже, що півроку – фіть! І нема. Озирнутися не встигнеш!
Обоє сопуть: Віталік ображено, а Дмитрик зосереджено. Он, аж чоло взялося складками від напружених роздумів, як влаштувати так, щоб їм дісталось на власність таке щастя.
Мама обертається й підганяє хлопчаків: “Запізнимось, рухайтесь!” Дітлахи слухняно додають швидкості, та біля вітрини, де виставлений майбутній подарунок, як думає Дмитрик, і недосяжна мрія, як гадає собі Віталік, мимоволі сповільнюють ходу.
Мов за командою, діти роблять крок до скла, щоб вкотре роздивитись жадане диво. На рейках, що вигадливо складені хвилями – більшими і меншими, розмістився іграшковий потяг.”Як справжній!” – захоплено роздивляється Віталік, а його брат в той момент прикидає, скільки часу доведеться канючити, щоб вмовити батьків на купівлю такої кльової іграшки.
Обоє малюків віддзеркалюються у люстрі великої вітрини і здається, що їх уже не двійко, а однаковісіньких четверо хлопчиків, кожен в жовтій курточці на “блискавці”, у синій спортивній шапці типу “півник” й коричневому шалику. На ногах у всіх – смішні дуті чобітки-сосиски з “балону” (так називає цю тканину Дмитрик).
За прозорим бар’єром - тьотя, що схожа на виховательку, тільки не їхню - товсту й стару Агросивну (так називає Арину Йосипівну Віталік вдома), що постійно репетує хрипким голосом, а ту тоненьку, наче тростиночка, Лідію Мирославівну, котра приходила недавно на практику до них. Віталік не знає, що таке “практика”, але було б добре, аби Лідочка (так називає її завідуюча садка) стала їхньої вихователькою. А от Агросивна кудись би поділась! Хай би в той “істатут” пішла замість лагідної Лідії Мирославівни.
Тьотя за склом всміхається малюкам, хоча її привітне личко помічає лише Віталік, бо Дмитрик часу на таке не витрачає. Він розглядає паровоз. Ось труба, колеса, що з’єднані між собою такими паличками, хлопчак бачить навіть машиніста за скельцями віконечок. Дмитрик давно знає, що у поїзді шість вагончиків – і всі різні. Є тут пасажирські, є вантажні, на яких можна буде возити аж по дві машинки-модельки, а ще ж цистерна – блискуча, срібляста!
Раптом чиїсь ноги застують перед Дмитриком таку втішну картину. Він невдоволено зиркає вгору і бачить, що якась тітка миє вікно...
****
Щось кольнуло Вєталя, коли він випадково глипнув на цю дівчину. “Красуня...” У її руці майорів білий клаптик . “Ганчірка...”, - чомусь подумав хлопець, але за мить здогадався, що то звичайна хусточка.
Поряд йшов брат, він оповідав про останній іспит, яке питання було у білеті, розводився про управління складними технологічними системами, але раптом Вєталя наче потрапив у кокон з вати. Голос Діми стишився і зник разом із навколишнім гамором міста. Мить застигла кадром з фільму, картиною. Дівчина з носовичком всміхалась до нього, наче до старого знайомого, з рами величезного вікна.
Коли брат став, як укопаний, то Діма мимоволі зробив ще два кроки, поки не зупинився, збентежений несподіваною втратою контакту зі своїм звичним співрозмовником. Раптом він помітив дві стрункі ніжки за склом вітрини. “Гарненькі”, - відзначив Діма, а відразу потому дуже здивувався, бо побачив другу пару таких же жіночих нижніх кінцівок. На мить йому здалось, що то якийсь оптичний обман, подвоєння завдяки дзеркальним властивостям скла...
Але ні! Просто у магазині двоє однакових дівчат! І босоніжки на струнких ніжках близнючок, звісно, також ідентичні.
Сестри за прозорою перешкодою всміхались до братів. Діма схопив Вєталя попід руку і заволік його у двері крамниці. На ходу він вигадував привід для знайомства з дівчатами. “О! День народження скоро! Треба їх запросити!”
****
Діамантами миготів сухий сніг під ногами, надвечір’я скрадливо огортало місто в сутінки, застуючи його від сліпучих променів яскравого сонця, що цілісіньке пообіддя дарувало людям нагоду помилуватись собою - “мо-роз-и-солн-це-день-чу-дес-ный...” Але зараз блакить неба хутко тьмяніла. Натомість спалахнули ліхтарі, де-не-де у вікнах теж з’явилось світло.
Л*** – велике місто, хоч і не мегаполіс, але засклених магазинчиків, ресторанів, банків багато. Дівчат у ньому також живе чимало. Тож двійко панів, наших знайомих братів-близнюків, які добряче подорослішали та поспішали кудись, жваво обговорюючи свою останню статтю на “Українській правді”, раптом побачили за склом тендітну вродливицю із джокондівською усмішкою, русяву мавку, що старанно протирала шибку, і перезирнулись.
