Я вже давно не дарував нікому квітів. Я проходжу повз вмираючі букетики краси у полохливих бабусь у метро в надії, що в душі в мене ворухнеться хоч щось, і я тоді принаймі куплю їх та поставлю вмирати вже в мене на підвіконні. Але не ворушиться. Нічого. І осінні хризантеми лишаються в’янути в руках бабусь.
Тим вечором ми посварились. Перший раз серйозно настільки, що вона гримнула дверима ваної кімнати так, що здригнувся весь дім, а я, виколупавши із схованки давно забуті цигарки, вибіг на балкон, де ковтав вперемішку нікотин, сльози та морозне повітря. Я чув, як гримнули вхідні двері, але не ввійшов до квартири, аж поки не допалив цигарку, яка на той момент була найкращою моєю приятелькою. Звісно, що в квартирі її не було, але на поличці лежав її телефон, забутий та покинутий. Повагавшись, я вирішив наздогнати її та віддати телефон, адже зв’язок у наш час – річ корисна. Накинувши куртку, я потупцював до зупинки маршрутки. Я вирішив просто віддати телефон – нічого не говорити, не просити, не благати, не вислуховувати. Віддати – і все. Вона мене побачила у світлі ліхтаря та вирішила по- своєму. Вона вибігла на дорогу, дивлячись на мене, немов застерігаючи йти за собою. Після того все сталося миттєво, а для мене назавжди лишиться у незрозуміло-уповільненому спогаді-фільму: противний, гидкий звук гальм, лялька-тіло, що летить вбік. Я хотів бігти, але ноги не слухалися мене; я хотів кричати, однак ані звуку не злетіло з вуст. За кермом машини – такий самий манекен, що й я – ані руху, лише побілілі руки щосили вчіпляються в кермо.Лише коли зипинилися інші машини та з них похапцем повискакували люди, онеміння пройшло і я зробив те, що вже подумки робив, як мені здавалось, цілу вічність – побіг до нерухомого тіла посередині дороги. Припавши біля неї, я гладив її волосся, яке куйовдив крижаний вітер, дивився на скляніючі очі, що знову дивилися на мене приязно та відчував, як стихає її дихання на закривавлених вустах, які я цілував ще годину тому.
На поховання я не пішов. Її мати привселюдно звинуватила мене у її смерті та прокляла. Мені було байдуже. Коли в тебе на руках конає найдорожче для тебе, все, що відбувається потім, відбувається наче і не з тобою. Я змусив себе піти на цвинтар невдовзі, понісши всупереч всім правилам три троянди. Поклавши квіти на могилу, я дістав та віддав їй те, що намагався віддати того вечора – телефон, поклавши його під квіти. Відтоді я не дарував квітів. Нікому.
....На відміну від розповсюджених стереотипів, мене не мучили кошмари ночами, я не втопився і не повісився, не закинув роботу і намагався дотримуватися, наскільки це можливо, звичайного старого способу життя. Тільки давні друзі за склянкою могли собі дозволити сказати: “Ти трохи посивів на скронях, старий”. Інші ж, свідомо чи несвідомо прийняли правила гри та ставилися до мене так, немов би нічого не сталося.
...Одного вечора я сидів в парку біля Університету, куди я призвичаївся ходити після роботи та хоч ненадовго, але провести час на лавці серед тінястих алей. Із чергового задумленого стану мене вивів незвичний об’єкт - я побачив циганку, вдягнуту в кольорове різномаїття, яка, судячи з траєкторії, йшла прямо на мене. Я відразу зрозумів подальшу бесіду: “Давай погадаю, соколику, тільки дай гривню....Все знаю, горе в тебе, дай сто гривень, розкажу що робити...” Єдине, що мене насправді цікавило, чи скаже вона моє ім’я і чи не могла вона підгледіти моє прізвище, ім’я та ба навіть посаду з перепустки в гаманці – адже коли дістаєш гроші, то ця інформація відкрита всім вітрам. Особливо романським. Але чим ближче вона підходила до мене, тим більше невідповідностей із звичайним сьооденним циганством я помічав. Циганка була навпрочуд пристойно вбрана і одяг її підходив, як на мене, більш на етнічний костюм чи наряд з якогось фільму. Крім того, навкруги не було видно жодної з її товарок, і навіть циганські дитинчата не юрбилися по парку, пропонуючи станцювати на животах довірливих громадян за певну суму знаків Національного Банку. Коли циганка підійшла ближче, я помітив прекрасні слов’янські риси обличчя, а остаточно мене спантеличило її питання українською з настільки правильною вимовою, що диктори центрального телебачення мали б зробити собі харакірі на знак печалі.
