Сидимо ми з Петровичем, закушуємо. Його Варка десь у місто подалась, а нам – привілля. Петрович усі сховки своєї благовірної знає, та, коли вона по господі шастає, не сміє чіпати, а лише жінка з двору, як самогон уже на столі. Сидимо,значить.
- А що це ми, Йване, усе огірками та капустою загризаємо? – задумливо мовить Петрович, знехотя хрумкаючи малосольним «ніжинським».
- Чим бог послав… - знизую я плечима, нічого не підозрюючи про наміри, що визріли в голові мого старшого сусіди.
- Ні, це не діло! – шпурнув недогризеного огірка просто на церату Петрович. – А от якби зараз свіженького смаженого сальця або домашньої ковбаски, га, Йване?
- Та воно не завадило б… - підтакую я по своїй душевній простоті.
- Чому ж ми тоді зади просиджуємо? – несподівано хапає бика за роги Петрович. – У мене кабанець у сажу застоявся, а ми тут зелень перетираємо… Щоправда, Варка казала, - нехай місяців зо два ще погуляє, але, врешті-решт, хто тут господар?!
- Та ти що, Петровичу, не знаєш своєї баби? Коли вона побачить, що ми з її кабанчиком сотворили, то нам майже те саме буде – «секір башка»! – намагаюсь утримати я сусіда від необачного вчинку.
- Я тутечки хазяїн! – грюкнув кулачищем по стільниці, аж задзвеніли порожні склянки, Петрович. – За якусь годину в нас шкварки вже підстрибуватимуть на пательні. А повернеться Варка, то й ковбаски начинить…
- Ні-ні! – відмахуюсь я руками й ногами від змальованої перспективи. – Я, те-є, курки вдома не рубаю, а зараз душитиму вашого кабана?..
Пропустивши мій останній аргумент повз вуха, Петрович важко підвівся з-за столу й, витягши з серванта котрусь шухляду, заходився діловито перебирати величезні ножі, що більше скидалися на кавалерійські шаблюки, аніж на кухонне начиння.
- Спокійно, Йване, - кидає через плече Петрович. – Нікого тобі не доведеться душити, я сам упораюсь. Ти лише поруч постоїш та потримаєш за шворку. Там, я певен, і тримати не потрібно, але про всяк випадок… Щоб, бува, не хвицнуло та руку мені не збило, коли я примірятимусь…
Уздрівши в правиці сусіди цілком розбійницький тесак, я більше не зважився ще щось вигадувати на свій і нещасного кабанця захист, змирившись з різким поворотом долі.
- Ну що – вперьод! – вигукнув Петрович і першим кинувся до виходу.
За мить ми були вже в хліві. Оминаючи залишені коровою «міни», сяк-так пробралися до свинячої загорожі. Побачивши там угодованого жирнючого кнура, я відразу скис.
- Та тут, те-є, п’ять чоловік цього «танка» не вхоркають…
- Нічого ти не розумієш, - пояснює Петрович. – Сам видиш, який жирнюга. Його ногою копни, він упаде й не встане, кажу ж, тобі й тримати не доведеться. Нам залишиться тільки доколоти його та підсмалити.
- Ну-ну, - гмикнув я, передчуваючи халепу. – А чого це ваш кабанище в такій тісноті тулиться? – вказую я на таки замалу для цього велетня клітку, якомога відтягуючи момент екзекуції.
- Наука, братику, - піднімає догори пальця Петрович, - кабанчик стоїть, а сало росте. Якщо воно по всьому хліву гасатиме, - на ньому тільки й знайдеш, що кістки та шкурку. Та годі балачок, час до справи! – рішуче відчиняє хвіртку до кабана сусід.
- А може, те-є, кінчаймо його прямо в сажу… - пропоную я, аби лиш подалі від біди.
- Звичайно, - погоджується Петрович, - тут було б зручніше цього красунчика утелепкати, але тоді нам справді знадобиться ще хтось, аби його звідси витягти. А так він сам піде туди, куди нам потрібно, правда ж, пацю? – плескає за вухом свого годованця Петрович, непевними рухами перелазячи корито.
Паця ж, - судячи з того, що відбулося далі, - свого господаря не зрозуміла або ж не погодилася з уготованою для неї участю, і рвонула із свого закутка так стрімко, що Петрович не встиг і оком змигнути, як опинився на кнурячій спині та ще й задом наперед.
Мені залишилось тільки спостерігати за блискавичним перебігом подій.
Петрович проїхав верхи через увесь хлів, а, коли кабан вже перестрибував поріг на подвір’я, мій невгамовний сусіда нарешті злетів з нього і з розгону гепнувся на неприбрані «міни». Добре, хоч не мордою, тобто лицем, а лише коліньми та руками.
- Іване, колька тобі в печінку, чого ж ти двері за собою не причинив!? – лається Петрович, струшуючи з пальців налиплі кізяки, й час від часу згадуючи мою матір.
- Так, те-є, ніхто не казав…
- Та чи ти дурень, що тобі все пояснювати треба!
- Ну, знаєш, Петровичу, я на це діло не напрошувався! – розсердився і я. – Сиділи ми, ну й сиділи б… Ні, свіжини, бач, йому закортіло. Лови тепер по селу свою ковбасу.
- Ет! – скорчив гримасу Петрович, виповзши з хліва й ополіскуючи руки в балії. – Чуєш, Іване, глянь-но, куди та зараза дременула, на яку вулицю?
Я глянув.
- Та не по вулиці він побіг, а ондечки до лісу навпростець чеше…
- Ще цього не вистачало! – знову згадав матір, тепер уже нашого втікача, Петрович, а потім до мене: - Чого ти стоїш наче вкопаний? Хутчій, може, ще переймемо!..
Не перейняли. Доки ми, геть ухекавшись, дісталися край лісу, - кабана й слід прохолов.
- Тепер мені точно гаплик, - скрушно потер потилицю Петрович. – Приб’є Варка, якщо не відшукаємо цього злидня.
- Тоді пішли, чого даремно час гаяти, - кажу я, і сміливо ступаю в гущавину. Мені ця історія вже починає подобатись. Ліпше хоч якась розвага, ніж сумне видовище розпотрошеної жертви.
Бредемо поволеньки просікою. Дуби, сосни, берези повислі ніби з косами стоять – і тиша…
- Ні, таким макаром нам його не знайти, - кажу Петровичу через деякий час. – Треба розділитись.
- Твоя правда, - киває сумний сусіда. – Я, значить, прочешу півкругом на Адамівку, а ти – на Яблуніку. Зустрічаємось на тому кінці лісу.
- А в який бік зараз та Яблунівка, га? – крутнувшись на місці, перепитую я.
Петрович і собі замислився.
- А чорти її батька знають! Та яка різниця! Ти – направо, я – наліво, і гайда!
- Ех, шкода, півлітра з собою не захопили, - гримить басом звіддалік Петрович.
- Та хто ж знав, що нам випаде така мандрівочка, - весело відгукуюсь я, і ми розходимось як в морі кораблі.
Да-а, непогана вийшла пригода. Потрапив я додому аж на другий день. І не через Яблунівку, а через наш райцентр. Автобусом. Кілометрів сорок з гаком набереться…
До речі, наш чотириногий мучитель, мені розповідали, того ж таки вечора повернувся на рідне обійстя.
А Петровича ще й сьогодні всім селом шукають. Мене земляки до гурту не взяли, сказали, що досить з них у лісі й одного дурня.