- Може, зайдемо в кафе, - один пан, хитро примруживши очі, кивнув в бік освітленого вікна, де тоненька постать, мов Попелюшка з байки, працювала над чистотою поверхні.
- Пішли! – радісно погодився з ним візаві.
Чоловіки хутко скинули пальта, кожен недбало заштовхав у правий рукав свого шалик. У залі було чимало вільних столиків, вони обрали один з них.
Замовляючи офіціантові вечерю, Віталій роззирався, шукаючи очима панночку, але біля вікна уже нікого не було. Дмитро запитав у хлопця, де ж та працівниця, що мила шибку. Худий молодик лише здивовано підняв брови дашком, відповівши, що взимку, та ще й в свята, Оля навряд чи митиме вікна. На питання, чи можна покликати Олю, офіціант кинув: “Зараз!” І метнувся у нетрі кухні та привів невисоку пухкеньку чорнявку сорока літ, котра здивовано витріщилась на однаковісіньких незнайомців з вусиками та борідками.
Легенькою ходою невидима для оточуючих красуня, не торкаючись тендітними ніжками засніженої бруківки, пливла назирці за близнюками, котрі щойно повечеряли, не забувши посмакувати горнятком запашної кавусі наостанок. Вона любила шибки й оті свої забави з ними. Ніколи не знаєш до ладу, яка пригода виросте із чарівного блиску відображення та прозорості. Та з її фантастичним чуттям на правильне скло зовсім не важко бути музою, самодівою, феєю, чи як там люди називають своїх ангелів.
От хіба робити подарунки підопічним треба лише на день народження? Той потяг, наприклад, їм спрезентував Дід Мороз - так вже щасливо склалось, що батько отримав премію напередодні Нового року...
А дружини-близнючки? Що не кажіть, теж нічогенький сюрприз, хіба ж ні? Вона тоді змовилась із ангелом сестер, хоч той довго впирався, бурчав, що нічого доброго із тих скелець не виходить... Видно, не вмів відчувати, яке хороше, а яке – ні, та добре, що вдалось тоді врешті-решт переконати боязкого дивака.
І зараз вона відчувала щось незвичне, передбачала, що справжнє диво вичарується з погляду двох пар очей через магічну шибку на усмішку ангела...
Минуло ...ть літ. Серед учасників конкурсу, що його оголосили близнюки після усмішки ангела за склом, виявилось ...ть Нобелівських лауреатів. Весь світ дивувався феноменові: стільки років поспіль у Стокгольмі премію з літератури віддавали українцям. Після п’ятої церемонії нагородження солов’їну мову взялись вивчати у всіх куточках планети, інтерес до творчості Тараса Шевченка побив усі рекорди, кутур’є фанатіли від вишиванок, герданів та постолів, а найголовніше - розпочалась масова еміграція письменників до України.
Гумористи поспішали в Одесу, фолькльористи, фентезійники окупували гуцульські хати в Карпатах, в Запоріжжі замешкали автори історичних романів, котрих полонила козацька доба, у Києві осіли здебільшого солідні письменники з порядним творчим та віковим багажем. Такої навали іноземних братів по перу, чи то пак клаві, не витримали небораки-тубільці й утворили Спілку справжніх українських письменників, скорочено ССУП. Її члени на знак протесту проти засилля чужинців перебрались у Полтаву, де заходились ніжно плекати неповторну м'якість місцевого діалекту в потаємній надії на те, що зайдам не до снаги опанувати цю неперевершену говірку.
А львівська богема опинилась поза конкуренцією. Після перепису знаменитих і не дуже авторів, виявилось, що Лембергові можна присвоїти звання літературної столиці світу. Кожен другий львів’янин у рядочку “професія” гордо виводив слово “письменник”. Історія, щоправда, не зберегла статистичних даних про те, скільки серед них було творців, а котрі могли пишатися лише титулом графомана.
Гречність, введена в ранг культу, призвела до того, що в Леополіс привозили на перевиховання найнебезпечніших злочинців з усіх куточків світу. Результати перевершили найсміливіші мрії психіатрів та правоохоронців. Вчорашні маньяки та грабіжники впадали в творчий шал, писали казки й мелодрами! Лікарі ввели новий термін: графотерапія.
Найбільше, проте, вразила землян новина, що обурені вигадками фантастів про жорстокість чужинців іншопланетяни, нарешті наважились виявити свою присутність та провели прес-конференцію у славетному місті Лева (чи Лема :-)). Саме з цього часу, на жаль, почався занепад зоряної фантастики, бо дійсність виявилась цікавішою за вигадки...
Для внутрішнього вжитку, не лабораторна, просто жарт.