- Перепрошую, шановний, чи не могли б ви посунутись трошки? Ця спідниця велика і я боюся її пом’яти.
Заінтригований, я мовчки кивнув та посунувся на самісінький край. Вона ж сіла та мовчки почала вивчати перші зірки, що пробивалися на вечірньому небі. Вже зовсім спантеличений я озирнувся навколо – купа вільних лавок, але чомусь вона сіла саме до мене. Я мовчав та чекав. Вона мовчала та дивилася на зірки. Потім підвелася, сказала “Дякую” та повернулася йти. Я відчув, що маю щось сказати, і найкращим виявилося:
- А ви мені хіба не погадаєте?
Вона окинула мене поглядом і відповіла, як мені здалося, зневажливо:
- А ви точно впевнені, що хочете?
- Так, тепер точно хочу. Погадайте, якщо ваша ласка.
Циганка-слов’янка взяла праву долоню, провела по ній нігтиком з дуже гарним манікюром, а потім надовго задивилася мені в очі.
- Скажу вам, але все рівно не повірите. Тільки той, хто зможе пройти Жеребом Відважних та знайти Прадавню Пристрасть може стати володарем часу та повернути втрачене – життя, кохання, владу. Кожен хоче повернути своє, однак майже нікому не дано це зробити. Тільки той, хто народився в день зимового протистояння має шанс, бо його опікує Місяць. Тільки той, хто народився на березі річки має вдачу, бо вода показує йому вірний шлях. Тільки той, хто народився пізніше, ніж треба, має силу, бо материнське лоно живило його силою. Таке моє гадання.
Вона хутко підвелася та швидким кроком завернула за ріг алеї. А потім наче розтанула у сутінках. Я все ще сидів на лавці, не намагаючись наздогнати її. Не треба зайвий раз казати, що все сказане ворожкою підходило до мене з абсолютною чіткістю!
...Знову таки, на відміну від книжок та фільмів, після того нічого незвичайного не сталося. Ніхто до мене з подібними чи незрозумілими розмовами не наближався, я не знаходив ніяких магічних артефактів, не літав до Сіріуса на інопланетному кораблі та не розмовляв з богами місячними ночами під акомпанемент нічних котів. Я продовжував жити, все рідше згадуючи той випадок, і мені все частіше думалося, а не примарилося це мені? Чи може це мій мозок перегрівся та вигадав все це?
