Народившись на землі, розплющивши очі, дивлячись на світ, зростаючи, зріючи, я невпинно тягнувся до пізнання. Осмислюючи закони природи, досліджуючи себе та інших, гаряче прагнув любові. Любив рідних і не лише, любив себе і, попри це, провалювався у яму егоїзму.
Але ж не вічно в ній сидіти... Там темно, одиноко, погано.
Яма не глибока, з неї легко вибратися, потрібні тільки зусилля духу.
Знову опиняючись на рівнині любові, ландшафті, де світло, багатолюдно, добре, невдовзі, вкотре падав у яму. Думав, що то безодня пізнання, а то підземелля егоїзму. Здавалося, там так світло і любо. Я рухався отим тунелем, але не довго, бо спотикнувся об якусь річ і впав. Лише тоді зрозумів, що перебуваю у страшній темряві...
Я покинув суєтний світ, де чимало зла, ненависті, розпусти. У двадцятирічному віці Бог покликав мене служити йому. Я пішов за голосом Всевишнього і став ченцем. Моє тружденне серце знайшло істинний спокій і щастя.
У підлітковому віці був не ідеалом, а, як більшість теперішніх молодих хлопців, ходив на дискотеки, палив, пив і приглядався до дівчат. Тоді ж було перше кохання. Перше і останнє, бо більше не мав пристрастей ні до кого. Воно проминуло так швидко, як ніч, що під час сну видається непомітною і скороминучою. Мені вдалося полюбити усіх людей однаково, бачити в них Ісуса. Дякую Богові, що вберіг свого слугу від розпусного життя, до якого стрімко котився, від нестерпних спокус, перед якими сили людські слабі.
Наш монастир знаходився на горі, оточеній листяними деревами, що завжди приємно гомоніли шелестінням. Ця місцевість вражала красою природи. Сюди щонеділі з’їжджалося чимало людей, аби помолитися біля чудотворної ікони. Тут справді ставалися надзвичайні речі. Дива, які здатна творити молитва, безмежні. Я неодноразово пересвідчувався в цьому, тому щоденно просив Бога допомогти мені гідно йти обраною дорогою, не зганьбити свій стан, перемагати спокуси, бути вірним покликанню.
На свято Петра і Павла у монастирі завжди велелюдно. За дорученням наставника я писав поминки, які диктували вірники. Коли розпочалася Літургія, моя робоча кімната опустіла. Я розкрив молитовник аби звернутися до Бога і насолодитись незрівнянною радістю спілкування з ним. Невдовзі, у двері хтось постукав.
– Так, заходьте, – скінчивши молитву, сказав я.
Двері повільно відчинилися. До кімнати увійшла дівчина. Я її знав.
То була Тетяна. Та сама біловолоса красуня, з сірими очима і родимкою на лівій щоці, яку колись кохав.
Моє серце здригнулося страхом. Я завжди боявся втручання минулого в теперішнє життя.
– Прошу, заходьте, – зосередившись, мовив я.
– Дякую.
Ми мовчали. Обоє почувались ніяково.
– Колю, як ти тут?
– Я щасливий.
– А я – ні...
– Чому, Тетяно? Ти молода, красива, добра. Така дівчина обов’язково знайде своє щастя.
– Моє щастя – це ти, ти, Колю.
– Не кажи цього.
– Я кохаю тебе. Чому ти зробив так?
– Прошу, забудь мене. Я присвятив себе Богові. Він мій Друг, що сам вибрав мене і я пішов. Пішов за тим, хто є Дорогою, Правдою, Життям.
– Як гарно сказано... А як мені жити?
– Прошу, не гріши. Не перешкоджай моєму покликанню.
Тетяна мовчала, а з її очей, що жалісно дивилися на мене, скотилися сльози. Вони були чисті та блискучі, мов краплини води з монастирської криниці.
– Маєш рацію, – схлипуючи, сказала дівчина. – Не знаю, чому прийшла до тебе, на що надіялася?.. Пробач. Я вже йду. Прощай!
– Нехай Бог береже тебе!
Крізь вікно я дивився їй услід. Вона йшла повільно, зігнена, мов старенька бабуся. Мене охопив такий жаль, що відчув зволоження в очах і мурашине лоскотання на щоках. В нутрі щось здригнулося, наче бомба, зірвалося і, напевно, паралізувало розум, залишивши мою долю на волю емоцій. Тоді я рушив з місця і побіг за Тетяною. Наздогнавши дівчину при виході з двору монастиря, вхопив її за руку і мовив: «Біжімо!». Вона не одразу збагнула, в чому річ. Невдовзі таки посміхнулася, схопила мене за шию і поцілувала.
Ми бігли довго, без упину. Здавалося вже от-от фініш, на якому нас чекає переродження, початок нового життя, де будемо безмежно щасливі. Перехожі з цікавістю оглядалися за нами, адже я був у рясі, але ми ні на кого не звертали уваги, нікого не помічали і тут… надлетів автомобіль.
Коли отямився в лікарні, наді мною стояв отець Володимир. Я боявся глянути йому в очі, бо розумів свою зраду, нікчемну слабість у боротьбі зі спокусами.
З того болючого і незрівнянно тривожного для моєї душі дня минуло вісім років. Я більше не бачив Тетяни і радів цьому. Напевно, дівчина вийшла заміж за люблячого чоловіка, народила йому дітей, стала щасливою. Про неї не думав, не думав ні про що світське, бо захопився іншими цінностями, стократ вагомішими земної суєти.
Я успішно закінчив духовну семінарію. Це стало важливим здобутком, до якого тягнувся жагуче й невпинно, бо нести людям Слово Боже – давнє прагнення мого серця.
Повернувшись до монастиря у сані священика, отці і брати радо зустріли мене. Той момент назавжди залишиться у пам’яті. Я знову опинився на тій святій горі, в оточенні згромадження, до якого приєднався 20-річним юнаком.
Невдовзі, владика призначив мене та ще одного отця на тимчасове служіння у храмі при жіночому монастирі Покрови Пресвятої Богородиці. Ми вирушили до тієї обителі, аби побачити церкву і віддати духовну літературу, яку передали сестрам з єпархіального управління. Прибувши, священиків провели до наставниці монастиря.
У невеличкому затишному кабінеті нас зустріла молода монахиня з сірими очима і родимкою на лівій щоці.
