Він був у кожній шпаринці Її життя, Її думок, помислів, поглядів… Кожен Її подих був заради Нього…. Заради них…
Кожен крок назустріч Йому…
Кожен погляд в ту частину світу, де зараз Він…
В одну мить все було знищено… припинено… Стоп-кран…. Шлагбаум…
Біг з перешкодами. Тільки це не перешкоди, а глухий кут, тупик… безвихідь…
Розрив серця…
Що ж це? Цікавість, зацікавленість… Куди? здохло… А де? Де воно?
Оте, чим захоплюються?
Оте, заради чого всі ми живемо і завдяки чому живемо на цій стражденній землі?
Де?
Кохання…. Любов… Вічна…. Безсмертна…
- Ніколи не відпущу тебе
- Не відпускай мене, ніколи… Тримай міцно-міцно…..
Не смій відпускати…. Не смій…
Осмілився… Дозволила… Він відпустив, а Вона розірвала ланцюг обіймів….
Це було чарівно. Одні з найкращих митей Її життя… Мабуть, і Його…
Але ж…
Всьому хорошому колись настане кінець…
Все прекрасне колись спотвориться
Все чисте колись забруднюється…
Все біле колись вкриється чорною смердючою кіптявою…
Все ніжне колись зноситься…
Все тендітне колись порветься…
І… чим вище летиш, тим болючіше падіння……….
Можна випрати, можна залатати, можна випрасувати, можна підшити,пофарбувати,залікувати, зашліфувати, піднятися, навчитися знову ходити.
Спочатку, звісно, повзати - як в далекому безпам’ятному дитинстві…
Згодом – навколішки… ??? О ні! Саме так – навколішки.
Пізніше, спробувати знову піти.
…Перший крок, другий, третій.
Але, без опори ніяк. Потрібні перила, чи стіни, чи палиця… Обов’язково… Або плече, рука…
Дужа, тепла, впевнена… Яка не відпустить, коли похитнешся.
А тоді… йти, крокувати, пересуватися, прямувати і…нарешті, бігти!
О так! Бігти, бігти по життю, крізь життя, крізь людей, персон, реалій… А потім, набравши достатню швидкість – стрибнути…
Стрибнути з урвища і піднятися у височінь… І летіти…Летіти…
Летіти, і не боятись обпекти крила в палючому промінні сонця, бо воно не обвуглить, не спопелить, а зігріє, загартує, як залізо загартовується у сталеварній печі…
Летіти, дивитись на мурашок, які чомусь метушаться, чомусь хвилюються через такі дурниці, дрібниці і дріб’язкові речі… Посміхнутись до них, наче до необізнаних дітлахів, наївних і таких кумедних…
Летіти прямо і ввись, робити круті віражі, отримувати неземну, блаженну насолоду. …Від відчуття лоскоту вітру на обличчі, його насвистування у вухах і від слизькуватих протягів між пальцями. Коли у волоссі грає найпрекрасніша мелодія, а одяг палахкотить, наче то крила лебедя, що здіймається до неба…