...В той день через аварію цілий район міста залишився без електрики. Ритм життя збився; хриплий, стомлений голос чергового електромереж, стримуючи лайку, повідомив нас у слухавку, що до вечора світла чекати нема чого, крім того, нащо нам електрика, якщо сонце ще світить. З роботи нас відпустили, і я вирішив пройтися вулицями міста, якими зазвичай проїжджав транспортом чи взагалі минав підземкою. За кілометрів 10, з’ївши дорогою булочки та випивши пляшку води (активний спосіб ведення життя сприяє здоровому апетиту!) я проходив повз Планетарія, в якому наразі показували все, окрім планет. Погляд, кинутий мимохіть на афішу подій, зачепив таке оголошення: ”Міфічна Скандінавія. Прадавні легенди та міфи. Відкрита лекція. Вхід вільний.” Я ніколи не був на подібних заходах, і зараз спитав себе: А чому, власне, ні? Є час, є цікава нова для мене тема, і ноги мої раптом самі понесли до дверей, мабуть стомившись від ходіння асфальтовими джунглями. Крім того, якщо вільним є вхід, то вихід теж має бути вільним. Віднайшовши за методом індукції потрібну залу, я вмостився недалеко від виходу, а ноги радісно витягнулись самі. Лектор говорив англійською, перекладач перекладав для купки стареньких, які мабуть звикли ходити на публічні лекції ще радянського товариства “Знання” в незалежності від предмету; в залі також сиділа купка дівчаток, за виглядом студенток; ще кілька персон, переважно окулярників, мабуть прийшла на лекцію за фахово-професійним інтересом. Я пригрівся в своєму кутку та трошки придрімав, виловлюючи в подвійному англо-українському переказі лекції знайомі слова та фрази: Уроборос, Валгалла, Фрея, Тор, Локі... Однак одна фраза викинула мене із дрімоти та змусила ловити наступні слова, як спраглий ловить краплини дощу: “Жереб Відважних веде до Прадавньої Пристрасті, яка дарує людині владу над часом.” Однак більше про це не було сказано ані слова. Я вже з нетерпінням чекав кінця лекції, щоб опитати поважного лектора детальніше. Після закінчення лектора окупували дівчатка та окулярники, але я не пхався, бо хотів відповіді не двома словами в черзі інших відповідей. Наче прочитавши мої думки, лектор відповів всім, а потім подивився на мене, запрошуючи до діалогу. Мабуть це точно був фанат Скандінавії, ладний заради проповідування прадавніх знань вікінгів годинами читати лекції та відповідати на питання. Упереджуючи стомленого перекладача, я повідомив про те, що англійську я розумію та можно спілкуватися без сторонььої допомоги. Зраділий перекладач відразу відпросився у милостивого скандінава чи то змочити спраглого язика, чи то вивільнити з себе надлишки скандінавської міфопоетики. Я прямо сказав професору (а це виявився справжній професор з Університету Осло, як було зазначено в його візитівці, Per Bull Melchior, Ph.D.), що мене цікавлять Жереб Відважних та Прадавня Пристрасть. Норг просіяв обличчям, сказав що це найкраще запитання до нього за останні 10 днів перебування в Україні та кинувся у пояснення. Найголовніше, що я зрозумів, це то, що подібні вірування знаходилися в тіні великих північних богів, але чомусь відзначалися дієвістю. Він зараз якраз займається розслідуванням цих вірувань та пише книгу, час від часу виїжджаючи в місця “бойової слави” цієї релігії для, як він зазначив, наповнення духом давнини, яка допомагає писати. І якщо шановний колега (як я зрозумів, він прийняв мене чи то за історика, чи то за культуролога) викаже йому пошану та навідається до нього в Норвегії при оказії, він із радістю покаже мені ці місця та поділиться своїми надбаннями, як то кажуть, в польових умовах. Якщо, звісно, не буде у від’їзді на читанні чергових лекцій. Я пообіцяв та він відкланявся. Після того у мене запанувала думка про те, що як тільки я приїду в Норвегію, в місця описані професором, то щось проясниться, щось відкриється, принаймі я знайду відповіді на той неспокій, що запанував внутрі мене.
Але попасти в Норвегію було не так просто. В турфірмі мені прямо сказали, що з моїм майже порожнім закордонним паспортом в посольстві нема чого ловити – відразу відмовлять. Порекомендували поповнити колекцію віз, передусім шенгенською та американською. І я почав витрачати гроші. Європа, Штати, навіть у Канаду з’їздив до друзів за запрошенням. Куди як турист, а куди пробився на конференції. Нарешті за рік я тримав в руках вже порядком потертий паспорт з бажаним прямокутником норвезької візи.
Професор не виказав здивування на мій дзвінок (так, так, він чудово пам’ятає і мене і свою обіцянку, і якраз зараз він вільний для того, щоб виконати її в разі мого приїзду) та вже чекав мене в самому аеропорті з авто, на якому ми відразу рушили до споконвічних фіордів. Ночували ми в мотелі в мальовничій місцевості, тихій та спокійній, спокійній настільки, що важко було збагнути, як саме тут народжувалися суворі вікінги, відчайдушні рубаки та берсеркери, які тримали в остраху всю Європу. Нарешті ми добралися до потрібного нам місця, яке, як на мене, відрізнялося від інших тільки назвою, все інше ж було ідентичним вже баченному мною: сіро-чорні неживі скелі, свинцеві води фьорду, сірий шар Сонця за сірим же суцільним покривалом хмар. Незважаючи на втому після дороги, за обоюдною згодою, ми з професором попрямували до якогось холма, який вирізнявся з-поміж навклишнього пейзажу стомлено-зеленим кольором трави, яка вже відчувала наближення осені. Поблизу холма знаходився грот, в якому, як пояснив професор, за його даними, знаходилися давнє капище цієї забутої релігії. Я шукав всередині себе якісь ознаки, які б допомогли мені зрозуміти, чому я прийшов до цього місця, але знов, ніяких голосів, ніяких відчуттів, ніяких взнаків. Тільки небо та море, однакового кольору, зливалося в далечині в одну суцільну матерію. Я не знаю, скільки я простояв так, безцільно дивлячись на єднання неба та води, аж поки запах диму не вивів мене зі сцепенілого стану. Озирнувшись, я з’ясував дві речі: навколо вже досить пристойно стемніло, а професор, назбиравши хмизу, вже розпалив вогнище, яке було оазою світла навкруги, та дим якого відірвав мене від споглядання фіордів. Профессор ніяк не зреагував на мою нечемність (а простояв я на краю кам’яного урвища досить пристойний час), лише сказав, що коли він прийшов сюди вперше, то простояв так цілий день, а потім, не знайшовши в темряві дорогу до селища, повернувся та так як зараз розклав багаття. І взагалі, чомусь саме тут він починає відчувати багатоголосий гомін своїх предків, відчувати дихання землі, на якій народився, та просто гарно відпочиває від міського життя. По всьому видно було, що профессор добре готується до подібних подорожей – багаття розклав професійно, хмизу вистачить на всю ніч, а коли профессор витягнув з кишені фляжку з, як він пояснив, настоянкою на основі старовинних кельтських(!!!) травних рецептів, які всюдисущі вікінги спробували десь, а потім настоювали й собі, а він, професор, лише віднайшов спосіб приготування та після експериментів зробив, як він вважав, таку саму настоянку, яку пили давні ерли та їх бойовиті соратники – тоді я я зрозумів, що життя є добрим (як власне виявилася і настоянка). Я пригадав баладу Стівенсона “Вересковий мед”, де шотландці теж намагалися дізнатися серкрет виготовлення, але вже верескового меду у піктів і ми довго говорили про поезію, поетів та скальдів, кобзарів та менестрелів. Коли ми зробили перерву, я озирнувся і не побачив навколо нічого. Все, що можна було розгледіти, знаходилося всередині невеликого світового кола, що відкидало багаття, а навколо панувала темрява, яка, в поєднанні з невідомо звідки з’явившимся туманом, повністю відсікла нас від навколишнього світу, від електростанцій та метро, літаків та комп’ютерів, Інтернету та інших благостей цивілізації.
Поступово розмова зав’язалася про власне це місце та вірування, що вирували навколо та так таємниче зникли з очей людських. Окрім вже відомої мені інформації, з’ясувалося, що бог (чи богиня – невідомо) який охороняє Жереб Відважних влаштовував, за давніми переказами, випробування тих, хто звертався до нього в гроті, що стояв поруч. Але тільки люди з певними властивостями мали шанс виконати накази бога. Я із жахом, але одночасно із якимсь заспокоєнням відзначав відповіднісь слів ворожки із тим, що переказувалося зараз. Мабуть я все ж таки змінився на обличчі, бо професор спитав, що мене так збентежило. Я ж відповів, почасти з острахом за подальше, а почасти і з певною гордістю, що всі ці ознаки наявні у мене, так що якби я жив в той час, я мабуть що й спробував. Професор пильно на мене подивився, і, перепрошуючи, запитав а чи є у мене потреба, що я втратив?
- Я втратив дівчину, наречену, яку кохав і яка сконала у мене на руках.
Після того ми мовчали, а я, дивлячись у полум’я, раз за разом шепотів її ім’я, ім’я тієї, що назавжди покинула мене. Сказане розбудило в моїй душі весь жаль та тугу, яку я стримував весь цей час. І ось вже вогонь гіпнотизував мене, і ось вже начебто я вже бачу в полум’ї її риси обличчя, і хочу до них доторкнутися, припасти до них губами....
Я пришов до тями від того, що чиясь рука трясла мене за плече. Це була рука професора, який сказав, що якщо я хочу спалити себе на вогнищі, то маю обрати інший час та інше місце. Я вибачився і щоб троши відійти від пережитого, відійшов від вогнища. Професор же не знаходив собі місця, перебігаючі з місця на місце. Нарешті він зупинився та сказав, що він давно хотів спробувати щось подібне, він знає ритуал і в нього є, так би мовити, належний піддослідний об’єкт, але життя та дослідження привчили його не дражнити потойбічні сили. Мої вагання тривали не більше миті.
- Я беру на себе повну відповідальність за все.
Як це не дивно, але сказане мною повністю заспокоїло професора, і він почав проходжуватись навколо вогнища, бурмотінням тривожачи навколишню тишу.
Нарешті після того, як професор підкинув у вогонь хмизу стільки, що багаття сягало у вишину більше за людський зріст, він почав промовляти якісь фрази на невідомій, але красивій мові. Невдовзі фрази збиралися в строки, плілися строфами та зплелися у речетативну пісню, яка навіть без музичного супровіду здавалася прекрасним творінням, органічно пасуючим навколишній природі. Мабуть мені здалося, що до голосу професора почали приплітатися інші, і ось вже багатоголосий хор заповнював все моє єство чаруючим співом. Темрява навколо насувалася на нас і ось вже я бачу тільки багаття та освітлене обличчя людини, що стояла з іншого боку багаття. Нарешті, як пісня вливалася в кожен куточок мого тіла, так і темрява потроху стирала обличчя професора, багаття та палаючі іскри, що злітали у височінь.
... Прийшовши до тями (вже вкотре за сьогодня!) я відчував, що змінилося це місце, змінилася природа, змінився я, власне все змінилося! Я був вдягений у якусь чорну шкіряну куртку незвичного виду із срібними набивками на грудях та на рукавах. Волосся моє подовжилось, та було перев’язано срібним же паском на чолі. Ноги були вдягнені у ладні чоботи, які тонули у високій, сочно-зеленій траві, що доходила мені майже до колін. Понизу трави, скриваючи землю, слався молочно-білявий туман, чи морок, який здавався живою ковдрою. Професор змінився на кремезного вікінга в повному бойовому вбранні. Він стояв, спираючись на величезну двобічну бойову сокиру, що виблискувала в світі вогнища. Вікінг був без шолома, зате з двора рудими косами, що спускалися до плечей. Він заговорив до мене, не розтуляючи рота, і я зрозумів, що його слова лунають у мене в голові, причому на моїй рідній мові!
- Вітаю тебе, той хто шукає. Скоро ти знайдеш відповідь на свої пошуки.
У мене роїлося безліч запитань, але голос професора(?), чи скоріш вікінга знов пролунав у мене в голові.
- Ну що ж, ти маєш право знати, тим більше що ти був уважним та вдячним слухачем. Ми, та й не тільки ми, добровільно пішли в забуття, удаване, хлопче, удаване, щоб зберегти свої надлюдські здібності та не бути розчавленими іншими богами. Суперництва поміж богами анітрохи не менше, ніж серед людей. Так, я справді професор втому житті, звідки прийшов ти, але я одночасно і воїн, якого ти бачиш, і багато хто інший. Крім того, я провозвісник тієї богині, з якою ти маєш зустрітися. Іди і випробуй себе.
Кивком голови він показав в бік протилежний від гроту, туди де стіною ставали скелі фіорду.
- Так, так, саме туди, ніхто не виказує справжнього священного місця. Йди й кинь Жереб!
Зібравши залишки сміливості, я вирушив до урвища, розганяючи морок під моїми ногами. Але ніякого фіорду далі не виявилося. Я прискорив крок, мої ноги пружинили від трави та туману, і я вже біг, відчуваючи, як до мене повертається сміливість, впевненість та вливається якась невідома мені, але могутня сила. Нарешті, навіть не захекавшись, я вибіг на велику луку, немов освітлену місячним сявом та побачив великого, чорного, як смола, як морок, що оточував вогнище коня, що в стривоженій позі стояв та уважно дивився на мене, готовий в будь-яку мить прудким галопом відбігти на безпечну відстань. Кінь мав довгу гриву та розкішний хвіст, кінець якого ховався в траві. Шкіра, немов намащена, виблискувала в сяйві нетутншнього світла. Білого морока вже не було і я бачив чорну оброслість навколо копит, так що здавалось, що кінь вдягнений у чобітки. Голос, вже не вікінга-професора, а інший, незнайомий, пролунав у мене в голові: “Богиня хоче, щоб ти осідлав це створіння ночі. Тільки на ньому можна в’їхати туди, де смертним перебувати заборонено та повернутися живим!” До цього я не мав жодних справ з кіньми, з книжок знав про лассо, але навіть якби воно у мене й було, я й гадки не мав, як їм користуватися. В мене промайнула ідея, але я поспіхом заштовхав її в глибини мозку. Якщо зі мною можуть розмовляти телепатично та відповідати на невимовлені питання, то краще допоки приховати свої ідеї. Дрібними кроками я наближався до коня, який, здається, зовсім мене не боявся. Підійшовши на відстань витягнутої руки, я простягнув праву руку з надією торкнутися коня тапоказати неворожість своїх намірів. Але тільки кінець мого пальця торкнувся шкіри коня, немов електричний струм вдарив по моїм жилам, в голові немов помутилося та я стрибнув з місця, вхопившись в довгу гриву, за допомогою якої й думав вилізти на коня. Кращої думки я не мав, оскільки не був впевнений, що вилізу на кінський хребет навіть за чиєїсь допомоги. Але я, не знаю чому, стрибнув раніше, ніж думав і тепер висів, вчепившись в гриву коня, який відразу рвонув жахливим для мене галопом, намагаючись скинути того, хто видираючи волосся з гриви, намагався підтягнутися вище. Все закінчилось несподівано. Кінь на мить завмер, та стрибнув, як виявилося, з крутої скелі прямо в повітря! Тепер він скакав просто в небі, а далеко внизу блищали хвилі, які я помітив, необережно глянувши униз. Я невпинно сповзав, ноги мої не мали опори в повітрі, а руки все ближче наближалися до кінця кінської гриви. Та ще й кінь своїми велетенськими стрибками аж ніяк не допомагав мені втримати рівновагу. І нарешті я зірвався! 1хБет – один из популярнейших букмекеров на территории РФ и Европы. Оператор регулярно обновляет акционные предложения для только пришедших и постоянных пользователей, предоставляя возможность заработать на беттинге. Узнайте, как воспользоваться акционным предложением, получив рабочий промокод 1xbet на сегодня бесплатно для повышенного бонуса 6500 рублей от букмекерской конторы. Согласно условиям клиенты, впервые зарегистрировавшиеся на площадке, могут получить промокод на бесплатную ставку. Коды выдаются непосредственно оператором. При создании аккаунта беттер предоставляет номер телефона. Широко розпластавши руки, я летів у безодню, а кінь, що вивільнився, повернувся та скакав поруч зі мною, немов би проводжаючи моє падіння. “Добре йому, - промайнула моя думка, - він може скакати повітрям, я ж так не можу”. Свист вітру при падінні закладав вуха, а чорний морок, оточував мене все щільніше, як тоді біля вогнища. Я замружив очі. І тут я почув слова, голос був явно жіночим, а розплющивши одне око, я побачив голову того самого коня, а точніше кобили, наді мною.
- Так це я, та сама богиня, яку ти так хвацько спробував приручити. Як ти вже зрозумів, випробування ти не пройшов, та власне і не міг.
- Як це не міг? Але ж і ворожка, і цей вікінг в професорському обличчі...
- Вони казали правду, але це лише частина правди. Та й не знали вони всього. Я ж знаю, для чого ти тут, і мушу тебе розчарувати: тих, хто пішов Дорогою Мертвих, вже не вернути. Принаймі смертним це не дано точно.
- Тоді нащо я тут?
- Мені потрібен чоловік, який допоможе мені відновити сили та вижити надалі. Ось цей чоловік і стане богом і володарем Прадавньої Пристрасті, себто мене. І тільки він може володіти часом та повертати душі тих, хто пішов. Ось справжня причина, задля якої ти тут. Інші ж цього не знають. Те, що ти не той, хто мені потрібен, я з’ясувала, коли ти торкнувся мене.
- Як же ти дізнаєшся, коли прийде той, хто тобі потрібен? Кожен раз будеш влаштовувати шалені скачки?
- Звичайно ні, дурнику. Я здатна приймати майже будь-який видляд. І не тільки нічної кобили. Всі ці ритуали та твої “особливості” є першою частиною відбору. Потім сказати своє слово мала я. Я кажу “ні”. Ти мені ні підходиш. Хоча ти такий.... кумедний.
- І що тепер зі мною? Я дуже сумніваюсь, що ти дозволиш повернутися мені в свій час та своє життя. Що далі? Що далі, я питаю?! Небуття? Скажи лише, нехай що там буде, лише дай знати що!
Я знов відчув невблаганне відчуття падіння та чорний морок навколо. Але перед тим, як морок огорнув мене повністю, позбавивши здатності чути, бачити, відчувати будь-що, мені здалося, що я почув тихенький сміх, який перейшов у кобиляче іржання...
...Я йшов за цією групою давно, вишукуючи потрібний час. Як і всі великі туристичні групи, вона трималася разом за допомогою предвічного стадного інстинкту. Але на Площі Героїв група розпалася: хтось побіг до кас музеїв, що стояли по обидва боки великої площі, хтось кинувся фотографуватися, а невелика купка пішла проглядати фігури давно загиблих поетів, королів та воїнів. Та, що була мені потрібна, не хотіла ані фотографуватися, ані радіти; вона хотіла залишитися насамоті зі своїми думками. Вона зупинилася перед кремезною фігурою короля Матіяша, що холодно та зверхньо дивився на неї, повз неї, крізь неї, нівіки залишивши свої думки в далекому минулому. Я підійшов до неї, став збоку, подумки кивнув старому приятелю Матіяшу та сказав немов до себе:
- Я знаю, що ви нещодавно втратили найдорожчу людину. Я знаю, що словом “сумуєте” весь ваш біль не висловити- ви не хочете без нього жити. Я знаю також, що вас сюди відправили майже примусово батьки, в надії, що ви його позабудете чи принаймі відволічетесь. Я не збираюся у вас ані нічого просити, ані вимагати. Я лише скажу, що неможливому немає меж, і ви в цьому пересвідчитесь. Відтак бажаю вам насолодитися цим насправді прекрасним містом та залишаю вас у товаристві старого короля. Au revoir, mademoiselle!
...Перед тим, як розтанути в натовпі туристів, я подумки відзначив, що вона невимовно прекрасна в тому недовірливо-розгубленому вигляді, як зараз....
